Видовище у темряві: рекорд невидимої вистави

"На жаль, вистави ви не побачите", - сказав глядачам художній керівник київського театру "Золоті ворота", але замість жалю залою прокотилася хвиля збудженого передчуття. Тому що всі чекали небувалого рекорду: найтривалішої вистави у темряві – "Чорний квадрат".  

Ми звикли, що глядач у театрі сидить у пітьмах, ніби підглядаючи за діями героїв. Але щоб актори були в темряві – це уявити важко! Проте московський режисер Марк Розовський не лише уявив це, а й втілив у життя.

Через гру одного актора він показав, що відчуває людина, яку затягнуло у "Чорний квадрат" Казимира Малевича, як проживає суцільну темряву маляр, що не доріс до художника, як він видобуває з чорноти надію і внутрішнє світло. 

"Ми скасували видовище. Його не буде! Що залишиться? Біополе, енергетика, невербальні канали зв'язку – це і є душа театрального мистецтва. В цьому й полягає суть нашого експерименту, який вимагає від нас абсолютно нової техніки акторської гри", - пояснив художній керівник театру "Золоті ворота" Валерій Пацунов перед прем’єрою вистави, на яку 22 травня прийшла й комісія Книги рекордів України.  

І на 65 хвилин заслужений артист Юрій Борисьонок став джерелом емоцій і переосмислень для глядачів. Словами, скриками, зойками, змінами інтонацій, "шаманським" горловим співом, цитатами з пісень і віршів він передавав стан людини, яка раптом потрапила в замкнений простір без променя світла, задивившись на "Чорний квадрат". Як змінюється настрій героя від обурення на Малевича до пошуку виходу з темної пастки, як наближається він до божевілля і говорить із кимось незримим, а потім радіє знайденим сірнику і цигарці, що спалахують на мить – і гаснуть, як кожен звук набуває значення...

Мабуть, це неабияке випробування для актора – понад годину тримати увагу публіки, оперуючи лише голосом. Але, зізнаюся, це випробування і для глядача. І багато тих, хто прийшов у "Ляльковий театр" на унікальну виставу, виявилися не готовими до неї.

Хтось не міг стримати істеричного сміху половину вистави – і решта то вибухала сміхом, то врешті обурювалася. Хтось раз по раз засвічував "мобільник" – чи то слідкуючи за часом, чи то долаючи темряву. Хтось шепотів і створював інший шум – чи то поспішаючи поділитися враженнями, чи то подаючи сигнал "я тут, я є, хоч нічого не бачу й мене не бачать". Хтось просто не витримував і виходив із зали, невчасно запускаючи крізь двері потоки світла.

Було трохи соромно за невитриману й, мабуть, не "дозрілу" до таких експериментів зі свідомістю публіку. І згадувалися слова поборника особистої свободи Сергія Всехсвятського про те, що більшість людей зараз некомфортно почуваються в тиші, вона тисне на них і виводить із рівноваги, бо змушує дослухатися до себе. І тому нас усюди супроводжує шум: музика, гуркіт, розмови… Схоже, не лише в тиші, а й у темряві мешканцям мегаполісу незатишно. Бо це – вихід за рамки звичного, долання власних меж зони комфорту. І, ймовірно, лише ті, хто готові дослухатися до себе і світу, "включаються" в це.   

Актор намагався вплести реакції глядачів у свою гру і, схоже, імпровізував: то скиглив у відповідь, то обігрував звуки з зали, то іронізував, то повертав до філософських роздумів. Часом важко було вловити хід думок героя, але загубитись у темряві він не давав.

Я ж не раз за виставу подумала, що не лише герой, але й усі ми, глядачі, потрапили у таємничий "Чорний квадрат" Малевича – разом з актором. А ще подумала, що всі ми й у житті частенько потрапляємо в такі собі "чорні квадрати" – без просвіту, без продиху й ніби без виходу… І дряпаємося з них, шукаючи вихід, прагнучи вибратися на свободу і світло. І часто не розуміємо, що стіни-грані, в яких ми задихаємося, – найчастіше не так обставини, як наші уявлення про себе і світ, наші темні куточки душі, яким ми дали розростися…

І тому коли герой відновив злагоду з собою й, заручившись "внутрішнім світлом", засвітив довгождане освітлення в залі, у мені поєдналися розчулення й радість.

І ще втішило, що ця неординарна вистава і її творці все ж увійдуть у Книгу рекордів України як "мистецтво вперше" – з найтривалішою постановкою, зіграною в повній темряві. Попри неготовність і нешанобливість деяких глядачів, які порушували темінь.

Зрештою, гра актора варта визнання, а постановники п’єси передбачали, що публіка реагуватиме несподівано. Власне, сприйняття темної вистави глядачами – не менший рекорд, ніж її тривалість у 65 хвилин.

Автор п’єси, художній керівник московського театру "У Никитских ворот" Марк Розовський в інтерв’ю до прем’єри зізнавався, що нервує, бо "ця постановка дуже ризикована в суто сценічному сенсі". Але й пояснював: "Для мене театр – ось такий чорний квадрат".

А глядачу, як на мене, корисно пробувати нове й зрідка "вимикати" один із органів відчуттів – щоб повніше відчути реальність іншими. Темний театр, темний ресторан, тиша у різних її проявах тощо можуть допомогти нам у цьому.