Пост-Чорнобиль: катастрофізм як нова національна ідея

Як вплинув Чорнобиль на сучасне мислення, які нові форми свідомості він породив, яким увійшов у постмодерний і після-постмодерний світ України і цілого світу?

Зовсім не випадково французький філософ Поль Віріліо ставить питання: "Чому досвід Чорнобиля ставить під сумнів нашу картину світу?". Справді, після Чорнобиля змінилася ціла картина сучасного світу. Філософи на Заході намагаються знайти пояснення тим змінам, які приніс Чорнобиль.

Фредерік Ламаршанд говорить, що "ми постали перед виникненням нового світу. (…) Світ, що виник із Чорнобилем, зачинає іншу епоху, епоху звуження населеного світу, епоху світу, що реґресує, світу, сформованого технічним "проґресом", спочатку ядерним, а трохи згодом – і генетичним, та маніпуляціями живими істотами.

Жан Бодріяр відзначає глобальну роль чорнобильської аварії у новій конфігурації Європи. "Після Чорнобиля Берлінська стіна більше не існувала", - пише він. Він також зауважує, що реальність Чорнобиля виявилася потужнішою і вражаючою за найфантастичніші віртуальні війни.

Дослідники загалом підкреслюють особливу роль Чорнобиля в тій культурній формації, яка дістала назву нуклеарної культури. "Історія теперішнього періоду – цієї нової ери нуклеарної культури – розпочинається чорнобильською катастрофою 1986 року", - твердить американський науковець Спенсер Вірт, оглядаючи, як культура і мистецтво кінця двадцятого століття реагують на атомну бомбу.

Треба визнати, що Чорнобиль перетворюється сьогодні з реальної історичної події на символічну подію, яка наділяється різними смислами і значеннями. Взагалі, Чорнобиль у той чи інший спосіб заторкував уявлення про існування в сучасності і потребував її нових філософських, культурних і політичних пере формулювань.

Насамперед, чорнобильський вибух означав вибух всередині самої радянської системи, оскільки він підірвав віру в модернізацію по-соціалістичному, що протягом більш ніж півстоліття здійснювалася за рахунок надмірної експлуатації розуму і фізичних людських сил, а також насильства над індивідуальною свободою, націями, статями, соціальними станами, культурою. Михайло Горбачов у своєму інтерв’ю через 20 років після чорнобильської трагедії зізнавався: "Дійсно, Чорнобильська катастрофа була поворотним моментом в історії: була ера до катастрофи й почалася абсолютно інша ера після неї".

Однак Чорнобиль не лише не вкладався у рамки соціалізму, він випадав і з західного модернізаційного проекту. Адже він відвертав увагу від великих наративів про науковий прогрес і соціальну справедливість і відкривав цінність "малих оповідей" – оповідей про щоденне життя кожної людини, про долі ліквідаторів та їхніх родин, про те, як кияни вивозили дітей, втікаючи від радіації, про здоров’я людей і виживання у районах, близьких до зони.

Але Чорнобиль також став важливим фактором у боротьбі за українську незалежність. Зокрема різного роду оповіді про Чорнобиль, включно з критикою соціалістичної системи, включалися у творення національної ідентичності. Аварія на атомній станції, у близькому сусідстві з Києвом, у заповідній поліській зоні сприймалася руйнівною політичною акцією, спрямованою на знищення національного ландшафту, прадавньої культури, автентичного українського народу.

Націоналізація катастроф – травматичних подій – відіграє загалом важливу роль в новітній історії, особливо постколоніальній. Кожен із постраждалих розповідає свою історію, свій травматичний досвід, і такі оповіді перетинаються, пов’язуються з минулим аналогічним досвідом, допомагають вижити людям, підважують існуючий політичний і соціальний порядок.

Чорнобиль виконує саму таку національно консолідуючу роль в Україні та Білорусі. Світлана Алексієвіч, наприклад, зауважила, що "для маленької Білорусі (населення – 10 міліонів), це була національна катастрофа".

Водночас Чорнобиль сприяє появі особливої чорнобильської "ідентичності середовища", яку розділяють різні народи і країни, які зазнали впливу радіації і для яких життя розділилося між "до 1986 і після 1986 року". Коло таких людей досить широке – до прикладу, окрім білорусів, українців, росіян, поляків та інших, сюди можна віднести і втікачів з охоплених міжнаціональними конфліктами Казахстану, Таджикистану, - переселенцям із цих районів було запропоновано житло і робота в забрудненій чорнобильській зоні.

