Актуалізація смертю (пам'яті Анни Яблонської)

Мене ніколи так багато не просили написати про Анну Яблонську, як тепер, після її трагічної смерті. Якщо чесно, мене взагалі ніколи не просили про неї писати.

Театр і все, що його стосується, в Україні - тема маргінальна, забита дошками; звідти тільки тягне вогка сирість і визирають налякані очі театралів. Мистецтво у нас перейшло в режим рекламних афіш і нікому не потрібних урочистих матеріалів на ТБ з усміхненою дівчинкою з нарощеними нігтями у кадрі.

Соціум завжди зайнятий справами більш нагальними, політичною маячнею, зазвичай, іноді терактами. Та коли мистецтво, смерть і теракти об'єднуються в одну тему, мені замовляють багато статей на мистецьку тему, у випадку з вибухом у московському аеропорту "Домодєдово" - про світлу одеситку-драматурга.

Смерть актуалізує - це факт не новий. Вона переводить автора в ранг "нетлінки", на якусь безпечну відстань. Деякі письменники кінчали життя самогубством, щоби хоч так зробити зі своєї творчості подію, звернути холодний і отупілий погляд суспільства на свою розідрану особистість.

І часто таки саме смерть змушує соціум озиратися, сплескувати в долоні й усвідомлювати "кого ж ми втратили". Таким чином, зрештою, організувалася і хвиля сучасної драматургії, навколо самогубства її пристрасного і несамовитого британського драматурга Сари Кейн.

Так само і українські ЗМІ, в яких ім'я Анни Яблонської з'являлося зрідка і випадково, тепер виголошують епітафії, згадують факти з її життя, пишуть про її непросту долю. Мовляв, у Росії друкували, ставили, любили, а на батьківщині - ані слуху. Під шумок страшної в своїй випадковості і безглуздості смерті Анни Яблонської, наші ЗМІ ще раз поговорили про теракт в Домодєдово.

Російський критик Павло Руднєв написав на OpenSpace, що українському театру за Яблонську має бути соромно. І таки має, й не лише театру, а й цілій державі, яка палець об палець не вдарила, щоб створити у країні простір для реалізації ідей, а не лише китайських товарів.

Яблонську, справді, цінували й поважали в Москві. Майже кожна її п'єса (а їх більше 10) отримала престижну літературну та драматургічну премію. До Москви в день загибелі вона теж прилетіла для отримання премії журналу "Искусство кино" за її кіноп'єсу "Язичники", яку високо оцінили всі російські критики.

Натомість у Києві, приміром, відбулося лише дві читки її п'єс у театрі "ДАХ".

"Сімейні сцени", представлені в рамках проекту ЛСД минулого року, вразили і аудиторію і прекрасних акторів із "Театру на Подолі" і "Театру на Печерську". На перший погляд проста п'єса про прості і звичні речі: чоловік був на війні, жінка йому зраджувала, їхній син страждав без батька. Але коли чоловік повертається "звідти", нічого по-старому не клеїться, є лише болісне нерозуміння і неможливість пояснити свій біль іншому. Врешті-решт син і батько, дорослі діти, на даху будинку стріляють із рушниці по вікнах.

Другий її текст, представлений на тому ж таки ЛСД був п'єсою у віршах "Консьєржка". Яблонська іноді писала цим забутим жанром, вплітаючи рими в маргінальну повсякденну реальність, надаючи життю знедолених та односкладних людей якоїсь невимовної краси і ліричності.

Її пошук у людях маленької рани був потужним гуманістичним струменем, сонячними променями, які пробивалися крізь її трагедійне художнє світосприйняття, крізь морок і безнадійність її світів. Яблонська відчувала, що, незважаючи на моду і тренд, про людей треба писати з любов'ю. Хоч вона і належала до жіночого крила російської драматургічної хвилі "нова драма", все ж вибивалася з неї - саме тим, що в основі її текстів лежало світло і надія.

Власне, два згадані тексти у Києві почули 60 осіб. Як на тримільйонне місто, яким Київ є якось за офіційними даними, нікчемно мало.

Одним із найгарніших її текстів є "Утюгі". На затуманеному острові десь у Росії живе прасувальник, його мати, його молодший брат і його п'яний дядько. Прасувальник колекціонує прапори країн, яких не існує, прасує їх раритетними чавунними прасками і піднімає кожного дня інший прапор. А на острів приїжджає англійський професор, колекціонер старих прасок, і його дружина, щоб купити лялькову праску, яку не можна продати, а можна лише подарувати. Це п'єса про людські ілюзії, мрії і принципи, які розбиваються об реальність грубо і без прикрас. Дивовижно як Яблонська розгортає лінію кожного персонажа, робить усіх об'ємними й живими. Здавалося, що ще можна бажати для сцени?

Але в репертуар столичних театрів потрапляє що завгодно - в основному, російська і закордонна напівкласика бульварного характеру - а сучасних авторів цей Театр у притул не хоче бачити.

Я розумію, всі розуміють, чому п'єси також одесита Олександра Марданя йдуть у столичних театрах, бездарні п'єси кількістю в цілих три, а п'єси скромної Анни Яблонської, чудові п'єси - жодної.

Завліти, а особливо режисери, навіть хороші режисери, яких є за що любити й поважати, кажуть, що сучасної української п'єси нема. Але була ж Яблонська... а тепер і її нема.

Лишилися її тексти. І хай наш театр, якому має бути соромно, хоча б посмертно їх ставитиме. І не лише з почуття провини, а тому що її п'єси в переважній більшості у десятки разів краще за те, що ставлять на українських сценах.

Хай ця буря в пресі, яка насправді - всі ми знаємо вітчизняні ЗМІ - спричинена "вартісним" інфоприводом, принесе хоч якусь користь, окрім з толком заповненого ефіру і журнальних шпальт, а саме поверне Яблонську в український театр.

Ну, і непогано було б навчитися бути вдячним за добро і красу окремих чудових особистостей нашої - у масі своїй непривабливої і недоброї - країни.