Пострадянське адміністрування у школі. Валіза без ручки
Школа, которая сегодня озадачена продвижением детей,
создает свой "стандарт для…", а не "систему контроля за…".
Людмила Кожуріна
Школа-громада
У кожній громаді світу є державні школи, що відкриті для кожної дитини. Зазвичай тільки поодинокі сім’ї не хочуть цим скористатись. Такі відразу попадають у поле уваги територіальної влади. З ними працює інспектор поліції/міліції/тощо, але не вчителі школи. Функцією вчителів є забезпечення навчального процесу, а не контроль за неблагополучними сім’ями.
Така схема відповідальності надійно підтримує громадянські традиції щодо загального шкільного всеобучу. Тому, приміром, французькі чи алжирські педагоги чи адміністратори не розуміють питання: "Як ви дієте, коли учень ухиляється від навчання?"
З різних вуст завжди звучить однакова відповідь: "Всі до 16-ти років обов’язково ходять до школи".
Вчителі
Стратегії розподілу відповідальності світ дотримується і щодо професійних повноважень вчителів. Вони мають належно забезпечувати програмно-предметну діяльність учнів: засвоєння теоретичного матеріалу та його застосування під керівництвом вчителя на практичних заняттях. А ще оцінити якого ж рівня освітньої компетентності вдалося досягти кожному учневі.
При цьому оцінками наші закордонні колеги "радують" своїх учнів не кожного уроку, а лише три-чотири рази на рік. Зате оцінюють глибоко та системно, бо головним є не контроль, а навчальна підготовка. І це для тамошнього вчителя практично все. Відтак світова вчительська спільнота позбавлена наступних наших "обов’язків" :
- писати конспекти своїх уроків та комусь їх подавати на "перевірку";
- щодня задавати, щоб потім перевіряти домашні завдання;
- вичитувати мораль тим учням, котрі одягнуті чи ведуть себе якось "не правильно";
- готувати для колег "відкриті" уроки;
- чекати щомиті приходу на урок своєї адміністрації;
- заміняти уроки вчителів з іншого предмету своїм, а потім свої уроки віддавати колегам, що
повертаються з лікарняного (економія коштів важливіша принципів якісної освіти);
- зачитувати оцінки перед класом, щоб декому з учнів було соромно;
- орієнтуватись на зверху визначені підручники;
- вести різного роду агітацію на користь тих чи інших політичних сил;
- проводити заходи від імені різних громадських організацій;
- тощо, яких у нас без кінця і краю.
Адміністрація
Не менше вчительського звільнені від традиційної для нас, але безглуздої імітації високого ентузіазму й керівники закордонної школи. Так, директор та заступник директора ліцею (зазвичай там він один) у багатьох країнах не зобов’язані:
- вести заняття за розкладом;
- відвідувати уроки вчителів (окрім проблемних випадків);
- готувати так званий річний план роботи закладу, бо досить і навчального плану;
- планувати виховні заходи, бо досить розкладу неурочних занять учнів, екскурсій, традиційних фестивалів, конкурсів та поточних візитів гостей закладу;
- контролювати ведення класних журналів, заповнення додатків та видачу атестатів, бо підсумки навчання фіксуються загальнодержавним незалежним від школи реєстром;
- проводити свята першого та останнього дзвоника чи випускний вечір з гулянкою батьків;
- обліковувати такі дрібні функції як перевірка зошитів, завідування кабінетами, заміна уроків, позаурочна військово-патріотична та спортивно-масова робота тощо. Ставка тамтешнього вчителя не тільки покриває специфіку діяльності кожного, а й підтримує високу конкуренцію серед претенденьів;
- тощо, яких не перерахувати.
Адміністрування
[L]У такому контексті за здорового глузду складно обійти питання, що складають оту "валізу без ручки",
що ми тягнемо донині адмініструючи діяльність своєї школи:
- для чого засвідчувати формальним атестатом той факт, що особа скористалася своїм правом на обов’язкову загальну середню освіту?
Мова про те, що подальша доросла освіта випускника школи визначається профілем та рівнем його компетентності, що фіксується у державному електронному реєстрі результатів ЗНО чи іншої по-справжньому державної атестації.