Між тим осмислення того, що означав Чорнобиль для пострадянського майбутнього, обмежується переважно парадигмою віктимізації. Однак поле символічних значень і риторичних фігур, з допомогою яких ми говоримо про Чорнобиль, досить широке. Так, хоча одна з основних метафор ядерного дискурсу, популярна в часи холодної війни, – атомна війна - відходить у минуле, вона все-таки переходить і у чорнобильську рецепцію.

Юрій Щербак наводить слова однієї з героїнь його документальної повісті Анелії Перковської, яка сприймає чорнобильську аварію саме як "ремінісценцію війни" і розділяє час "до" і "після" війни. Документаліст Роллан Сергієчко, який зняв кілька документальних фільмів про Чорнобиль (Дзвони Чорнобиля,1986; Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поруч, 1991; Чорнобиль. Тризна, 1993; Чорнобиль- 2001. Заповіт, 2001), заявляє, що його метою було "(…) зафіксувати і зберегти назавжди стан людей, які безпосередньо зіткнулися з репетицією майбутньої війни", оскільки Чорнобиль пов’язується в його сприйнятті з розпочатою війною, "про яку говорили все моє дитинство, – атомною війною".

Справді, для поколінь радянських людей, привчених курсами самооборони до розмов про атомну війну, Чорнобиль став утіленням найжахливіших очікувань про війну.

Однак військові аспекти в рецепції Чорнобиля сьогодні втрачають свою актуальність, і це при тому, що сучасний світ наляканий поширенням атомної зброї з боку Ірану, Іраку, Північної Кореї тощо. Натомість ще одна метафора радянського нуклеарного дискурсу періоду холодної війни – "хвороба" – виходить на перший план у післячорнобильській рецепції, і у звітах, доповідях, на побутовому рівні Чорнобиль стало асоціюється з хворобами, спричиненими поширенням радіації.

Фото "Німецької хвилі"

Окрім реальних наслідків впливу радіації на здоров’я, при цьому значну роль відіграють психічні та психосоматичні синдроми, які також пов’язуються з впливом Чорнобиля. Це фіксує загальний депресивний настрій людей, які переживають катастрофічний страх перед життям.

"Постраждала велика кількість людей. Значною мірою ті, хто ще не родився. Постійні ходіння по лікарнях. День за днем, рік за роком. По колу. Діти. Потім їхні діти. Потім діти їхніх дітей", - у такому настрої перебуває значна частина українського населення, що зазнала впливу радіації.

У 2005 році Кейт Гессен, перекладач англомовного видання "Чорнобильської молитви" Світлани Алексієвіч, у вступному слові зауважив, що однією з найбільших проблем, з якою нині зустрічаються жителі чорнобильського регіону, є "надмір песимізму".

"Чорнобильську катастрофу потерпілі й надалі сприймають як особисту трагедію, суцільний крах – картини світу, способу життя, життєвих планів", - твердить соціолог Юрій Саєнко, фіксуючи (майже через 10 років після аварії) появу особливої "спільноти приречених", - "90% цих людей зосереджені лише на власному здоров’ї, здоров’ї своїх дітей та близьких".

Спостерігаємо також своєрідний процес націоналізації чорнобильської аварії. Так, сприйняття чорнобильської аварії в Україні і в Білорусі породжує відмінні національні ідеї.

У Білорусі особливого значення набуває тема дитячого сприйняття Чорнобиля, що передає у найбільш емоційній і доступній формі масові настрої і водночас скеровує їх в русло офіційної політики. Як патетично зауважує упорядник збірника дитячих шкільних творів про Чорнобиль, "(…) малеча і заговорила тепер зболеним, поміркованим і мудрим голосом. Вона вже усвідомила себе і свою Батьківщину, вона тривожилася за будучність і покутувала, поєднуючи з долею землі і свою долю".

Підкреслюється загалом фатальна роль радіації для депопуляції Білорусі. "Білоруська енциклопедія" водночас зазначає, що серед демографічних факторів, відповідальних за депопуляцію в Білорусі, радіація займає перше місце.

В Україні натомість особливого поширення набуває топос "духовного Чорнобиля". Поняття це виникло в колі національної інтелігенції ще у 80-ті як символ руйнівної катастрофи і поширилося на інші аспекти тогочасного життя в Україні - мову, культуру, екологію, духовність.

