Місце проживання митця

Французький режисер Фредерік, що я з ним нещодавно познайомилася, в минулому юрист, котрому, зрештою, набридло вовтузитися з правом та законодавчими постулатами, а захотілося перейматися людьми та літературними текстами. Зараз він працює режисером та є директором двох невеличких театрів в Ніцці. Зовні схожий на танцівника фламенко. Його кохана на ім’я Маріанна, символічне ім’я для красунь Франції, трохи схожа на слов’янку – високими вилицями та високими підборами. Симпатична молода пара.

Фредерік ставить і дозволяє ставити іншим різноманітні п’єси – від розкручених до дебютних, новаторство та експерименти вітаються. Не так давно він побачив портрет Марії Башкірцевої, закохався в її зображення, потім закохався в її листи, щоденникові записи, переклав, адаптував і поставив моновиставу. Можливо, його адаптація буде корисна для нашого театру, і ми, побачимо, українську Марію Башкірцеву у виконанні, я сподіваюся, актриси Театру драми та комедії на Лівому березі – Тетяни Круліковської.

Приміщення, де він працює, аж ніяк не гламурне і не розкішне. Власне, нагадує маленькі українські театри. Не дуже комфортні стільці, неяскраве наче зніяковіле світло. І для декорацій, і для життя використовуються старі меблі. Тут немає місця кітчу, немає місця розкоші або ж вишуканій простоті. Тут живе скромність. Навіть презентаційні фуршети нагадують українські мистецькі посиденьки: вино в пластикових пакетах, канапки, печиво…

В ньому не живе незадоволення життям, Фредерік перебуває в ейфорії від того, що має, а має він, принаймні, улюблену справу, можливість дихати вільно, відкривати для себе інші світи, незнайомців та незнайомок, нечитані тексти. Він доброзичливий і зовсім не схильний до ниття. Мені не здалося, що його кусає з усіх боків яка-небудь амбітна мета: прославитися або створити щось геть нове. Йому важливіше жити тим, що є для нього цікавим тепер: Маріанною, Марією Башкірцевою; спостерігати, як надзахідне небо бузковим суцвіттям падає в лазурне море; пити вино та почуватися щасливим.

А ще він має свободу вибору. Реальну, гарантовану. До прикладу його приміщення забезпечується установою культури. Його квартира – схожа на гніздо – розташована попід дахом старовинної церкви XIII сторіччя в центрі міста.

Звичайно, в кожної держави свої традиції, своя культура і своє ставлення до людей.

Я сумніваюся, що в нас взагалі можливо отримати приміщення на території церкви (хоча, одного разу мені показали нівроку такий будиночок одного з президентів України на території дивовижного гарного монастиря, але ж це плітки, не можна оперувати плітками, хоча люди оперують плітками так само вправно як деякі хірурги скальпелями), щоб там жила собі людина: творила, любила, надихалася, очищувалася по можливості, приймала гостей, ростила дітей та квіти. Я приблизно уявляю собі тексти відповідей на подібні запити від рідної української церкви.

Так само мені важко уявити, що держава, де рейдерське захоплення художніх майстерень, книгарень та хорових приміщень стало такою самою світською забавою як, наприклад, полювання, надасть можливість орендувати кімнатку митцю, щоб в ньому оселилася впевненість: йому є, де  жити, йому є, куди повертатися, хоча б про це можна не непокоїтися.

Я не впевнена, що митець за таких умов стане невпинно створювати шедеври, зовсім – ні. Але він почуватиметься більш захищеним, спокійнішим та гармонічнішим, а все це сприяє тому, що людина не хапає ротом повітря наче в лихоманці, а дихає вільніше. Творчим людям (як, зрештою, і всім нам) необхідно відчувати свою соціальну захищеність, повагу суспільства, визнання фаху. Художники, актори, письменники, режисери часто відчувають на собі суспільне тавро – дармоїдів, котрі невідомо чим займаються, створюють казна-що, не мають професії, а, отже, є ніким.

Адже це не є справедливим. Не є справедливим щоразу доводити своє власне існування. Виборчим комісіям, медичним закладам, банкам, візовим відділам, вчителям власної дитини, пенсійним фондам, соціальним установам, багатьом іншим.

Митці не є жебраками, всі так чи інакше заробляють (дехто й немало!), але коли на них зверхньо може дивитися хто завгодно – подекуди стає прикро. Я не думаю, що держава змінить своє ставлення до митців, наша держава – абсолютно мізантропічне утворення. Але мені хотілося б, щоб люди, суспільство краще розуміло тих, хто пише, грає, фотографує, ставить вистави, можливо, не маючи великих здобутків, дипломів, постійного місця роботи, але маючи іскру в душі. Поки вона не зникла.

Як невеликий post scriptum. Знаючи коментаторів "Української Правди", особливо тих, хто переходить на особистості, хочу нагадати про те, що я є і залишатимуся юристом, але це не заважає мені, а якраз допомагає дивитися на проблему ширше й думати не тільки про себе.