Україна є! Байк-бард-рок похід на Південь
Вознесенськ – місто української бойової слави. Саме тут 15-16 квітня 1920 року Армія УНР – кілька кінних і піших дивізій 1-го Зимового походу – здобула блискучу перемогу над московсько-більшовицькими загарбниками, і – величезні збройні трофеї.
Колись тут буде величний пам'ятник відчайдушному подвигу наших прадідів. І треба – щоб якомога швидше!
Тому із задоволенням відгукнувся на запрошення відвідати його знову.
Прекрасне місто степового Бугу – воно й радує, і засмучує.
Втішає – бо зустрів тут чудових патріотичних людей. Бо дітки на вулиці, а не тільки на уроках у школі, спілкуються мовою свого народу, причому, майже без суржику, як у дорослих, – заслуга їхніх учителів, які тут просто прекрасні! Хвалять люди й місцевого настоятеля храму УПЦ КП.
Але гнітять реалії. У місті "покращувачі" закривають останні підприємства, росте безробіття, зубожіння. Другого червня вознесенці спробують вибрати чесного міського голову. І виберуть – якщо виборють.
Перший день – політтехнологічно-редакційно-піарні напучування, – треба помогти хлопцям край боронити! А ввечері ми поїхали на фантастичне озеро Баласт – там розпочався Міжнародний байкерський фестиваль "Баласт-2013".
Приїхали багато байкерів і з Росії, Білорусії, Молдови. Очікував, що буде купа прапорів-триколорів у дусі путінських байкорлів-"Хірургів", – але ні, приємно вразили наші красиві синьо-жовті стяги на химерних мотоконях.
Виявилось, що байкери – народ вельми глибоконародний, високоідейний і буржуазно-націоналістичний! Ви вже здогадались: я поринув брататись. І – запалювати вогонь...
До півночі ми чудово спілкувались, співали під гітару. Я читав байкерам-рокерам Василя Симоненка й Ліну Костенко, чиї вірші вони сприйняли як питомо байкерські. Прощаючись, запросив цих крутих хлопців і їхніх подруг на свій завтрашній творчий вечір.
Чесно кажучи, не вірив, але вони приїхали! Трохи перелякавши присутню вознесенську інтелігенцію своїм бурхливим виглядом і ревом потужних мотодвигунів – ту картину треба було бачити... Я подарував їм свої книги "Людина і нація. Час воїнів", а також супер-книги "Холодний Яр", "Чорний ворон"...
Хлопці з Гайворона попросили записати на флешку фільм Ярослава Федорчука "Вони боролись до загину" про героїв Холодного Яру – хай нуртує в їх розхристаних душах дух героїв!
Зустріч-бесіда-концерт-презентація книги в арт-клубі "Олімп" пройшла чудово.
Під вечір ми знову поїхали в байкерський табір. Туди з'їхалось вже понад 1.000 мотовідчайдухів: ігри, конкурси, купання, братання, рок-концерт – зауважу, на 60% україномовний.
Не приховуватиму, хтось витягнув феноменальний 70%-ний домашній коньяк. Підтверджу: життя продовжувало інтенсивно налагоджуватись! І, до речі, засвідчу: за всі дні не бачив жодного п'яного...
Біля багаття вже не я їм, а вони мені розповідали про первісних байкерів – козаків, Байду, Конотопську битву, а особливо – про характерників, супер-байкерів минулого... Сашко-"Біджо" серед усіх своїх езотеричних наколок особливо пишався татуюванням козака-характерника із шаблюкою. Навіть купаючись, він розпитував і розповідав про них.
І знову пісні, вірші, щирі слова під зорями, серед духмянощів прибузького степу й буйнотрав'я озера Баласт...
...Вранці мене розбудили братове: в центрі біля ринку дають концерт ветерани-афганці. Безліч людей. Про все вже, мовляв, домовлено: книга моя їм сподобалась, хочуть, щоб я і їх возвеличив-оголосив-урізноманітнив-заспівав. Та й таксисти, які тут стоять, просять щось українське.
Я розумів, що це буде авантюра, але це буде благородна авантюра!.. Даю останні "ц.в.", і йдемо до афганців.
Вони з Білгород-Дністровська. Даруємо їм книгу, полуницю, трохи грошей... Дівчина, яка їх супроводжує, – з гуцульського Косова. Тема звитяги УПА, армій УНР для них виявилася знайомою й цікавою. Апаратура хоч і подряпана в походах, але якісна й досить потужна.
Я заспівав їм і вознесенцям українських патріотичних бойових пісень – і УПівських, і УНРівських. Закликав до протидії поверненню кривавої імперії, яка знищила мільйони, десятки мільйонів своїх і чужих... Люди зупинялися й довго слухали. Це я вперше так зімпровізував. І не жалію...
– "Я йду в чужую сторону боротися за Вітчизну, а може, смерть мене там жде, – забудь мене, забудь мене..." – співав я і романс Василя Пачовського 1904-19 років. Майже про наших афганців. Майже...
Потім був ще один мій творчий вечір-концерт і фільм "Вони боролись до загину" у кінотеатрі "Україна". А під вечір ми поїхали на Південний Буг разом із чудовою сім'єю Олександра Сої.
Його предки мігрували з Вознесенська до Північного Казахстану в 1860 році. Він повернувся звідти у Вознесенськ у 1973-му – через 113 років! Каже, не витримав босяцького, п'яного свинства "мєсних". Побудував палац карате. Два сини його – чемпіони світу з карате, гітаристи. А 10-річна Марічка – займається й гітарою, і художньою гімнастикою, і англійською. Дружина Надя з Донбасу. Надзвичайні, світлі, патріотичні люди! І скільки їх таких усюди!
На березі Бугу я згадав геніального Едуарда Драча: "Ще коні з Бугу воду не пили, і у ріки немає дна, а на руках вмирає курінний, бо йде війна, бо йде війна...".
І знову –великого Василя Симоненка: "Світ який – мереживо казкове, ... ні краю, ні кінця..."
А вночі я вже їхав додому у свій рідний Київ.
Життя продовжується. І боротьба за Україну!
Володимир Гонський, спеціально для УП.Життя