Як я написав тести замість випускника
Цьогорічна вступна кампанія до вишів не залишила байдужим, здається, нікого. Ініціативу оновленого міністерства освіти очолюваного професором Іваном Вакарчуком від самого початку було позначено політично-ідеологічним маркером.
Для одних - це стало сприятливою підставою чергового патетичного блуду, для інших - причиною, яка стурбувала й до того неспокійний сон.
Ідею активної українізації закинуто у саме ядро середнього класу. І якось так ніби і несподівано - це середовище її проковтнуло. У міністерстві, напевно, сподівалися на мітинги під стінами Кабміну, збір підписів і петиції стурбованих матерів до Верховного Суду. Як наслідок, тільки одинока заява збентеженої прем'єрки пролунала у переддень тестувань, та й та запізнилася.
Незадовго після обіду 22 квітня 2008 року прес-служба МОН переможно повідомила на своєму сайті "тестування з української мови та літератури відбулося"... і знак оклику.
Ну відбулося, та й дякувати Богові, подумав я, шукаючи на тому ж сайті відповіді на тестові завдання з української мови та літератури того самого дня. У далекому 2003 я також складав тести при вступі до Львівського Університету. Але Боже провидіння, чи що таке - наділило мене можливістю спробувати себе ще раз на схожому випробуванні.
Пропозиція працевлаштування з якою до мене на початку квітня зателефонувала незнайома жінка, назвімо її пані Нелею, видалася дуже незрозумілою і трішки підозрілою. На мої вагання пані Неля запевнила, що мій мобільник їй дали в деканаті, сама вона із Дніпропетровська, і в цілому нам краще зустрітися, бо це не телефонна розмова. Гаразд, нехай і так, погодився я.
У кафе неподалік Університету, власне, і відбулася домовлена зустріч. Від початку розмови пані Неля виглядала дещо розгубленою і розмовляла напруженою українською мовою.
Розумієш, ми виросли в російськомовному оточенні, вчилися у російськомовних школах, книжки читали також російською..., - саме так невпевнено почала вона розмову.
На мою пропозицію розмовляти мовою, якою їй зручно, жінка байдуже відмахнулася, не у тому, мовляв, річ. Мій старший син закінчує у цьому році художній коледж, розумієш? Так, кивнув я. Хоча ще й не зовсім зрозумів про що йдеться.
Впродовж цілого року ми ретельно готувалися до вступу у художню академію. За попередні роки навчання Антон, нехай він називається так, здобув чисельні грамоти та відзнаки. Він ще навчається у коледжі, а його картини вже зараз експонуються на різноманітних конкурсах і часто їх купують за пристойні гроші.
Власними роботами він заставив уже цілу квартиру... Та Антон не зможе поступити в художню академію, якщо не складе тести з української мови та літератури...
Ага. Тепер і до мене дійшло. Ви хочете, аби я склав тести замість вашого сина? - Да! - Ствердно відповіла пані Неля.
Запала невелика пауза. Я тобі заплачу! - розпачливо спохватилася жінка. Сто доларів відразу і чотириста після того, як оголосять результат. Тільки скажи, ти твір на двісті слів за півгодини/годину напишеш?
Та.., напишу! А про що? Та, що завгодно - про Україну, рідне місто, значення мови у житті людини...
Ну, так, напишу-напишу. А завдання? Подивись ще ось тут завдання, - пані Неля дістала збірник із пробними тестовими питаннями. Зрештою, в деканаті порекомендували тебе, як гарного, розумного студента.
А як Ви запитували? Представилася буцімто я від такої і такої компанії, сказала, що для дистанційної роботи нам потрібні добрі спеціалісти редактори. Відтак, мені і порадили звернутися зокрема і до тебе, телефон дали мобільний".
На цьому конспіративна винахідливість, стурбованої за долю дитини, матері не закінчилася. Вона оглянула моє обличчя, втішилася, що у нас з її сином є деякі схожі риси.
