Корова

Ранок почався з гіркого щему, хоча усе мало бути навпаки.

У ванній кімнаті я дивився на водопровідний кран і думав, що тій людині, яка придумала його у вигляді джойстика потрібно було би присудити Нобелівську премію. Коли ти миєш посуд і руки в тебе мокрі, можливість закрити кран ребром долоні, ліктем, чи будь-якою частиною тіла, формує неймовірне захоплення цим витвором інженерного мистецтва.

Мені спало на думку, що, якби у мене був хвіст, то і хвостом я зміг би перекрити воду. Натомість, я спробував зробити це носом. І мені це вдалося, правда, захоплення я не відчув сповна, бо, коли розгинався, то забився потилицею об шафку, що висіла на стіні над умивальником. Але це не змінило мого переконання у геніальності цього витвору, і у ряді неперевершених винаходів людства я цей кран поставив би перед транзистором.

Коли зайшов на кухню, Леся з гіркою посмішкою мені повідомила, що бабці з молоком більше не буде. Поки я, ошелешений, вигадував найгірше, вона мені додала: "Продали корову". Я полегшено зітхнув – найгірші здогади не справдилися. Але натомість прийшло усвідомлення великої втрати, яку ще потрібно буде розпізнати.

Ця бабця приносила нам у під’їзд молоко вже давно. Сусіди купували у неї і молоко, і сметану, і сир ще до того, як я сюди переїхав. Спочатку про неї знав лише, що зранку по вівторках і п’ятницях у під’їзді щось шаруділо, коли я ще лиш голився і збирався на роботу.

Так минали роки. Потім Леся почала якісь консультації з сусідками, і вже через якийсь час у мої обов’язки ввійшло зварити зранку молоко і проконтролювати, щоб воно не збігло. Зрештою наша родина увійшла у коло тих мешканців нашого дому, які користувались продуктами від бабиної корови.

Це тривало роками, але я так і не зрозумів ні системи розрахунків, ні черговості, за якою, хто з сусідів сьогодні бере збирану сметану, а наступного разу – машиновану. Це знали тільки жінки. В ті дні, коли на господарці залишався я, Леся лише залишала гроші і перераховувала, що я маю взяти.

Крім молока, сиру, сметани виникла навколо бабці ціла система обміну: комусь потрібно більше, комусь – менше, восени до асортименту додавалась картопля, морква, а весною петрушка і кріп.

Цей обмін відбувався за будь-якої погоди на дворі – в дощ, завірюху, серед снігових наметів і серед калюж. Дуже зрідка бабцю замінював її онук, який, власне, привозив її у місто, де вчився.

Одного разу я усвідомив, що Леся добре знає, скільки у бабці курей, котів, що, при нагоді, вона передає дрібні кісточки її песикам. Це було якесь паралельне життя. Воно могло видатись мізерним, але мешкали у ньому живі істоти.

За цей час хтось у під’їзд приїжджав новий, у родині бабці теж відбувалися зміни, вони відбувались і у моєму житті, але вівторки і п’ятниці завжди починалися з шарудіння у під’їзді.

І от сьогодні Леся мені сказала, що цей величний розпорядок правдивого життя спинився. Бабця виходила з площадки, щоб спуститися сходами вниз. Леся їй, як зазвичай, сказала: "До побачення", а вона, ледве обернувшись, у відповідь лише зітхнула: "Як я тепер буду?".

Леся у мене запитує: "Як же це треба жити, щоб молодим не вигідно було тримати корову, яку обходить сама бабця і приносить ще до хати якусь копійку?"

Я, щоб не розчулитись, пішов палити на балкон. На балконі я згадав, як у селі ми пасли худобу, як там усі трималися корови. Згадав свою стареньку хрещену, мамину сестру, яка на прохання дітей продати корову і берегти здоров’я, завжди відповідала: "А що ж тоді робити мені? – "поганяй до ями"?".

Корова – це не просто основа харчування, це – вісь, навколо якої обертається життя села.

Леся мені розповідала, що у них на вулиці у райцентрі, колись у господарів було чотирнадцять корів, чотири кози і дві підводи з кіньми, щоб орати і возити збіжжя. Зараз – жодної корови, кози, коней. Є лише подекуди у дворах кури і вісімнадцять автомобілів.

Якось, деякий час, у сусідів була корова, що "билась". Одного разу вона, бездоглядна, вийшла на вулицю, а назустріч саме йшов старий дід Калістрат, який трохи не дочував. Хазяйка крикнула йому: "Вуйку, тікайте!". Але дід не дочув і подумав: "Вуйку, тримайте". От і мусіла потім сусідка місяць діду Калістрату носити додому сир, поки він не видужав. Але нікому і в голові не було, щоб позбутися корови.

Та як ви не оберніть життя села, воно завжди було побудоване на тому, щоб, як кажуть поліщуки, "порати корову". А якщо цього з різних причин не вдавалось забезпечити, то таке село занепадало.

Бабця десь їхала у село, а я усвідомлював, як у нас з під’їзду щезає якийсь потужний простір, який тримав у купі всіх сусідів, який був їх спільним ареалом довіри. Я просто відчував, як він розпадається.

У мене в голові крутилася фраза Лесі: "Молодим не вигідно тримати корову".

Так, по яких же методиках ми живемо?

Чому ми враховуємо попит і збут, транспортні витрати і інфляцію, митні тарифи і курсові коливання, а розпаду морального світу бабці в цих методиках немає!

Чому простір довіри ми почали порівнювати з рядком у фінансовому звіті і готові цей простір знищити, якщо не сходяться, кимсь вигадані, контрольні суми!

Навіщо ми розбудовуємо міста, де людина, щоб дістатись на роботу і з роботи, витрачає третину свого життя. А на роботі ця людина спілкується з паперами або електричними сигналами, чи бере участь у фантасмагорії під назвою конвеєр.

Там людина, якій подаровано багатство усього світу, перетворюється на фізіологічну функцію. І усе це заради того, щоб вдома з блискучої металевої трубки у руки їй потекла рідина, яку умовно можна назвати водою.

Коли я виходив з дому, біля дверей помітив помиті порожні пластикові пляшки, які Леся приготувала, щоб замінити їх на такі ж, але повні, з "вранішнім" молоком. Віднині вони не знадобляться. Спересердя я вдарив пляшки ногою, і вони розлетілись по коридору.

Мені стало прикро за свою витівку, та усвідомлення іншої думки приголомшило мене: просто у мене на очах разом з цими порожніми пляшками розпадався простір благодаті бабціної корови. І Світ ставав пустим.