Навіщо мама розливає чай?!
Зі статті Зої Звиняцьківської "Слова на букву Х, або Новий український Буквар" на "Українській правді. Життя" я дізнався, що в букварі, за яким "офіційно" вчать грамоти цьогорічних першокласників, використано якийсь мій текст, однак "у спотвореному, примітивному, тупому переказі".
Якби не ця стаття, то цілком міг би й не дізнатися. Бо наше "рідне" законодавство виписане так, що перший-ліпший, вибачте на слові, кандидат педагогічних наук може брати який собі захоче текст чи класика, чи сучасного письменника й калічити його як заманеться, гепаючи відтак цим сукуватим обрубком по головах бідолашних дітей і відбиваючи в такий спосіб у них навіть найменшу охоту до читання й самостійного мислення.
Саме́ лише маркування "підручник" чи "хрестоматія", згідно з чинним законодавством, означає, що упорядники можуть "запхати" в таку книжку що завгодно, – і чхати вони хотіли не лише на авторське право, а й на природні закони елементарної людської порядності, які велять принаймні повідомити живому письменникові або нащадкам класика про те, що десь якось використано його текст…
[L]Мета, з якою ухвалювалися такі законодавчі норми, очевидна: нічого письменникам не платити, – ці кляті нероби, мовляв, і так задуже добре живуть…
Звісно, про те, що в букварі з’явилося щось буцімто "моє", могли мені розповісти друзі – батьки першокласників. Але ніхто з них не розповів – і я добре розумію, чому. Коли кажеш письменникові, що читав якийсь його текст, письменник неодмінно захоче дізнатися, що ти про цей текст думаєш, – а якщо це несусвітня дурня, тупа й безграмотна, то що в такому разі казати?!
Отак і вийшло, що про цей ганебний факт своєї біографії я дізнався лише завдяки статті пані Зої. І вже наступного дня мав нагоду впевнитися у своїй нечуваній ганьбі!
Нагода ця трапилася в Тернополі, куди я приїхав на зустрічі зі своїми маленькими читачами (таких зустрічей у школах і бібліотеках я зазвичай маю по кілька на тиждень). Чарівна першокласниця Алінка показала свій буквар – і мені стало неймовірно соромно! Направду, такого сорому, такої ганьби я у своєму житті ще не переживав!
Судіть самі – ось дослівно той текст, який я виявив у букварі:
ВЕЧЕРЯ
За вечерею зібралася вся родина. Це тато, мама, бабуся, дідусь і діти.
Бабуся принесла з кухні пиріг і блюдечка з варенням: кому – вишневе, кому – малинове, а татові – полуничне.
Дівчинка розставляє чашки.
Хлопчик поклав на місце м’яч і сів до столу.
Дідусь вимикає телевізор.
Тато відкладає газету й збирається пити чай. Кожного ранку він іде на роботу. У нього завжди багато справ.
Мама приносить чайник і розливає гарячий чай.
Онуки дуже люблять бабусю й дідуся. Вони добрі, як тато й мама.
У бабусі є чарівна кишеня, у якій завжди є цукерки для внуків. Під час вечері дідусь розповідає безліч цікавих історій.
За Іваном Андрусяком
Даруйте за довгі цитати, але в цій ситуації логічно порівняти те, що начудили автори підручника М.Д. Захарійчук і В.О. Науменко, з тим, що насправді написав я.
Це вступний розділ із повісті-гри "Хто боїться Зайчиків" (ось тут можна погортати цю книжку), де маленький читач знайомиться з героями, родиною Ди́байлів (ім’я походить від слова "дибати", і з цими героями можна гратися, показуючи їх на пальчиках і дибаючи ними, – з таких ігор власне й формується сюжет повісті).
ВЕЧІРНІЙ ЧАЙ
Оповідка-знайомство
На все свій час – і лише для вечірнього чаю не свій, а наш!
Бо на вечірній чай усі Ди́байли збираються вдома – хто б куди не дибав, подумки чи насправжки.
І тому найзручніше з ними познайомитися саме за вечірнім чаєм.
Отож, почнімо!
Бо ось уже бабуся дістає з кишені свого теплого домашнього халата цукерки – хто які дужче любить, і приносить із кухні блюдечка з варенням: кому – вишневе, кому – малинове, а татові – полуничне.
Сестричка розставляє горнятка.
Дідусь вимикає телевізор.
Тато відкладає газету.
Братик кладе на місце м’яча.
Мама приносить гарячий чайник.
І – смачного!
