Хто такий, в біса, той Вальзер?

Сцена перша. Останній день цьогорічного літературного фестивалю у Золотурні, Швейцарія.

Це маленьке містечко (близько 15 тис. мешканців) якимось чином стало серцем барокової архітектури та, уже в наші дні, – одним із центрів літературних подій сучасної Європи.

Ми вечеряємо разом із гостями фестивалю – поетами, письменниками, перекладачами, організаторами та іншими в італійсько-турецькому ресторанчику на вузькій середньовічній вуличці, викладеній бруківкою. П’ємо червоне сухе – десь з Італії.

Золотурн

Усі курці присутні на вечорі розташувалися кількома гуртами на вулиці. Тепле повітря травневого вечора, тихо, гул і сміх лише під вигадливою кольоровою скульптурою над входом до ресторану.

До мене підходить одна із організаторок і каже, що зараз невелика група присутніх тут збираються піти на нічну прогулянку містом місцями Роберта Вальзера. І, раз я вже ним цікавлюсь, то мені варто до них приєднатися.

Беру з собою новоспечену подругу, вона з Праги. Швидко виходимо та наздоганяємо великого дядька у плащі і з довгою сивою бородою. У нашому інтернаціональному гурті ще з десяток любителів літератури. Повертаємо двічі темними вулицями під світлом повного місяця.

Літературознавець з бородою зупиняється перед широкою вітриною. Напевне, це магазин оптики – судячи з рекламного зображення пані в капелюсі та окулярах у модній оправі.

Дюжина "любителів літератури" усім інтернаціональним складом роблять те саме і так само задирають голови десь понад зображенням тітки в окулярах.

Потім три хвилини тривають спільні спроби розібрати надпис на мармуровій табличці – кожен своїм акцентом німецької. Світло від місяця та від жовтих вуличних ліхтарів злилися в охру:

"У цьому будинку з 1.10.1899 по 30.4.1900 проживав поет Роберт Вальзер".

- А цього ніхто не знає напевне, - обізвався Сива Борода. На початку двадцятого століття вулиця була перенумерована, і ніхто точно не знає, де зараз будинок із тодішнім номером 16.

- У нас у Чернівцях щось подібне із будинком, де народився Пауль Целан, - вставила і я свої "п’ять копійок"… То Ви нам ще щось розкажете про Вальзера?

- Та що тут розказувати, що розказувати....

Наступні десять хвилин всі ці перекладачі й діячі у сфері літератури зачудовано роздивляються пам’ятну таблицю, зітхають і про щось перешіптуються. Зрозумівши, що на цьому "нічна прогулянка місцями Роберта Вальзера" закінчується, ми з Їткою знизуємо плечима одна до одної, розвертаємося та йдемо шукати нашу компанію десь у глибинах пивного пабу...

Меморіальна дошказ надписом "У цьому будинку з 1.10.1899 по 30.4.1900 проживав поет Роберт Вальзер"

Друга сцена відбулась, насправді, на день раніше.

Ми з Їткою вирішили користуватися привілеями безкоштовно відвідувати літературні читання фестивалю в Золотурні (так-так, це задоволення платне у цивілізованих країнах!) і пішли на ранковий діалог двох авторів, яких не послухати було б гріх.

Це – Петер Естергазі, чи не найвідоміший сучасний угорський письменник та Міхаіл Шишкін, російсько- та німецькомовний письменник з Москви, що вже давно живе у Швейцарії. Діалог та читання відбувалися двома мовами – німецькою та російською.

Обома володію десь одинаково, тому прислуховуватись доводилось дуже уважно. Дякувати Богу й організаторам, на вході видавали роздрукований текст, то це полегшило сприйняття.

У короткому оповіданні, яке зачитав Шишкін, йшлося про фотографію. Напевне, найвідомішу фотографію загадкового швейцарського письменника та поета Роберта Вальзера.

Любитель прогулюватись, він проводив довгі години шпацеруючи вулицями, стежками, узбіччями… На чорно-білому фото 1956 року, серед засніженого поля, черевиками до глядача, у чорному пальто лежить чоловік. Він помер від серцевого нападу під час чергової самотньої прогулянки зимовим ландшафтом недалеко від психіатричної лікарні, де доживав віку.

Його "прогулянкові" роздуми, викликані подорожніми "пригодами" перетворювалися на дивні тексти, що стали відомими на увесь світ. Ними надихалися Герман Гессе та Франц Кафка. Україна (майже) нічого не знає про Роберта Вальзера.

Міхаіл Шишкін, Юля Рабіновіч, Ільма Ракуза спілкуються між собою російською після заходу "Перші речення..." за участю Шишкіна та Естергазі

"Прогулянка" зараз перекладається на усі мови світу. Ще одним цікавим заходом "Літературних Днів" у Золотурні була дискусія за участі запрошених перекладачів із Японії, Китаю, Ізраїлю, США.

Заінтригована такою увагою до імені Вальзера, вирішила прийти послухати і очам не повірила: мене заледве впустили до залу. Публіка зайняла усі лави авдиторії, жіночки літнього віку сиділи просто на підлозі, перед столом учасників, кілька телеоператорів з великими камерами обережно їх переступали, змінюючи положення камер.

Усі решта, включно зі мною, стояли собі попід стінами у кілька рядів, уважно прислухаючись до дискусії...

Дискусія за участі перекладачів повісті "Прогулянка" Роберта Вальзера на японську, китайську, іврит, американську англійську

Минулої ночі я читала рукопис перекладу повісті "Прогулянка", який зробив Юрій Андрухович. Перекладач червоним кольором виділив слово "прогульник" – себто, той, хто прогулюється. Цікаво, чи стане це слово, цей, так би мовити, авторський неологізм, вживаним у нашій мові?

Хочеться сподіватись, що у вересні, коли український читач візьме до рук книжку. Цікаво, що англійською існує цілий термін на позначення такого письмового жанру – "walking fiction" – "прогулянкова" (?) література.

А тим часом, про Роберта Вальзера цього літа іще будуть історії, довідки від істориків літератури та... діагнози психіатрів.