Усе зовсім погано…
- Слухай, - каже Норман, повернувшись із "Сільпо", - мабуть, геть погано в країні справи стали.
- Чого? (я приготувалася до чергової історії про підфарбованого лосося, хамське обслуговування пенсіонерів чи розсипану в чийсь істериці гречку по підлозі кондитерського відділу).
- Тепер вони чіпляють сигналізацію на бляшанки з дитячим харчуванням. Якщо люди почали красти для дітей, усе зовсім погано.
Я задумалася. Справді, раніше такі пластикові "пімпочки" висіли лише на дорогому алкоголі.
То, може, дорогі алкоголіки вчинили бунт з приводу дискримінації й висунули вимогу "хіпувати" не тільки їхній хліб насущний, але й іще чийсь? (Від мене, приміром, кабачкову ікру засигналізовувати треба...)
Перевірити, як справи у країні, я зазвичай вирушаю самостійно: тєльману давно немає віри, до інтернету не завжди долізеш на облитому компотом лаптопі з видертими клавішками (ви точно все ще хочете дітей?), пенсіонери під під'їздом шось геть неполітактивні стали, навіть за собаку на газоні останнім часом не наїжджають, даремно я наочність захисну тягаю в кишені — кульочок для какашок.
Так от. Як співали Гадюкіни, "ти постігала імпєрічєскі". Тільки ж моя самостійність зараз трохи відносна — я плюс атака клонів, вони ж цвєти жизні. Так що перевірити, як справи на Майдані в день забороненого святкування, я погнала з візком для близнят, наповненим майже близнятами.
Не треба бути інвалідом, аби зрозуміти, як геніально збудовані підземні переходи європейської столиці — мало того, що далеко не кожен вихід має спуск для коліс, так ще й ті, що мають, під жодну ширину коліс не підходять. А, ну і смітники, яких зазвичай не дошукаєшся, тут стоять з дивовижною періодичністю — щоби враг точняком не проїхав.
Сяк-так стягуємося донизу, а вже наверх випхатися на колесах тільки з одного боку я би змогла хіба що за умови, що за мною погнався ожилий пам'ятник Леніну з загоном ппс-ників на хвості.
- Давайте, я поможу, - хвацька бабуся ставить свої клунки і йде до мене.
- Ой, бабусю, дякую, давайте ми ліпше сильну частину світу напряжемо (феміністка в мені реве та стогне, але куди ж подітися.)
- А, в моїх силах сумніваєтеся... - бабуся трохи ображається, а я її за це люблю ще більше.
- Ні, бабусю, але ви, я думаю, і так напрацювалися... О, вибачте, ви не поможете візок догори випхати?
Чувачочок, з вигляду типовий програміст, якому мама робить бутерброди на роботу, а в середу і п'ятницю прасує труси і шкарпетки, аж сіпнувся з переляку. Відтак, сердешне, притисло таким шкільно-театральним жестом долоньку до серця, й, опустивши очки й струснувши білявою зачіскою а-ля лєв-лєщєнко замолоду, просюрчало: "Ой дзєвушка, ви знаєтє, я спєшу".
- Та ви джентльмен... - ошелешено протягнула я, коли він у хвилях дикалону-дзінтарс розчинявся в натовпі.
- Давайтє, памагу.
Дядя-гопнік виявився дієвішим за дядю-інтєлігєнта. Просто взяв і виніс той мій пекельний візок. Хоч у когось він, той кодекс честі, завалявся ще.
До речі, в моє буття вагітною теж смішна тенденція спостерігалася: в метрі місцем поступалися гарно вбрані дівчата і... гопніки напідпитку. Пробивалося у них щось давно забуте лицарське, видивлене у кінах в дитинстві. А всі інші "захисники вітчизни" мужньо не здавали свої місця...
Діставшись до Майдану, лишаю візок із подругою коло будинку Профспілок, а сама з іншою подругою пірнаю в перехід, де нас фактично підхоплює лавина інших захисників вітчизни — озброєних до лімфовузлів пацанів з загонів спецпризначення.
- Шота ви, дєвачькі, навєрна нє понялі, куда папалі, - одного зі спецназівців аж посмикувало, як молодого песика, від передчуття чужої крові. На свою він не сподівається — він же ж супергерой у цій своїй "защіті" на гомілках: ану, Льоша, ударь міня, бля, нє баліт, да я ж рєальна рабакоп!
- Та це скоріше ти, дружок, не поняв, як ти попав, - доброзичливо посміхаємося вслід войовничим спинам. Аж гордість забирає, яких надлюдей наші податки утримують! Буе...
На майдані доволі голосно — репетує той самий смердючий тембр, що й під Печерським судом не так давно. І прапорці "досить" майорять, і пісні радянського сракурсу (ну, не люблю я слово "дискурс") горлопанять. А мєнтів, мєнтів! Як пролісків на провесні.
Від кого і кого захищати зібралися? Від тих, хто домовився з друзями з фейсбуку зустрітися відсвяткувати річницю днів, коли повірили в самих себе як націю? Чи від тих, хто в цей вечір запалили свічки в пам'ять про жертв Голодомору?
- А все-таки, - озвучує Сашко Положинський думку, яку я чула вже від різних людей, - якби тоді, в 32-му кожен селянин не думав, що "якось воно та й буде", а замочив по одному комсомольцю, може, ніякого геноциду й не було б.
Я мовчки дивлюсь на мирних людей біля поштампту, і на озброєні до зубів загони спецназу. Цікаво, чи краде хто-небудь в цей момент дитячу суміш в супермаркеті...