…Ось Тато-Дибайло. Він тато, і це означає, що в нього завжди багато справ. Бо в кого ще може бути більше справ, ніж у тата? Хіба в мами…
Кожного ранку Тато дибає на роботу. На роботі він дибає – в цьому його робота й полягає. Бо що ще можна робити на роботі, якщо ти Дибайло? Звісно, нічого іншого! Тому робота для Тата – життя, а життя – робота. Ось лише як він умудряється, дибаючи, заробляти гроші – цього не знає ніхто. Тато каже, що він їх надибує. Що ж, може, й так…
Удома Тато добрий і пухнастий. У нього можна посидіти на колінах, на руках, а часом і на голові. Голова в Тата міцна, вона витримує…
…Ось Мама-Дибайла. Вона мама, а тому сувора. Звичайно, вона дуже добра – але часом свою доброту мусить ховати. Бо з добротою давати всьому лад ой як непросто! Суворість тут – значно краща помічниця…
На голові в Мами не посидиш. Від цього в неї голова спухає – і це відображається на чиїхось попах. Не те, щоби боляче, звісно, – але вгамовує…
Мама теж інколи дибає на роботу, але ніхто не знає, коли, як, а головне – навіщо. Мамі найкраще вдома – але не так, як Бабусі з Дідусем. Їм добре, коли вдома нема нікого, а Мамі – коли є всі…
…Ось Дідусь-Дибайло і Бабуся-Дибайла. Вони такі ж добрі, як Тато й Мама, але не такі пухнасті. Це тому, що вони мудрі – а мудрість усе притамовує…
У Бабусі є Чарівна Кишенька, а в Дідуся – Чарівні Історії. У Чарівній Кишеньці ніколи не переводиться лагоминка для внучат, а в Чарівних Історіях завжди водяться страшні Зайчики, яких треба, хі-хі, боятися – не те щоб насправжки, а так, для потіхи…
Дідусь і Бабуся теж дибають, але недалеко. Зазвичай лише по хаті й довкола неї. Кажуть, що далі мудрість уже не пускає…
Судити, звісно, вам, дорогі читачі. Комусь моя повість може подобатися, а комусь ні – це природно. Але мені видається очевидним те, що в букварячій "переробці" не залишилося від мене анічогісінько – ні стилю, який є основою будь-якого художнього тексту (і без якого, власне кажучи, художнього тексту просто не буває), ні мови, ні доброго гумору…
Лишилася хіба пародія на сюжет – спримітизована, оглуплена так, що годі збагнути, навіщо дитина має "вивчати" цей дурнуватий, геть нецікавий фраґмент…
І дещо додалося – помилки! Саме так: очевидні помилки, об які просто не може не перечепитися око доброго школяра, – але чомусь ні упорядники, ні редактор книжки, ні коректор їх не помітили…
Щоб упевнитися в цьому, я там же, в Тернополі провів маленький експеримент – на зустрічі з дітками прочитав уголос цей букварячий жах. Дітки дивилися на мене квадратними очима – вони аж надто виразно відчули разючий контраст між цим горе-текстом і тими насправді моїми текстами, які я читав їм раніше.
Але найцікавіше було тоді, коли я дійшов до слів "Мама розливає чай". Дівчинка на першій парті – чудовезне таке маля, розумничка! – не витримала й узялася тихенько поправляти: "НАливає… мама НАливає чай…."!
Це ж які чудеса знущання мусили виявити М.Д. Захарійчук і В.О. Науменко, щоб довести бідолашну маму до такого стану, коли вона вже не тямила себе й замість того, щоб нормально, по-людськи налити чай у горнятко (чи в чашку, якщо вам цей синонім більше імпонує), заходилася розливати його по скатертині, по підлозі…
Це ж чого М.Д. Захарійчук і В.О. Науменко можуть навчити дітей, якщо їх виправляє другокласниця?! Звичайна дитина зі звичайної школи краще знає мову, ніж автори шкільного підручника вкупі з редакторами видавництва із претензійною назвою "Грамота"!
А тепер прошу поглянути на цю ситуацію з іншого ракурсу. Цього року, згідно з офіційними даними міністерства освіти, до школи пішла 431 тисяча першокласників. Очевидно, серед них не так багато таких діток, як дочка Зої Звиняцьківської, – яким батьки читали принаймні одну з моїх книжок. Очевидно, порівняно небагато батьків мали змогу переконатися в тому, що Іван Андрусяк насправді пише, м’яко кажучи, не зовсім так, як це подано в букварі.
Ото й виходить, що понад 400 000 (чотириста тисяч!) батьків, прочитавши в підручниках своїх дітей буцімто "мій", а насправді відверто й кричуще перекручений текст, мають усі підстави подумати про мене щось дуже погане. Принаймні з цього покручу вони цілком підставово виснуватимуть, що ніякий я не письменник, а тупий графоманисько, однак неймовірно впливовий – бо як же без упливу "продавити" в підручник такий дурний текст, який лише калічить дитину?!
І побачивши мою книжку в книгарні, ці батьки цілком природно відмовлятимуться її купувати, навіть якби дитина їх про це й просила. І не лише мою, – хто з них купуватиме книжки, скажімо, чудової письменниці Марини Павленко, фраґмент із повісті якої теж "переказали" горе-упорядники?
Або дивовижного поета Романа Скиби, вірш якого тупо "скоротили" – там були, бачте, "зайві" рядки! Я вже не кажу про класика української дитячої літератури Володимира Лучука, із дуже симпатичного вірша якого ці горе-упорядники буквально "з м’ясом" вирвали в буквар найменш вдалі рядки, – і в результаті ввели в оману навіть шановну пані Зою…
Ось так одним махом міністерство освіти, випускаючи такі псевдопідручники, знищує репутацію письменника, на яку той працює усе життя! Ба більше: знищує репутацію української літератури, перекручуючи тексти й подаючи їх дитині в такому тупому, примітивному, нецікавому вигляді, що це намертво відбиває охоту до читання.
Чи багато після цього буде охочих з’ясовувати, що насправді українська дитяча література далеко не така, якою її подають ці "букварі"? Питання риторичне…
Чи є з цієї ситуації якийсь вихід? Як мені відновити зіпсовану в очах понад чотирьохсот тисяч читачів репутацію?
Я не знаю…
Чинне законодавство не дає мені жодного шансу законними методами боротися з цим свавіллям…