У сучасній Україні поняття "духовний Чорнобиль" здобуває особливо широку популярність – цим поняттям позначаються глобальні духовно-релігійні, екологічні, національні загрози.

Ця тенденція одуховлення Чорнобиля досить симптоматична, оскільки, як твердять соціологи, які досліджують цінності людей на заражених територіях і серед переселенців, "катастрофічність та екстремальні умови життя діють так, що у сенсовому полі індивідуальних переживань дедалі менше і рідше трапляються цінності вищого ґатунку: "Бог", "совість", "воля", "честь" абощо, – і дедалі частіше своє фізіологічне виживання людина починає сприймати як єдину і найбільшу цінність".

Це підтверджується результатами опитувань чорнобильців, серед яких перші місця займають здоров’я, турбота про дітей і підвищення цін.

Можна констатувати, що у сприйнятті Чорнобиля на початку двадцять першого століття все більше роль починає відігравати ідея катастрофізму.. Катастрофізмом пронизується і сучасна рецепція Чорнобиля як національно-гуманітарної трагедії. Саме цей аспект чорнобильського дискурсу активно розгортається сьогодні українськими інтелектуалами.

Ця обставина досить прикметна, оскільки ще донедавна у сприйнятті Чорнобиля рівноправно сусідували близько пов’язані, але відмінні метафори "людської трагедії" і "техногенної катастрофи". Прикметно також, що, як засвідчують автори документального фільму "Чорнобиль: хроніка важких тижнів" (режисер Володимир Шевченко, 1986), у перші дні після аварії офіційні кола уникали вживати слово "катастрофа" і навіть забороняли вживати його в медіа, віддаючи перевагу таким трагедійно і по-людськи забарвленим поняттям, як "аварія", "біда", "трагедія".

Натомість сьогодні поняття "духовний Чорнобиль" набуває виразного катастрофічного забарвлення, і Чорнобиль асоціюється не лише з "екологічною катастрофою", але з "катастрофою в екології наших душ", "катастрофою моральності" і загалом сприймається символом "вимирання нації" (Курик Михайло).

Ідею "духовного Чорнобилю" послідовно підтримують українські інтелектуали-шістдесятники. Для представників цього покоління Чорнобиль – не лише літературна тема (І.Драч, Б.Олійник, Є.Сверстюк, Л.Костенко відразу відгукнулися на аварію своїми творами), але емблема глобальної пострадянської гуманітарної кризи.

Ліна Костенко, яка сама багато працювала у зоні як член експедиції по збереженню пам’яток чорнобильської культури і народилася на території, близькій до Чорнобиля, мабуть, найпослідовніше розгортає катастрофічне сприйняття Чорнобилю. При цьому вона, з одного боку, прагне замінити техногенну рецепцію гуманітарною, а з другого боку, поняття трагедія у її висловлюваннях все частіше витісняється словом катастрофа.

"Техногенні аспекти катастрофи хай досліджують спеціалісти, – наголошує Костенко. – Звернімося до теми, в центрі якої людина. В Україні і сьогодні не уявляють наслідків катастрофи цього "клаптика" землі в 4000 кв.км., у самому центрі Слов’янського світу. Зникає на очах цілий ареал давньої культури поліщуків (це стосується і їхніх сусідів з крайнього півдня Білорусі), непоправного удару завдано всьому тому, що ми так часто патетично називаємо "культура і духовність" (виділення моє. – Т.Г.).

Загалом, Чорнобиль у розумінні Ліни Костенко – місце, де "вмерла Україна". Закриття ЧАЕС викликає подібні емоції у героя роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" (2010), який зізнається: "Сьогодні чув на Майдані незвичайний звук – наче забивали віко труни". Послідовне екстатичне сприйняття Чорнобиля як явища катастрофічного властиве і публіцистиці Костенко. У статті "Україна як жертва і причина глобалізації катастроф" (2003) вона стверджує: "Глобалізується не лише економіка або всезагальна обумовленість інтересів, глобалізуються конфлікти і передумови екологічних, техногенних і моральних катастроф".

Таке апокаліптично-трагічне сприйняття Чорнобилю базоване на катастрофізмі як моделі гуманітарного мислення, що поширюється на початку двадцять першого століття і сигналізує про глобалізаційні процеси в сучасному світі.

