Почати з малого

Очі у педагогів були кам’яні. Але я вже не міг замовкнути.
Корнєй Чуковський, "Від двох до п’яти"

Микола Куліш якось сказав, що Буквар – це найважчий на світі жанр, який за рівнем складності залишає далеко позаду любовні листи і прощальні записки самогубців.

Звичайно, він писав це у часи загальної неписьменності, але для тих, хто причетний до укладання букварів, кожна епоха є складною – у свій власний, відмінний від інших епох, спосіб.

28 листопада журналіст Зоя Звиняцьківська привернула увагу громадськості до нового букваря для українських дітей, підготованого доцентами Мар’яною Захарійчук та Вірою Науменко.

У цьому букварі було перекручено і скорочено – очевидно, з метою "спрощення" матеріалу – твори українських дитячих письменників, зокрема, Івана Андрусяка, Марини Павленко та Романа Скиби. Іван Андрусяк відгукнувся статтею "Навіщо мама розливає чай?".

На це Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України відреагувало дописом від 14 грудня, де канцелярською сухою мовою повідомило, що підручник, мовляв, здобув перемогу на "Всеукраїнському конкурсі рукописів підручників для учнів 1 класу ЗНЗ", що він "пройшов експертизу Предметної експертної комісії, установ Національної академії педагогічних наук України та загальноосвітніх навчальних закладів", і що "за оцінкою науковців, методистів та вчителів "Буквар" є інноваційним сучасним підручником - "підручником нового покоління", навчальний зміст якого відповідає Державному стандарту щодо вивчення української мови в початкових класах".

Також прес-служба наголошує, що основна увага приділялася "вказаним зауваженням щодо змісту підручника", а не "емоційним враженням пані Звиняцьківської". І саме це речення вбило мене наповал.

Я хочу сказати про дві речі, як на мене, безпосередньо пов’язані між собою – про тон і мову цього відгуку і про власне-проблему спрощення і скорочення текстів.

Ми звикли сприймати мову, якою ми говоримо, як даність, і рідко прислухаємося до того, що ж вона нам насправді говорить, а говорить вона нам чимало, несучи у собі цілі епохи нашого життя, про які ми ладні забути.

У цьому сенсі ситуація з Букварем - не просто прикрий випадок із життя прискіпливих журналістів і письменників, які ополчилися на бідних доцентів, бо скільки ж там того першого класу! – але цивілізаційна проблема цілого українського простору, в усіх його можливих вимірах – соціологічному, антропологічному, історичному, мовному і так далі.

Тут можна почати з будь-якої із них, а потім, за виразом класика, підтягнеться і решта: наприклад, із мови. Я не маю на увазі зараз українську чи іноземну, я маю на увазі безапеляційну мову, яка не допускає діалогічності.

На притомні і послідовні зауваження Звиняцьківської, на юридично виправдані питання Андрусяка маємо те, що маємо – посилання на постанови, експертні комісії (тому що батьки – не експерти у справі виховання дітей, а письменники, треба думати – не експерти у справі власних творів) та інші малозрозумілі пересічній громадянці чи громадянинові речі.

На жаль, не бракує таких посилань на Державну програму і у листі-відповіді Мар’яни Захарійчук і Віри Науменко.

Ця віра в експертів дуже цікава, і далеко не вичерпується впливом розвитку науки і техніки на наше життя, у якому ми дедалі менше орієнтуємося. Не вичерпується вона і Гулагівським минулим однієї шостої частини земної кулі, де як панував, так і панує бєспрєдєл. Це – конгломерат і того, і другого, але знову ж таки, конгломерат непроговорений - так що нам зараз уже і неясно, що пішло і звідки.

А без такого проговорення наслідком буде постійне повторення циклу. На прикладі цієї віри в експертів видно, з одного боку, що Україна – це частина світової спільноти, тому що ми так само віддаємо себе на поталу експертам, як і всі ті, хто поняття не має, скільки генно-модифікованої продукції санкціонує їхній уряд; з іншого – що ми так і не вийшли із тіні тоталітаризму.

До речі, про останній. Віктор Клемперер, аналізуючи мову Третього Рейху, відзначає, що однією із ознак цієї мова була відірваність від власне-роблення: говорилося про організацію або про технізацію, але ніколи – про акт створення.

От і порівняймо із розважаннями наших друзів із міністерства, які не можуть же опуститися до того, аби нормальним голосом сказати людям (бо за статтями ж не хто як люди!) – МИ зробимо, що зможемо.

Ні, затуляються пустими безособовими словами про постанови, установи і експертні комісії – складені, так і хочеться додати, із безіменних людей або взагалі із роботів. Ну бо я ж, як звичайний читач газет або навіть і соціальних мереж, їх не бачу! Бачу – Звиняцьківську. Бачу – Андрусяка.

Що ж стосується відповіді, наданої Мар’яною Захарійчук і Вірою Науменко, то вона, хоча і містить уже цілком особове "ми", чомусь теж ніяк не реагує запитання того ж Андрусяка, натомість перечислюючи дидактичні і методичні переваги підручника. Тобто живого діалогу знову ж немає. Точно за Чуковським.

Коли Чуковський приніс матеріали, прочитавши котрі, функціонер-педагог міг би змінити свою думку щодо ролі казок у вихованні дітей, цей останній вагомо заявив: "Читати не буду – у мене сьогодні вихідний день".

А чому ми думаємо, що наші діти, виховані на таких Букварях, не зрозуміють, що у просторі, в якому вони живуть, немає місця для діалогу? Що там – глуха стіна?

