Країна парканів і вахтерів

Мені все життя не щастить з вахтерами. Вічно у них є привід мене кудись не пустити, і вічно я мушу їх переконувати, що я туди маю потрапити. Інколи це доходить до абсурду і комедії. Одну з таких абсурдно-комедійних історій, яка трапилась під час моєї роботи диктором на чернівецькій ОДТРК я хочу розповсти.

Як відомо, ОДТРК – режимний об’єкт, який охороняється міліціонерами з пістолетом. Ці сонні мухи сидять у своєму загоні і пускають усіх лише за перепусткою чи посвідченням. 

На перепустці підпис ставила людина рівня заступника генерального директора. Тобто, запрошуючи когось на ефір чи на запис, треба було потурбуватися, щоб відповідний папірець був у міліціонера, інакше запису чи ефіру – каюк.

Якраз такий каюк якось трапився, коли молодіжна студія запросила на ефір Кароліну Куєк , більше відому під сценічним псевдонімом Ані Лорак. Ми довго її вмовляли, нарешті, ніби вмовили, що вона наступного дня після концерту прийде на ефір радіостанції, де колись диктором працювала її мама і де вона сама не раз її чекала.

Старожили кажуть, що Кароліна фактично виросла на радіо. Але цього разу на її шляху стояла маса перешкод – концерти, продюсер… На додаток, у переддень ефіру на радіо у Кароліни (за нашою інформацією) вкрали з автомобіля косметичну валізу, зіпсувавши їй настрій.

Отож питання: прийде чи не прийде було актуальним навіть за півгодини до ефіру. Але хвилин за п’ять ми нарешті побачили продюсера і Кароліну на вході в ОДТРК і тут з’ясувалося, що мій колега, який, власне, її запрошував і який мав бути з нею зараз в ефірі забув виписати перепустку. Міліціонер був невблаганний. "Перепустка є?"

-  Ну, будь-ласка, пустіть, ми зараз випишемо, п’ять хвилин до ефіру!!!

- Я нічого не знаю, - сонно сказав міліціонер, - поки перепустки не буде – я пустити сторонніх не можу.

-  Ну які ж це сторонні, це ж Ані Лорак!

-  Є порядок, - прогугнявив міліціонер.

Жодні вмовляння не допомогли – ми лише втратили час. Ведучого новин попросили почитати випуск довше, поки вирішиться ця проблема з перепусткою і поки гості доберуться на 3 поверх до ефірної студії.

Зрештою все закінчилося добре у цьому випадку, але це не фінал історії. Десь через тиждень, я виходжу після ефіру зі студії і бачу хлопця, який йде мені назустріч.

- Добрий день, - каже він мені радісно, наскільки це можливо. - Я – представник канадської компанії. У нас сьогодні ювілей фірми і ми в честь цього свята даруємо подарунки. Оце вам!!!. Воно коштує 500 гривень, але сьогодні для вас - всього 35…

"Дивовижно, як він пройшов міліціонера з пістолетом?" - думав я, ведучи несподіваного гостя до виходу.

Але ще цікавіше, як він зайшов на поверх, де стоїть на дверях замок з електронним кодом. Адже це поверх ефірних студій. Заходиш – вмикаєш кнопку і тебе чує вся область.

Тут окремо варто розповісти про цей кодовий замок. Мене якось старша колега розіграла. Перший раз, ведучи мене на ефірний поверх, вона перед входом сказала значущим тоном: "Тут кодовий замок. Просто так не зайдеш. Запам’ятовуй код", - сказала вона і продиктувала мені щось, на зразок:  23657456376598.

Я старанно записав і в момент, коли настав мій перший раз самостійного походу у студію, з трепетом підійшов до дверей і почав набирати заповітний код, звіряючись з цидулкою. Ще й половини цифр не ввів, як услід за мною піднявся технічний директор.

"Що це ти робиш?" - запитав він. "Код набираю", - відповів я. "А…, ну набирай, набирай", - сказав він, натиснув вісімку, двері відчинилися і він зайшов.

І це не єдиний випадок, коли сторонні люди проходили кодовий замок. Якось у передвиборчий період (Якраз цього вечора у одній з прямоефірних студій відбувалися дебати кандидатів у міські голови. Чинний міський голова теж був присутній) виходжу з новинної студії – а мені назустріч йде дядько у коротких штанях, затертому капелюсі з гітарою і авоською.

"Слухай, де тут мери засідають, уже півгодини ходжу – не можу знайти",- каже мені дядько. "А Ви, пробачте, чому про це питаєте?" - поцікавився я.

"Так я ж мер, ну, кандидат я. О!" - пояснив дядько з авоською і гітарою.

Я не повірив, запитав прізвище, подзвонив на прохідну, спитав, чи пропускали вони таку-то людину на "мерські" дебати? Виявляється, пропускали. Це дійсно був кандидат у мери, якого жартома висунули його сусіди по гуртожитку (тоді для реєстрації кандидатом у мери треба було зібрати 300 підписів на свою підтримку, здається).

Довелося провести дядька у прямоефірну студію… Якраз вчасно, бо ще б пару хвилин він поблудив – і пропустив би свою чергу на виступ, а слухачі обласного радіо не почули б того, що далі почалося.

"Кандидат" сказав пару слів про те, що всі його добре знають, тому реклами він не потребує, а решту часу він витратив на те, щоб поспівати пісні під розстроєну гітару. Присутні у студії мер та інші кандидати в мери давилися зо сміху, але мужньо витримали десятихвилинну гітарно-вокальну атаку. Слухачі, я думаю, у цей момент прикипіли до приймачів, бо раніше вони такого по цьому каналу ніколи не чули…

Сміх сміхом, але кодовий замок цей індивідуум теж пройшов якимось чином, точно так, як представник канадської компанії. Як їм вдалося потрапити на ефірний поверх при такій охороні? От би мені такі вміння.

Це так важливо у наш час бейджиків, посвідчень, перепусток, ідентифікаторів та іншого непотребу пройти чергового "Бородача Родіона Петровича" без спілкування з ним.

А ще подумалось, що всі ці охоронні заходи існують тільки для того, щоб заважати працювати тим, хто і без охорони нічого не винесе, і сторонніх не приведе.

Може пора лікуватися від параної всією країною? Як гадаєте?