Про корисність заборонених вчинків

Весь час торочиться про те, що прірва між поколіннями глибшає, діти краще розуміють комп’ютер, ніж власних батьків та віддають перевагу спілкуванню в соціальних мережах, батьки зводять до телефонного мінімумі спілкування із власними батьками. Втім, на цвинтарі продовжують ходити та прибирати могили, бо там переважно мовчать, не перебивають та вислуховують все, що б ти не сказав.

Нещодавно я спостерігала таку київську картину та розмову.

Передує дідусь років за шістдесят, високий та підтягнутий, моя мати таких називає "городской дєдушка". Позаду йде бабуся, яка намагається сховати усмішку в шифоновому шалику, та плентаються двоє малих онуків, сумні та набурмосені. Видно, що вони дуже хотіли б втекти якомога далі або відстати від дідуся з бабусею, щоб не бачити їх та не чути.

Дідусь повертається до онуків:

- Ладно, хватит ауру похмурить. Вот ваша бабушка тоже лазила по крышам. Да! Лазила.

Дві щасливі мордяки захоплено дивляться на бабусю, потім згадали, що їх за перебування на даху сварили – мружать очі, випускаючи блискавки звинувачень. Всі ми знаємо такі погляди: "І ці люди забороняють нам колупатися у носі?"

Бабуся витягує посмішку з шалика та передатливо сміється:

-         Сдал, взял и сдал. Он и тогда меня сдавал. Да, лазила. Была замечательная крыша дома, рядом с Русской драмой. Но она была ниже и не такая скользкая, чем та, куда вы залезли! И я была старше вас и не такая неуклюжая!

Після цих слів ховає усмішку дідусь. А малюки просять розповісти докладніше, і бабуся сміється так, як може сміятися тільки дуже щаслива людина, коли твої спогади перетворюються на чиїсь мрії.

І я подумала, що саме так виглядає щастя, взаєморозуміння та справжній зв'язок поколінь.

Коли за кількома словами проглядає ціла історія родини. Коли відчувається тепло навіть у згадках про "здавання". Любов та довіра.

Коли можна розповісти про свої "подвиги", зізнатися в дитячих "гріхах" та вчинках, за котрі сварили дорослі.

Вчинках-вибриках, що завжди вироблятимуть діти, а дорослі щоразу будуть непокоїтися та сварити за це.

Я чомусь впевнена, що цього або наступного дня згадані бабуся та дідусь покажуть дітлахам цей дах. Або влізуть на нього разом. Або влізуть на інший. Будуть розмовляти про старий Київ, про київську минульщину, про дитинство, котре, окрім іншого, дарує багато моментів, коли ти відчуваєш себе сиротою із живими батьками, дитиною, що не виправдала сподівань, коли так хочеться розгадувати таємниці, задовольняти власну цікавість та боротися із страхами, а не почуватися створювачем проблем.

Але всі ці страхи, провину та невпевненість може виправити бешкетливий погляд мами, дотик її руки, відчуття затишності, коли вона притискає тебе до себе, та її голос, що шепоче: "А ти знаєш, що я одного разу так само…."

Дорослі всякчас непокояться за дітей, та думають, що забезпечать нормальний розвиток та щастя, призвичаять до життєвих цінностей, забороняючи аморальні, на їхній погляд, мультфільми та кіно; висварюючи за надмірне захоплення комп’ютером та "неправильною" музикою; не розповідаючи про секс; залякуючи геями, судячи з останніх подій, найбабаїстішими бабаями сучасності.

Втім, справжня довіра та моральні цінності, на мій погляд, ніколи не народжуються завдяки заборонам. Довіру треба заслужити, цінності сповідувати та створювати.

Тому ефективніше за будь-яке негативне ставлення до інакшості, до дитячих витівок, до спротиву; краще за встановлення заборон та нав’язування моралі, котру сам час від часу порушуєш або не помічаєш, заради своєї дитини, її формування, утворення взаємодовірливого зв’язку, спробувати зробити разом щось із того, що заборонялося в дитинстві, але все одне попри категоричні заборони робилося.

Забігти на високу гору. Залізти на високе дерево. Розгойдуватися досхочу на гойдалці, зістрибнути з тарзанки, пролізти на будівництво, покататися на конях, посидіти у засідці…

Або – пройтися міськими дахами, розповідаючи про те, чим дихало місто, коли ви були маленькими чи трохи старшими, і знали, про що воно шепоче;загадувати бажання, коли першим вгледиш чорну ворону або білого голуба;випити чаю з імбиром із завчасно прихопленого термосу, й стати зрозумілішим рідній людині, котра раптом збагне, що тобі можна довіряти та розповідати свої малі та великі таємниці.

Фото Оксани Прохорець