Отже, експерти у нас - це експерти, а всі інші – читачі, батьки, письменники – це просто собі емоційні дяді і тьоті. От Звиняцьківську звинувачено в "емоційних враженнях", котрі, звичайно, не є легітимними, тому що у справі виховання дітей емоція раптом не є легітимною силою.

Але тут сюжет закручується ще цікавіше. Адже у даному контексті це звучить тим іронічніше, що мова іде про художні твори – твори, в яких за допомогою "спрощування" "спростили" і емоцію, бо це ж мова твору робить його власне-твором, неповторністю, тим, що здатне впливати і розвивати.

Перекажіть Бодлера – і він перестане бути Бодлером. Перекладіть Гоголя на блатняк, і ви його не впізнаєте. Такі експерименти може собі дозволити хіба що Михайло Бриних, але він це робить стратегічно і свідомо, і для уже втаємниченої аудиторії.

Як сильно ми не хотіли би вірити у протилежне, тим полегшуючи собі життя, мова НЕ Є "засобом спілкування" (як нас учили на совкових факультетах) – мова і є спілкуванням. І що робить мову письменника – його мовою, його світом?

Хіба не його "емоціо" – налаштованість на щось, що не піддається раціональним поясненням? І хіба не "емоціо" читача відгукується на цей витворений світ? Хіба з фантазії виростають найбільші відкриття?

Мені важко собі уявити, як би Іван Андрусяк або Марина Павленко працювали над новим твором, попередньо "вимкнувшись" і перейшовши на орвелівський новояз.

Справа в тому, що тоді вимкнеться і фантазія, а отже, і всяка здатність до творчості, а раз так, то наші доценти змушені будуть самі писати твори для своїх букварів (я сподіваюся, однак, що ця думка – всього лише матеріал для дуже, дуже нереалістичної антиутопії).

Або, може, наповнимо наші Букварі коментарями з фізики, як то пропонували ще педагоги ранньорадянської епохи, закликаючи заборонити казки як "брехні".

Радянським дітям ні до чого казки і міфи. Про це багато писав уже згаданий тут Чуковський, якого саме тоді ганили за прихильне зображення мух і комарів, котрі, як усім відомо, є шкідниками, і тому не повинні викликати у маленьких читачів, майбутніх раціональних будівників Країни Рад, симпатію.

І тут я підходжу до найголовнішого запитання: а кого ми, власне, прагнемо виховати такими "букварями", де все спрощено, тому що майбутні жителі країни України не повинні задурювати собі голови непотрібною образністю і художньою мовою Андрусяка і "зайвими рядками" Скиби?

Януш Корчак, педагог, чиїм роком оголошено 2012 у Польщі, писав про те, що часто-густо дорослим залежить тільки на тому, аби дитина була "зручною": "Сучасне виховання … крок за кроком .. веде до того, аби нейтралізувати її (дитину), задавити, знищити все, чим є воля і свобода дитини, гартування її духу, сила її вимог і прагнень".

В той час як любити дитину – це розуміти, чого вона, дитина, потребує, це не підлаштовувати її під себе, не брехати їй.

Маріанна Кіяновська, директор премії "Великий Їжак", в одному із своїх інтерв’ю зазначила, що література для дітей не повинна уникати складних тем; що для дітей треба проговорювати і бідність, і смерть, і розлучення – все те, що існує зараз у світі. А чим спрощення художньої мови відрізняється від спрощеного сюжету? Та нічим. І те, і те збіднює враження і нищить фантазію. Все починається в житті з малого, як учив нас колись інший Буквар, ще радянського періоду.

Цивілізаційно кажучи – ким є дитина в сучасному українському суспільстві? Для того, аби відповісти на це питання, мусимо здати собі справу з того, ким вона була в суспільстві радянському, тому що такі речі не міняються у кліп ока, і ми не можемо ігнорувати наслідки.

Ким вона могла бути? – ясно, що кимось "зручним" – і як майбутній громадянин чи громадянка тоталітарної держави, і як дитина.

Якесь подвійне безправ’я… Я гадаю, що всі ми пам’ятаємо епізоди такого безправ’я із свого ще-радянського дитинства, і всім нам було дивно дивитися перші серії якого-небудь серіалу про Беверлі Хіллс, де у підлітків було повно такої свободи, про яку ми і мріяти не сміли.

Немає чого приписувати дитинству якісь міфічні особливості абсолюту у стилі "ах, крилатиє качєлі": воно є соціально і історично сконструйованим, як і всі інші суспільні явища, і не тільки у нас, а в усьому світі. І це драматична тема – в усьому світі.

Педіатрія була санкціонована як самостійна дисципліна не так уже і давно – і про це теж писав Януш Корчак. Саме поняття "дитини" не як "маленької на зріст і ще не розумної людини", а як "Іншої людини", було поставлене лише в епоху Просвітництва. Просто у нас ситуація ускладнюється непроговореністю нашого (пост)тоталітарного досвіду.

Питання материнства і дитинства ніколи не були центральними в ідеології вже розформованої держави, чий невидимий прапор ми і досі несемо і мовою чиїх постанов досі говоримо.

В той час як єдина постанова, якою треба тут керуватися – це про спокусу малих цих і про жорно на шию. Для доцентів перекладаю: ні, у мене немає гоміцидних настроїв. Це просто метафора. Художня така мова. Яку, я сподіваюся, наші діти не розівчаться впізнавати.

Автор - Оксана Луцишина, письменниця, докторантка Джорджійського універститу, стипендіатка програми Фулбрайт для науковців США, Ягеллонський університет, Краків, Польща