Медична реформа. Роздуми анестезіолога

Коли я починав свою трудову діяльність анестезіологом центральної районної лікарні на початку 80-х, несподівано для себе в бесідах з лікарями-ветеранами з’ясував, що за останніх тридцять років ніхто з них не зауважив ніяких істотних зрушень в організації державою надання медичної допомоги громадянам, хоч зміни просилися.

Тобто тридцять або і більше років функціонувала одна і та ж система. Важкі повоєнні часи, відбудова зруйнованого господарства, гонка озброєнь, невисокі статки держави та громадян, а також багато інших причин в якійсь мірі могли вказувати на джерела стагнаційних процесів в медичній галузі.

Але я був переконаний: нове покоління змінить застарілу, малоефективну систему і впровадить в життя кращі зразки принципів надання медичної допомоги громадянам. Але не так сталося, як гадалося. Тоді навіть на хвилинку не міг подумати, що і в наступних тридцять років теж нічого мінятися не буде. І не через війну чи якісь апокаліпсиси, а просто так: не буде і все. Шістдесят років одна і та ж система! І ніяких змін!

В свій час Радянський Союз встановив "залізну завісу", мотивуючи необхідність в ній підступами та загрозами зі сторони імперіалістичного Заходу та США. Насправді ж влада найбільше боялася, щоб громадяни раптом не побачили, що рівень життя на Заході – вищий, соціальні гарантії – кращі, їжа – в достатку та великій різноманітності, а медицина пішла далеко-далеко вперед.

Там рік за роком, крок за кроком потрохи йшла вперед, а ми з року в рік практично топталися на місці, а з набуттям незалежності і взагалі покотилися назад: спершу через брак фінансування, а потім в основному через брак інтересу до медицини зі сторони влади.

Нема інтересу – нема належного фінансування. Нема фінансування – нема ні розвитку, ні хоча б стабільності в галузі. Нема стабільності – нема рівня, навіть раніше досягнутого.

З виникненням незалежної України ставлення влади до медицини майже непомітно зі сторони почало погіршуватися. Значне падіння показників виробництва у промисловості та сільському господарстві, перманентний перерозподіл державної власності між набираючими сили фінансово-олігархічними кланами, штучне підігрівання міжконфесійних чварів, непрості відносини з Росією та світом, виснажлива, на повне знищення, міжпартійна боротьба у владі, відсунули нашу медицину на задвірки інтересів влади та й будьмо справедливими - самих громадян України.

Центральна влада мало цікавилася медициною. А якщо обійтися без дипломатії – то зовсім не цікавилася. Хіба що піарилася на різних проектах майбутнього та всіляких інших фантазіях.

Місцева ж влада, хоч і не всюди, на відміну від київської, щось та будувала, щось ремонтувала, щось купувала, щось давала, бо не могла нічого не робити: тут вони живуть, тут живуть їхні батьки, діти, внуки, родичі, друзі. І їм тут жити. Але стратегію розвитку та структурні зміни, на жаль, визначають не вони. І не вони визначають фінансування галузі. Це – пріоритети Центру.

Час йшов. Зрозуміло, що потуги місцевої влади не могли компенсувати бездіяльність центру. Якщо за 20 років незалежності влада не спромоглася розробити план стратегічного розвитку держави, то розраховувати на те, що вони створять стратегічний план розвитку медицини на Україні могли лише невиправні оптимісти. Ніяких зрушень в кращу сторону не було і не прогнозувалося.

Фінансування, не дивлячись на щорічне зростання в цифрах, реально поступово з року в рік падало. В цьому і полягав трюк, який прокручував кожен черговий уряд: грошей виділяв, нібито, більше, а реально придбати за ці гроші в наступному році на потреби медицини можна було менше, ніж в поточному.

Спершу стаціонарні хворі почали купувати частину ліків, платити за окремі аналізи та обстеження, а ще через кілька років – практично повністю оплачувати своє медикаментозне забезпечення в лікарнях та поліклініках, платити за складні лабораторні та інструментальні обстеження.

Реальне медичне забезпечення хворих ставало з року в рік все меншим та меншим. Врешті, стало значно гіршим, ніж в радянські часи.

Рівень розвитку медицини будь-якої країни залежить не лише від досконалості організації медицини, але також і від фінансування, і від кваліфікації кадрів. Про фінансування президент скромно промовчав, а про кадри він просто нічого не знав, про що наші медичні і немедичні чиновники якось швидше за все забули його повідомити.

Звісно, не президентська це справа вникати в суть підготовки спеціалістів, але президентська це справа прореагувати на свідоме ігнорування медичними чиновниками проблеми низької якості підготовки кадрів і замовчування цієї проблеми перед владою.

Не можна розраховувати на успіх реформи лише реорганізовуючи медицину. Обходячи проблему недостатнього фінансування і навіть не згадуючи про незадовільну систему підготовки кадрів, можна так її "вдосконалити", що існуюча може потім згадуватись, як вельми непогана.

Отже, фінансування, кадри та система організації медицини – це три стовпи, на які опирається будь-яка медицина. Співставивши ці три чинники, можна побачити реальне, а не надумане місце української медицини в шерензі медицин інших держав. І не обов’язково, щоб ця шеренга була довгою.

Отже, почнемо з фінансування і не тому, що воно найважливіше, а тому, що йому суспільство приділяє найбільше уваги, явно недооцінюючи важливість рівня кваліфікації кадрів та оптимізації організації праці в медицині до рівня світових стандартів.

Далі буде…