Трохи про своїх

Нещодавно я почула розмову двох жінок:

- Як твої діла, нормально?

- Ну, як нормально. Дякувати Богу, щоб гірше не було. Нормально, Наташа, то поняття относітєльне. Головне, щоб гірше не було.

На мій погляд, оця мантра: "Щоб гірше не було", - якщо не вбила нашу націю, то суттєво скалічила. Я розумію, що народу, котрий зростав на стражданнях, важко бути оптимістичним, але треба дорослішати та хоча б намагатися змінюватися.

Наші сусіди – росіяни частіш за все сподіваються на доброго царя, злого Сталіна та "авось", що також виглядає схожим на збоченство.

Ми ж, якщо і сподіваємося, то тільки на чужих царів та сталіних, трохи на Бога, а переважно на те, щоб гірше не було, а якщо лихо станеться – то ліпше хай у сусіда.

Своїм гетьманам ми не довіряємо, насамперед тому, що вони також рідко довіряли один одному.

Ми не навчилися виживати гуртом, навчилися виживати поодинці. В своїх нам важливіше віднайти ворога ніж в чужих, бо зраджують саме свої. Як залишитися невразливим та нечутливим до зрад, коли навіть дитинство країни ушкоджено цими зрадами майже так, як вордівський файл вірусами або збоями операційної системи? Чи зможемо ми його відновити? За двадцять років ми не впоралися.

Нам важко усвідомити, ким ми є. Складається таке враження, що ми майже не піддаємося самоідентифікації. Оскільки навіть нам це важко усвідомити, решті світу – тим більше.

Коли нація формується під постійним впливом та тиском чужих та доволі агресивних імперій, щоб зберегти свою національну сутність, вона надійно цементується, замуровується, ховається, маскується. Проблема в тому, що за таких умов у часи, коли "не стає гірше", знайти, витягнути та осягнути це стає проблематичним навіть для тих, хто її ховав.

Дотепер у спадкоємців панувавших на нашій землі імперій збереглися, я це зву – фантомні власницькі ментальності стосовно України та українців. Для Австрії це, передовсім, ресурси. Для Польщі – земля та міста. Для Росії – ресурси, земля та люди. І не дивно, що власницькі ментальності росіян найпотужніші, ми самі легко даємося, не дарма, титульна релігія – православ’я, а не католицтво, мова, котру ми всі розуміємо, – російська, а не німецька чи польська.

Додаткові мовні та релігійні знання можуть і збагачувати, натомість ми примудряємося не вміти всім цим користуватися, використовуючи мову та релігію як постійні приводи для сварок, маніпуляцій та непорозуміння.

Еліта сучасної України не є нащадками аристократії, зародки якої фактично вбивалися на всіх історичних етапах формування нації. Замість неї народився (виродився) вищий клас – партійна номенклатура, що передала свої капітали у спадковий спосіб, а також – бізнес-еліта, представники котрої здобули свій перший капітал частіш за все у незаконний спосіб. Якщо це все спростити, виходить, що панують крадії та функціонери. Але всі інші їм не заважають. Скорилися або причаїлися. Аби гірше не було.

Звичайно, в країні багато освічених, вихованих та інтелігентних людей, слово котрих є важливим, на дії котрих очікують, але їх затирають, вони розчиняються; їхні імена (вже не кажучи про ідеї) незнайомі більшості населення. Варто сказати, що в силу своєї інтелігентності, а також, частково, гордині, й вони самі не докладають особливих зусиль бути почутими.

На мій погляд, в нас ніколи не було спільної національної ідеї, політики толерантного ставлення до своїх та до інакших, виникали тільки гаманцеві інтереси та спроби вижити.

Нас як дітей легко переключити на рекламу, брязкальця, яскраві та несуттєві речі. Ми досі наївні, але й одночасно – недовірливі.

Якщо нація постійно вчиться виживати, а не жити, змінити негативну парадигму розвитку на позитивну надзвичайно важко. Нам не варто ні на кого покладатися, жалітися та дорікати, варто розібратися з собою, зрештою, за Фройдом, проаналізувати перший крок, перше слово, перший сон, першу мрію – дитинство нації, дитинство країни.

В мене складається враження, що тільки національні трагедії були з’єднувальним для нації чинником. Голодомор та Чорнобиль. Тоді і для себе, і для інших ми ідентифікувалися саме як нація.

Будувати прекрасне майбутнє, при цьому постійно відчуваючи себе жертвами, неможливо. Насправді це вдалося тільки одній нації, але вона вирізняється довірою, взаємоповагою та підтримкою своїх.

Якщо ми хочемо відчувати себе нацією, повноцінним партнером у міжнародних та міжнаціональних стосунках, зрештою, європейцями, нам треба змінювати відчуття себе як жертв на відчуття себе як не переможців, то принаймні тих, хто вміє, хоче та може змагатися. Адже в нас є багато чого хорошого та світлого, треба дати тому всьому рости. Ми невмирущі та родючі, як верби, як чорноземні наші землі.

Ми не повинні почуватися зрадженими кимсь, якщо нас хтось і зрадив, це, насамперед, ми самі. Треба усвідомити це, прийняти, зробити висновки, розвиватися та йти уперед, бо важко йти прямо, якщо ти сам себе невпинно розхитуєш.

Читайте також: "Історичний міф про "українців-недобитків"