Окрема думка як атавізм

Мені дуже подобалася телевізійна програма "Я так думаю", передовсім тим, що хоча б одну власну думку я там чула. Думку автора та ведучої – Ганни Безулик, котра намагалася витрусити гостей-політиків з маскувальних костюмів, що зроблено зі словесних штампів.

Навіть такому професіоналу це рідко вдавалося, тому що неможливо витягнути те, чого немає. Хоча точно колись було. Правда, не у всіх. Своїм словом важко захиститися, як і своєї думкою, якщо вона збігає наче ящірка, залишаючи в руках непотрібного хвоста. Хвости ящірок – всі ці "ееее", "мммм" та решта звуків, штампів, повторів.

Я вже не пам’ятаю, коли виступ політика або службовця виявляв людину та фахівця, а не нагадував передовицю партійної газети. Щирими вони стають тільки тоді, коли раптом забувають слово, ось тоді вони оживають і тужаться, сумлінно намагаючись пригадати, а кожен з нас на цю чарівну мить перетворюється на ведучого програми "Перший мільйон": "Йо-оооо-лка".

"А тепер закрий підручник та перекажи цей текст своїми словами", - говорила наша вчителька англійської. Мені здається, що навіть цією "простою технологією щирості" – майже ніхто з них не володіє.

Інша річ – "цитати мертвих людей" та думки свого угрупування. Наприклад – партійна програма. Котру можна й не читати ніколи, але знати, які шматки копіювати та коли вставляти у свої промови в якості відповіді на будь-яке запитання.

Мені не подобаються парламентарі-перебіжчики, тому що мотиви їхньої зради угрупуванню не є особистим не сприйняттям протиправних дій або слів, не є професійним опором невігластву, зазвичай перебіжчиками керують приземленні інтереси: гроші, амбіції, можливість подальшого виживання в політичному світі.

Але я б щиро поважала людину, котра, розуміючи проштовхування незаконного, лобістського нормативного акту, залишала лави тих, з ким прийшла до виборчого органу, і не боялася про це говорити, пояснювати свою позицію.

Професійність та загальні людські цінності, на мою думку, мають превалювати над партійними та корпоративними інтересами. Однак партійно-корпоративне затирає особисте та професійне.

Таке враження, що ми відзвичаїлися думати самостійно, легше видавати на гора думки своєї групи, партії, прошарку.

Власне, так відбувається не тільки з політиками. Наше суспільство взагалі не любить окремих думок.

Якщо хтось з українського культурного середовища, наприклад, негативно та аргументовано висловиться проти якого-небудь українського культурного проекту, його відразу шиють у вороги, навіть не збираючись замислитися над його словами. Ніхто не хоче зупинитися і подумати, а чи так все однозначно?

Якщо хтось з україномовного середовища висловить підтримку на адресу слушної іншомовної позиції, його також шиють у вороги, починають розчавлювати та нищити навіть ті, хто нещодавно захоплювався.

Якщо хтось з вашого звичного оточення буркотне відверту ксенофобську нісенітницю, сперечатися з цією людиною та виводити її на чисту воду своїм не можна, можна тільки підтримувати. А чого б не замислитися над цим, що ця людина робить поряд з вами, як вона там опинилася?

Якщо дехто з тих, хто обурений діями чинного уряду, висловиться критично у бік опозиції – буде негайно затаврований як ворог. Чому не розібратися з тим, чого опозиція вдається до дій або слів, які її ж дискредитують?

Я не говорю про ситуації, коли будь-яке не сприйняття дій своїх є наче вдаром прикладу у скроню, таке, звичайно, трапляється, я кажу про ситуації, коли мовчання або мовчазне покривання своїх може перетворитися на ще більше зло…

Таких прикладів можна наводити безліч.

Знаєте, суддівське середовище не дарма називають закритим та корпоративним, тут своїх не здають. Втім, не просто так суддя має право на окрему думку.

Так, цією "окремою думкою" мало хто користується, але прецеденти є.

Для того, щоб не підкоритися більшості.

Для того, щоб залишатися собою та не зраджувати професію.

Для того, щоб етичне та професійне ставити вище за просту корпоративну згоду, продаж рішення, страх або будь-яку іншу домовленість.

Для – спротиву і для правди, в котрої є кілька боків.

Дуже важко не боятися бути собою, важко намацати, ким ти є, як саме ти думаєш, коли щодня відчуваєш корпоративний тиск, коли щодня розумієш, що жити за загальними правилами, що ухвалені й тобою, набагато легше, але ж є Я, а не тільки МИ, і варто давати цьому Я голос.

Я усвідомлюю, що дивно під шкаралупою волоського горіха побачити ядро арахісу, але ж ми наче не горіхи, чи не так? Ми ніби можемо собі таке дозволити.