"Стале зміщення почуттів у бік тривоги, стурбованості, страху, смутних відчуттів невпевненості веде до емоційно-чуттєвого дисбалансу. Якщо почуття страху стає постійною характеристикою свідомості, "застрягає" на довший час, можна говорити про формування катастрофічної свідомості", - твердять дослідники катастрофічної свідомості.

Четвертий енергоблок ЧАЕС після аварії. Фото з Вікіпедії

Важливо при цьому пам’ятати, що сучасне катастрофічне мислення є значною мірою продуктом масової культури і процесів глобалізації. Воно пов’язане з кризовими процесами у суспільстві, а також неспокоєм і страхом, викликаними загрозою тероризму, зростанням настроїв, викликаних очікуванням "кінця світу" і т.п. Сучасний катастрофізм є також явищем, яке сформувалося під впливом таких факторів, як масмедійна репрезентація подій, гіперреальна симуляція, візуалізація різного роду загроз – терористичних атак, зоряних воєн, атомної війни, техноекологічних катастроф.

Людина з катастрофічним типом мислення живе постійно у стані очікування неминучої і найгіршої біди та почуває себе вкрай одинокою. При цьому вона потрапляє у своєрідне жахливе задзеркалля, де панують візуалізовані образи нещасть, катастроф, котрі мультиплікуються і поза які свідомості важко пробитися. Значну роль відіграє також ідеологічна каналізація катастрофічної ментальності, тобто переключення її на певні об’єкти загрози – терористів, диктаторів, інопланетян, расово, національно, гендерно, класово іншого.

Катастрофічні настрої в Україні досить сильні. Цікаві факти порівняння катастрофічного мислення в Україні і Росії наприкінці двадцятого століття наводять соціологи В.Іванова та В. Шубкін, які зауважили у 1998 році, що "рівень страхів на Україні за всіма показниками вищий, ніж у Росії.

Особливо сильно в порівнянні з Росією на Україні побоюються: масових епідемій, поширення СНІДу й інших смертельних хвороб (78,1% в Україні проти 18,4% в Росії), катастрофічного неврожаю (66,8% в Україні проти 37,4% в Росії), природних нещасть (60,6% в Україні проти 37,3% в Росії), диктатури і масових репресій (37,1% в Україні проти 14,6% в Росії), геноциду і масових репресій (28,1% в Україні проти 8,7% в Росії), повного беззаконня (79,2% в Україні проти 61,0% в Росії), невіри в Бога, грубого матеріалізму, бездуховності (40,0% в Україні проти 18,4% в Росії), небезпечного перенаселения міст (20,1% в Україні проти 5,8% в Росії) і кінця світу (28,0% в Україні проти 9% в Росії)".

Характерно, що за результатами національного щомісячного опитування "Омнібус", проведеного в липні 2011 року (опитано 1200 респондентів віком від 16 до 75 років), нині українці побоюються: зростання цін (74,7%), безробіття (71,9%), невиплати зарплат і пенсій (56,8%), зростання злочинності (42%), голоду (33,6%); бояться заразитися невиліковними інфекціями (СНІД, туберкульоз) 26,6%, масових вуличних протестів (19,4%), холоду в квартирах (19,3%).

Наслідків Чорнобильської аварії побоюються 5,9% опитаних. Як бачимо, реально рівень страху Чорнобилю порівняно з 1998 роком значно знизився. Однак, за даними опитування, проведеного Інститутом Горшеніна в березні 2011 році, приблизно 70% українського населення боїться, що на АЕС України можуть статися аварії.

Подібна статистика дозволяє говорити про своєрідну сприйнятливість до катастрофічного мислення в пострадянському українському суспільстві, де пам’ять про пережиті травматичні події двадцятого століття (колективізація, голодомор, війна, Чорнобиль) накладаються на сучасний нестабільний політичний та економічний стан.

При цьому саме чорнобильська аварія, поєднуючись з пострадянською кризою, виступає одним із центральних агентів у розгортанні катастрофічної свідомості в Україні на початку ХХІ століття. Але очевидно також, що попри зниження реального чорнобильського страху, чорнобильський катастрофізм стає частиною національної ідеї в Україні.

Як відомо, значний вплив на виникнення катастрофічної ментальності наприкінці ХХ століття справила стаття Френсіса Фукуями "Кінець історії?" (1989). Пізніше, уточнюючи свої позиції, Фукуяма наголошував, що одним із імпульсів появи формули "кінця історії" став крах тоталітарних диктатур, адже життєвий досвід жертв політичного насилля 20 століття – від гітлеризму до сталінізму і режиму Пол Пота – суперечить уявленням про те, що прогрес як такий взагалі існує.

