Добро і Зло

Я стояв у ванній кімнаті біля дзеркала і пригадував, навіщо я сюди прийшов. На очі першою потрапила бритва, але я вже поголився. Так само і зубна щітка нічого мені не підказала, панчохи в тазику нагадали мені про вечірнє прання, але вони не допомогли мені пригадати, навіщо я сюди прийшов з балкону.

Несподівано для себе, роздивляючись помазок, я пригадав, як голився вперше. Згадка про школу витворила ще один чудернацький асоціативний ряд: я подумав, чому дівчата на ім’я Марта зустрічались мені лише у дитинстві, а в дорослому віці я не можу пригадати жодну з жінок, яку б звали Мартою.

Спогад про школу був настільки яскравий, що я забув про свій клопіт, а тому відразу не усвідомив, а зробив те, за чим прийшов: я повернувся до халату і витяг з його кишені мобільний телефон.

Але асоціативний політ думки вже не міг спинити, тому телефон нагадав мені про нашу останню зустріч з вуйком Дезьом.

Ми жартома говорили про те, що є корисним у нашому житті і скільки що вартує, і, взагалі, чи можна користь визначити як більшу чи меншу, чи має вона кількісну міру. Я пригадав, що тоді вуйко Дезьо мені зазначив щодо вигоди мобільного телефону.

Він погодився, що це річ без сумніву корисна, але відразу зазначив: "А, яка користь від телефону, якщо ти у яру, де немає зв’язку?"

І далі, я тоді помітив у його словах журбу, він додав: "Яка користь тобі від того, що ти можеш його носити в кишені, але дзвонити тобі все одно немає кому?"

Сама по собі наша бесіда тоді обернулася до співвідношення добра і зла.

Поки я розповідаю вуйкові про суспільні і родинні стереотипи, про традиції і настанови морального світу, Дезийдерій Васильович несподівано збиває мене з думки буденним запитанням: "А уяви-но собі, що станеться, якщо у вас у місті на кілька днів вимкнуть світло?"

Поки я, ошелешений, намагаюсь скласти повну картину такого "техногенного Армагеддону", поки уявляю собі зупинені тролейбуси, ліфти, ескалатори, вимкнені прилади і механізми, паралізовані банки, системи газо- і водопостачання, він веде далі.

"Ви здичавієте в одну мить. Усі ті стереотипи, про які ти мені тут говорив, які формувались тисячоліттями, водночас зникнуть. Ваші магазини виявляться розтрощеними, за воду ви вчинятимете бійки, старих і немічних ви лишите напризволяще".

Я відверто обурився, що такого бути не може, і зрозумів, що потрапив у пастку.

Вуйко усміхнувся: "Я знаю, що все буде не зовсім так, але запитав тебе, тому що це не виключено. Ви в місті ваше життя, стали абсолютно залежними".

Дезийдерій Васильович пильно дивився на мене, ніби зважуючи, чи зрозумів я усю глибину його зауваження. Коли ж він помітив, що, від отриманого шоку, я не вповні усвідомлюю його думку, то почав здалеку знову втлумачувати мені свою настанову.

"Гроші – річ корисна і гарна, але до тієї межі, поки від неї людина не починає залежати цілковито. Електрика в господарстві – це незамінний помічник і вигода, але не тоді, коли життя без неї стає немислимим. Ваші телевізори, комп’ютери, телефони забезпечують спілкування, про яке можна лише мріяти, але до того часу, поки не роблять людину своїм слугою. Коли людина – Боже створіння – стає цілком залежати від грошей, електрики, газу, води в крані, телефону в кишені: тобто від людського витвору, – то це вже біда. Так добро перетворюється на зло".

Я по-іншому починав розуміти те, до чого веде вуйко Дезьо: "Поки закон дозволяє вповні розкритися людині як соціальній істоті – він добро. Але, коли він закріпачує людину, то перетворюється на зло".

А Дезийдерій Васильович, помітивши моє усвідомлення його слів, додав: "Усе, що нас оточує, що нам на поміч або втіху є добро. Але воно відразу перетворюється на зло, як тільки ми своїми необачними діями витворяємо щось, що затуляє створене Богом і попереду нього ставить придумане людиною".

Я вкотре пригадав слова вуйка Дезя про те, що "Бог створив нас подібними до себе, але дозволив нам бути собою".

Божественне і людське супроводжують нас повсякчас у кожній нашій дії і кожній думці. Важливо, щоб ці дві сторони доповнювали одна одну. Тоді з’являється гармонія і розкривається Божественний промисел. Якщо ж ми починаємо ігнорувати якусь зі сторін, то впадаємо або в марновірство, або в атеїзм. У будь-якому випадку, коли порушується благодать цього балансу, то виникає зло, про яке говорить зараз вуйко. Людина не може бути бездіяльною, покладаючись у всьому на Бога, бо це звуження повноти Його промислу, а отже ігнорування.