Ось тільки тебе треба буде коротко постригти і окуляри одягнути. Такі, з простого скла. Від наведеної деталі, ми дружно зареготали. Я остаточно погодився на авантюру, а пані Неля полегшено посміхнулася. Тут же погоджену справу закріплено квитком на потяг до Дніпропетровська, який пані Неля забажала придбати відразу, заради більшої впевненості.
У буклетик із квитком вона також заклала сто гривень, "на дорогу".
Узгодивши із керівництвом підприємства, на якому працюю, свою недовготривалу відсутність, через якийсь час вирушив у невідому, але інтригуючу подорож.
У день від'їзду мимовільно помітив рекламний телевізійний ролик, який закликав учасників незалежного тестування не мовчати в разі виявлення будь-якого порушення. Усе виглядало дуже продумано і сплановано. А головне, надто прозоро, щоб проскочити диверсантові.
На якусь мить у серце закралися сумніви. Рекламний ролик суворим голосом диктора заохочував відслідковувати найменші порушення при складанні тестів. Від набридливого вагання зателефонував до пані Нелі і так поміж іншого поцікавився, як почувається мій новий друг Антон і чи є вже у нього всі необхідні документи.
Крім того, добра давня знайома вчителька ще зі школи, до останньої миті переконувала, що не варто цього робити і щоб нікуди я не їхав. Ось, чекай-чекай спіймають тебе, ще й в університеті матимеш неприємності, роздратовано твердила вона.
Усміхнена пані Неля, як і обіцяла зустріла мене на вокзалі. Ми навіть спонтанно обійнялися. Ох ця Велика Україна - люди з великими і відкритими душами, подумалося мені.
| Фото www.volynnews.com |
Вдома чекав смачний обід та дещо насторожений, але напрочуд шляхетний Антон. Від загальних та порожніх "як почуваєшся", "як їхалося" ми дуже швидко вдалися до розмови про живопис.
Тут мій друг почувався звичайно ж на коні, розмова про тести, яку намагалася спровокувати його мама, залишилася поза усякою увагою. Відкладаючи ложку він разів зо п'ять казав "ща" і швиденько біг в кімнату по картину, бажаючи проілюструвати своєрідну техніку якій надає перевагу в малярстві.
За жвавим спілкуванням обід промайнув дуже швидко. Ми обговорили наші подальші дії і вирішили, що передовсім слід відвідати перукарню. Мої кучері привертали увагу. Поза тим, з такою зачіскою, я зовсім не був схожий на того хлопця, фото якого вклеєно у паспорті Антона.
Набравши відповідних форм нового образу я стояв перед дзеркалом і вголос повторював Антонове прізвище, ім'я, по-батькові, адресу прописки, дату народження, а також номер школи, у якій я нібито навчався десять років.
Після короткого вправляння таки вдалося запам'ятати чужі паспортні дані. Це було важливо знати, на той випадок, якщо незворушна тітонька на вході в тестувальну аудиторію відкриє першу сторінку паспорта мого прототипа і так само незворушно попросить представитися.
Погодьтеся, завалитися на такій дрібниці було б дуже сумно. Але такого не сталося.
Як і не сталося того, що мене розпізнали, вірніше, не розпізнали, при вході на тестову дільницю. У натовпі вчувалися вигуки "а што так і нє атмєнілі". У відповідь лунав дружній регіт сповнений життєрадісного ентузіазму.
Пані Неля ще зашпилила верхній гудзик моєї сорочки. Самі розумієте, волосся на грудях не найкращий аргумент на користь світловусого одинадцятикласника. Також наказала у випадку чогось, казати: "Зачекайте, я покличу маму".
На вході щільним півколом стояло декілька інспекторів. Обабіч красувалися співробітники МВС. При такому антуражі пригадався страхітливий рекламний ролик. Хоч долоні і спітніли, але відступати не було куди. З усіх боків сумирненько просувалися абітурієнти із заспаними обличчями.