І, звичайно ж, значну роль при цьому відіграє наша ментальність, налаштована на очікування "пост", - ми чекаємо від майбутнього поганих вісток відносно здоров’я, безпеки, достойної, ліберальної і демократичної політичної практики, тож нам важко впізнати хороші новини, коли вони з’являються.

"Наш власний досвід, найвірогідніше, - говорить Фукуяма, - вчить нас, що в майбутньому нас чекають нові і поки що неймовірні з погляду уяви жахи, від фантастичних диктатур і кривавих геноцидів до каналізації життя під впливом сучасного консюмеризму, і безпрецедентні катастрофи – від ядерної зими до глобального потепління".

У сприйнятті Чорнобильської аварії досить довго співіснували рівноправно між собою дві метафори – "трагедія" і "катастрофа". Поняття "чорнобильська трагедія" більшого поширення набуло в домашньому, так би мовити, всеукраїнському вжитку. Воно зустрічається і у назві численних шкільних творів, і в журналістському дискурсі ("Українська правда" говорить, наприклад, про "Трагедію, що перевернула історію країни та забрала і продовжує забирати сотні життів"), і у масовому вжитку.

Натомість для багатьох західних філософів, як, наприклад, для відомого французького філософа Поля Віріліо Чорнобиль також асоціюється насамперед із катастрофою. Однак його катастрофізм не національний, а загально гуманітарний. У цьому Чорнобиль співвідноситься за своїм символічним багажем з іншими травматичними подіями двадцятого віку, такими, як Освенцім та Хіросіма.

Для Віріліо Чорнобиль, так само, як і Освєнцім, і Хіросіма, є насамперед катастрофою свідомості. Навіть більше, як твердить Віріліо, "ми маємо справу з трьома катастрофами в одній, з якоюсь катастрофою-триптихом: катастрофою субстанції (вибух у реакторі), катастрофою знання (катастрофа якимось чином виходить поза межі знання астрофізиків) і, нарешті, катастрофою свідомості – це значить, що розуміння цієї події не існує, оскільки це переходить можливості свідомості. Три катастрофи в одній (…)".

Для Віріліо, як одного із філософів сучасності, Чорнобиль знаменує нову філософію смерті і новий героїзм, не подібний до героїзму на війні. Він також знаменує народження нових пророків, якими стали ліквідатори. Загалом, для Віріліо Чорнобиль є свідченням настання "катастрофічної історії".

Однак катастрофізм, як зауважує Александр Сосланд,  є також певним типом послання, що стає актуальним в ситуації якогось суспільного перелому. Він має свого автора і свого адресата, має мету, найчастіше пов’язану з вимогою до меншості змінити світогляд і/або моделі поведінки, і дає певне задоволення (оргазм) для того, хто апокаліптизує. "Таким чином, - підсумовує Сосланд, - три основних елементи такого дискурсу – це індукція страху, шантаж і рекрутування".

Усе, що має стосунок до Чорнобиля, актуалізує так званий атомний (нуклеарний) дискурс. Починаючи з Хіросіми і Нагасакі, загроза атомного голокосту стає важливою темою сучасності: вона всіляко використовується політиками, засобами масової інформації, живить творчу уяву. В часи холодної війни у країнах, розділених на два військові блоки, вона виконує функцію національно консолідуючу.

Водночас вона формує глобальне планетарне мислення, оскільки ставить людський світ на межу виживання. Значну роль ядерний дискурс займає і у філософії, стимулюючи розгортання екзистенціальної і футуристичної філософії. Атомна тема стає складовою частиною культури другої половини 20 століття, коли атомна катастрофа стає реальною загрозою. Про те, що ця загроза сприймається вірогідною, свідчить опублікована "Книга планів у надзвичайних ситуаціях", розроблена американськими урядовими колами і відправлена до архіву лише у 1998 році.

Зрештою, починаючи з 1947 року, ведеться годинник Апокаліпсису, який показує символічний час, що відокремлює людство від глобальної катастрофи, в тому числі і ядерної, і впродовж півстоліття годинник переводився 18 разів.

 "Я думаю, що коли б ми зрозуміли Чорнобиль, то про нього було б написано значно більше. Знання про наше незнання паралізує нас", - сказала недавно Світлана Алексієвіч, і з цим можна лише погодитися…