А це є зло. Так само у своїх діях і вчинках людина не повинна ігнорувати ту обставину, що народжена вільною і такою ж повинна залишатись, бо яка користь у створеній вигоді, якщо заради неї вона втратить свободу або, ще гірше, потрапить у фатальну залежність від свого витвору. Це ще більше зло. Красиве і корисне як два рівноправних крила, – так визначав Максим Рильський людське щастя.

Коли Мартін Хайдеггер побачив фотографії зворотної сторони Місяця, він застеріг, що створені прилади і механізми, які людина вже не може осягнути, складають загрозу людству. Чи не про це говорить вуйко Дезьо?

"Коли ти не знаєш, як дати собі оцінку в тому, що ти робиш, то спитай себе, чи не буде хоча б однієї людини, якій твоя робота буде на шкоду?, що ти зможеш запропонувати їй навзаєм? Так само і обирай собі "поводирів". Придивись і прислухайся до того, куди тебе кличуть. Якщо там добрі почуття, якщо людей там об’єднує добро, довіра і злагода, то рушай у той бік, ставай до гурту. Але, якщо тебе кличуть у царину, де торжествує ненависть, підозра, зневіра і наруга, то не ходи туди і пильнуй себе від таких "поводирів".

Поки я напрочуд легко уявив собі дію вуйкової настанови в оточуючому сьогоденні, Дезийдерій Васильович додав: "Немає добра і зла десь, деінде. Воно у самій людині, його формують Божий промисел і людський замисел. Поки між ними злагода, людина дає собі раду. Але, коли лише людський замисел починає визначати твою поведінку, коли він затуляє промисел Божий в людині і оточуючому людину світі, то в наше життя впроваджується зло. Наше життя, відтак, стає пустим, а згодом – небезпечним. Ваше життя в місті – небезпечне життя, бо ви залежні від усього, що створили. В цьому б не було особливої біди, бо й у селі люди залежать один від одного. Але у селі у людини завжди залишається вибір – повернутись до Бога, а у вас в місті ви цей вибір втратили. Ви не можете без "електрики". "Електрика" – ваш "бог", а це і є найбільше зло".

​Я стою у ванній кімнаті, тримаю в руках мобільний телефон і з острахом дивлюсь на кран з водою. Є в ньому зараз вода, чи немає? Обережно, щоб не знати кого не сполохати, я виходжу в коридор, і раптом в руках дзвонить телефон. Я не уявляв собі, що його дзвінок так може налякати. А, може, телефон тут ні до чого, може наше життя зробило нас залежними і лякливими? Ми боїмось усього. Хоча скажіть мені, чого ми боїмось такого, без чого не могли б обійтись? Я не про здоров’я. І чи не все, чого ми боїмося, що складає нам загрозу, не створене нами самими? То чому ж ми не можемо дати йому ради?

​Коли удавана вигода починає затуляти природну красу, коли доцільність посуває на бік моральні істини, натомість приходять невпевненість і страхи. Від них ми затуляємось новими мурами, побудованими на вигоді та доцільності. Так, наше життя стає ще більше непевним, воно невротизує нас, ми робимо нові помилки і примножуємо зло. Але найгірше те, що ми стаємо цілковито залежними від цих "вигод", це робить нас абсолютно безпомічними і маніпулятивними. А це і є найбільше зло: хто управляє "вигодами", той управляє людьми. Втрата зв’язків з красою, заміна її на сурогатну втіху і вигоду призводить до втрати смислів і міри буття. Моральний світ розпадається, а натомість впроваджується інструкція з використання пристрою, квитанція по сплаті комунальних платежів і проїзні документи на тролейбус. Ви уявляєте собі перепустку на пасовисько корів чи абонемент на відвідування гори? Хай Бог боронить!

І переді мною постає питання: "Чому ми виділяємо щороку гроші на нові лінії електропередач, газогони, станції мобільного зв’язку, запускаємо супутники, які поглиблюють нашу залежність, і при цьому занедбуємо село, де ще зберігаються люди й уклад, які самодостатні, і вони можуть дати собі раду при будь-яких техногенних катаклізмах; де ще мешкає краса, і зв’язки з нею – природні і дружні, а не опосередковані і відчужені?

Гнітюча картина постала переді мною: в селі через луг ми можемо йти по стежці, а можемо і травою, якщо не боїмося зароситися; в місті ми йдемо по тротуару, а можемо і по газону, але при цьому заплатимо штраф. Майбутнє я уявив як суцільні "коридори вигоди" з кодовими замками: і весь сенс життя людини полягає у тому, щоб найбільше цих кодів здобути, бо з ними, цими кодами, суспільні стереотипи пов’язують уяву про свободу і успіх.

Але найбільше мене збентежила думка, що у цьому майбутньому вони, люди, на роботі влаштовуватимуть вечірки з приводу здобуття колегою якогось нового, важливого коду. І дівчата з офісу ці вечірки чекатимуть, як велику подію у власному житті.

Телефон у моїй руці перестав дзвонити, і я подумав, що, за спогадами про однокласницю-веселушку Марту, запізнюся на роботу.