[L]На рівні грудей кожен тримав паспорт та запрошення на проходження тестувань. Я зробив так само. Мила жіночка мені тільки приязно усміхнулася. Повернула документи у спітнілі долоні і побажала удачі.
Усе. Можна вважати, що справу зроблену. Пройшовши за таким же методом безпосередньо в авдиторію, я відразу заховав подалі Антонів паспорт. Так, аби більше нікому не хотілося туди заглянути.
Попри чисельний натовп на вході, у тестувальній авдиторії не дорахувалися половини із зголошених. Двоє із тих, що таки прийшли, покинули завдання через двадцять хвилин після початку тестування.
Я ж залишився до кінця разом з іншими переконаними у своїй спроможності абітурієнтами. Закінчивши завдання завчасу, я попросився вийти. Ретельна пані-інспектор записала до протоколу час мого виходу.
На вході до туалету мене зупинили інші інспектори "пожалуйста, подождите, заходите по одному".
Там уже хтось є, добре я зачекаю.
"Ну как?" - поцікавилися привітні помічники інспекторів. "Та нічого, все гаразд, дякую!".
"Ну, это видно по человеку, что знает, чего хочет" - а й, справді, несмілива посмішка відчутно розтягнулася на моєму обличчі.
Вчасно, по закінченні відведеного часу, інспектор та його помічник зібрали роботи. Ретельно запакували їх у спеціальний пакет. У їхніх діях не вчувалося жодного спротиву чи обурення. Навпаки, у мене склалося враження, що свою роботу вони виконували із неабияким ентузіазмом.
Справу зроблено. Моя робота поїхала на перевірку десь, мабуть, до Тернополя. На прощання пані Неля подарувала мені незабутню екскурсію містом та обіцяну винагороду.
Цей текст написано рік тому. З певних міркувань він так і залишився у одній із папок на жорсткому диску. Цієї весни незалежне тестування повернулося. Певніші себе чиновники ствердно запевняють, що з корупцією і низькопробністю у системі вищої освіти остаточно покінчено.
І у цьому, без сумніву, є одна велика правда. Так-так. Українська правда! Однак, життя є життя. І воно вносить свої корективи.
Не задля бравурства я ділюся цією авантюрною історією. Хвилює інше. Скільки таких матерів із Кіровограду чи Запоріжжя переживають судорожну трему, коли їхні чада відправляються одного дня складати тести на знання української мови та літератури.
Нехай у вас не складеться враження, що мені не імпонує минулорічне нововведення Міністерства освіти. Як правдивий львівський "нацик", голосую "за" двома руками.
Проте, волею обставин, занурившись у найпроблемніше русло цього питання, розумію, що не все так просто. Є нюанс, як каже класик. До того ж, не такий тонкий. Можливо, я чогось не розумію, напевно саме так впроваджуються реформи. Болісно і різко.
Щобільше, мабуть, не все оголошується в пресі і існують якісь усні вказівки на певну диференціацію для російськомовних регіонів (відомо, щоправда, про спеціальну програму для Криму і деяких районів Донецької області).
Нещодавно мені телефонував Антон. Вчиться собі хлопака і щасливий від того. Успішно продовжує займатися малярством при одному із вишів України. Запрошував в гості. Ні-ні. Не на іспити. В гості.
І ще. Якщо вкотре почуєте якогось політикана, який дертиме горло і запевнятиме, що українцям Сходу і Заходу не порозумітися у цьому столітті, не вагайтеся - вимикайте телевізор.
P.S. Раптом у когось виникнуть сумніви щодо достовірності цього матеріалу, то зауважте його підписано правдивим іменем. І навпаки, якби комусь спало на думку притягти автора до кримінально-процесуальної відповідальності, то нехай усе це белетристика і ранкове сновидіння.