При цьому у світі ніколи ті, хто навчав не оцінюють своїх випускників. Вони, як і їх вихованці, можуть лише чекати незалежних підсумків своєї спільної діяльності.
Коли учнівські олімпіади проводяться по-справжньому порядно, то вони є відкритими для кожного бажаючого без ступеневого бюрократичного контролю. Так і живуть громадяни без паперового чи пластикового атестата, трудової книжки, внутрішнього паспорта – досить і водійських прав.
Цивілізовані держави на себе беруть турботи про формування необхідних державних реєстрів та забезпечення каналів відкритого доступу до них у разі потреби. А відтак різко обмежуються можливості до маніпуляцій з боку асоціальних елементів.
- для чого фіксувати у паперовому класному журналі однакові для всієї країни теми предметної програми?
При цьому вже давно в Україні не має негативних оцінок з причини яких учня могли б залишити на повторний курс. Більше того, в Україні з жодним учнем не можна поступити так всупереч бажання батьків скільки б уроків він не пропустив, хай навіть і без поважних причин. Для чого нам такі журнали?
Наприклад, французькі та алжирські вчителі десятиліттями не знають що таке класні журнали, а діти вчаться краще нашого. Там як документи сурової звітності зберігаються учнівські атестаційні роботи. Саме вони як результат спільної роботи учня та вчителя визначають учнівський статус у наступному навчальному році. Мав в Алжирі учня, що дублював свій десятий клас попри те, що його батько був у тому ліцеї директором.
- до чого зберігати й донині паперові класні журнали, якщо вже навіть для більш вагомої документації застосовуються електронні реєстри?
Більше того, у наших класних журналах не тільки до сих пір фіксуються дані про батьків, статистика відвідування уроків, бесіди на довільні теми тощо, а й прямо безглузді позиції. Так, з одного боку відомство відмінило підсумкову оцінку між річною та ДПА, а з іншого у нових класних журналах все ще зберігається строчка "підсумкові".
Відтак при неіснуючій оцінці, сотні тисяч вчителів країни на своїй предметній сторінці дублюють річну, щоб класному керівнику було що заносити до розділу про оцінки у кінці журналу. Виходить хоча й абсурдно, зате школа не забуває, що головна у ній не педагогіка, а її велич бюрократія.
Місток у майбутнє
А тепер уявімо: якщо весь цей історичний непотріб ліквідувати, то наскільки:
- зблизяться умови роботи українських вчителів зі світовими освітянськими;
- звільниться від пут бюрократії шкільний освітній простір;
- виросте престижність професії шкільного педагога-практика;
- зросте вплив місцевої громади на якість діяльності її школи;
- тощо.
Зрозуміло, що "постраждають" бюрократи, але ж не школярі, батьки і країна в цілому. Не менш зрозуміло, що не збудувати країні свого містка у майбутнє без кардинального покращення зарплати шкільного педагога.
Причому задля цього зовсім не треба змінювати розмір освітньої частки ВВП. Щоб праця нашого вчителя оплачувалася як закордоном, тобто у рази більше просто необхідно, щоб він запрацював у рази менше, ніж зараз. Адже тільки так відпаде базис для структур, котрі відволікають вчителя від учнів своїми заходами, папками, звітами тощо.
А гроші громади, що йдуть на їх існування? Не дарма закордоном на "обслугу" освіти школярів витрачають мінімум, а максимум коштів прямо йде на зв’язку "вчитель/вихователь – учень". І не має країн, де б громадяни обурювались високій платні своїх вчителів, і щоб тамтешні вчителі мріяли про методистів, академіків чи інших "помічників".
Часто кажуть, "розумний думає вперед", тобто і про свою старість у тому числі. Тому, щоб у школі працювали саме розумні треба зробити ще одне – встановити вчителю пенсію у розмірі 80% від його зарплати.
Влада постійно виділяє з усіх напрямків як пріоритетний саме освіту, бо все інше за своєю природою є лише її похідним. І це дуже розумно, але щось у нас з чи розумінням власних заяв, чи з совістю зовсім НЕ ТАК.