Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання

Ну ось, непомітно проминув рік, і ми побачилися знову. Ми – це з одного боку я з донькою, а з іншого - наші шкільні підручники. Рік тому ми познайомилися вперше, і не можу сказати, що це знайомство було надто приємним.

Але ж ми змушені його продовжити.

Тим більше, що тут – всі обличчя знайомі. Найбільш одіозні підручники нової програми для 2 класу – "Українська мова" та "Літературні читання з української мови" – написано тими ж самими упорядниками "Букваря", в якому, зокрема, мама, як ми пам’ятаємо, "розливає чай".

Скажу одразу – тогорічні безневинні мамині витівки безнадійно тьмяніють на тлі витівок упорядників у цьому навчальному році.

Загалом ці підручники, особливо "Українська мова" справляють жахливе враження. Дизайн в стилі "несанкціонована торгівля на автостоянці в обласному центрі". Без жодного плану і розуміння на сторінки напхано досхочу шрифтів різних розмірів, умовних позначень, піктограм та страхолюдних малюночків.

Люди, які верстали це, вочевидь, не мають жодної уяви про закони сприйняття візуальної інформації, мову піктограм та їхню функцію та безліч інших речей, без урахування яких в цивілізованому світі сьогодні не верстається навіть розклад руху потягів, не кажучи вже про підручник для дітей.

А діти, між іншим, мають вдивлятися в ці захаращені безліччю візуального бруду сторінки протягом годин, та ще й вивчати по цій книжці таке, наприклад, ретельно припасоване до їхнього віку та рівню сприйняття правило: "При вимові приголосних звуків на шляху видихуваного повітря мовні органи створюють перепони". (Українська мова, стор 21). Не дивно, що моя донька з цілком пристойною українською геть не любить урок "укрмову"!

Але почнемо з початку. Заголовний віршик у підручнику української мови – урочистий, спеціально виділений віршик на окремому аркуші з малюнком з серії "все краще й одразу": калина, "Кобзар", коровай, колоски, хлопчик в міському одязі на тлі сільського пейзажу із соняшниками та хатками – як кажуть, "наше все".

У вірша також запхано все й одразу, і при цьому цього пихатого віршика надруковано з кричущою пунктуаційною помилкою. Ось вона, просто в третьому рядку, всередині. Впадає в око. Цікаво, як вчитель пояснюватиме її якійсь доскіпливій відмінниці з двома кісками? Цитую (зі збереженням пунктуації):

Яке то щастя – розмовляти,
вслухатись в чари рідних слів,
уміть писати, і читати,
і дарувати щирий спів.
Яке то щастя – мати мову,
якою писаний "Кобзар",
оту святу, многовікову,
наш найдорожчий Божий дар!

(Володимир Квітневий)

Взагалі-то існує інша версія щодо походження української мови: що, ніби то, це не бог нам її подарував, а самі українці створили свою мову протягом сторіч. І ця версія здається особисто мені не тільки більш науковою, а й набагато перспективнішою з точки зору національної самосвідомості та розбудови держави.

Бо у варіанті з богом від нас не залежало нічого: подарував українську, а міг і, наприклад, суахілі, то вже як сталося. А ось якщо наші пращури самі, власними зусиллями створили таку красиву, таку милозвучну мову, то нам, їхнім нащадкам, безумовно є чим пишатися.

На наступній сторінці, звичайній, вже почалася робота: вправи, тексти, завдання. А ось і перший вірш.

Абетку нашу відкрива
Всім знайома буква А.
Ой, які смачні слова:
аґрус, апельсин для вас
і солодкий ананас.

Але коли ти хочеш дізнатися ім’я того віршомаза, що накоїв тут бозна-що з розміром та римою, на тебе чекає найголовніше. Знаєте, який підпис під цим віршем? "З журналу". Просто – "з журналу". І ці люди ще намагаються когось чомусь вчити.

Невже їх не вчили в педінституті, що "з журналу" – це не вказівка на джерело інформації, а суцільний сором? Що так підписувати не можна взагалі нічого. Краще вже зовсім без підпису, що, до речі, в підручнику теж трапляється і нікого не шокує – зрозуміло, що текст без підпису створено упорядниками.

[L]Але посилання "з журналу" – це гірше, ніж славнозвісне "на дєрєвню дєдушкє". Набагато гірше, бо така дитяча невимушеність в наш час поваги до інтелектуальної власності є ознакою волаючого невігластва, і, до того ж, готує наших дітей до поповнення армії інформаційних піратів – в країні, яка і без того посідає за цим показником хіба не перше місце в світі.

Головне почуття, яке охоплює, коли дивишся підручник – обурення від нічим не стримуваного свавілля упорядників. Вони – люди, що пишуть підручники! – здається, не підпорядковують свою писанину жодним правилам. Але ж так не може бути!

І справді: безпорадно гортаючи книжку, я натрапила на рятівні рядки. Отут, із самого початку, над вихідними даними на кожному примірнику стоїть: "Підручник написаний відповідно до вимог Державного стандарту початкової загальної освіти".

Так ось де коріння лиха, подумала я - і знайшла цей "стандарт". Прочитавши його, була вражена. Це найкращий засадничий документ для будь якого підручника в світі.

Отже, Державний стандарт, загальні положення, просто перший абзац:

"Цей Державний стандарт початкової загальної освіти (далі - Державний стандарт), розроблений відповідно до мети початкової школи з урахуванням пізнавальних можливостей і потреб учнів початкових класів, визначає зміст початкової загальної освіти, який ґрунтується на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави".

Музика, чиста музика! А тепер знов відкриємо підручник, пройдемося по пунктах – і переконаємося, що, як завжди, виконання в нас, м’яко кажучи, трохи кульгає.

Фото teacher.at.ua

Отже, на принципах науковості. Що ж, спробуємо з висоти цих благородних принципів подивитись на такі, приміром, пасажі.

"Соловей співає тоді, коли солов’їха висиджує в гніздечку пташенят. Співом він розважає свою подругу, висловлює любов до неї". (Літературне читання. Чи знаєш ти?, стор. 29)

Ну звідки в нашому сьогоденні раптом узявся уламок світосприйняття вихованки інституту благородних дівиць часів, коли Чарльз Дарвін ще не оприлюднив свою революційну теорію?! Сьогодні всі більш-менш розуміють, що, якщо йдеться про птахів, то співом, яскравим пір’ям, танцями тощо самці намагаються привабити самиць для спарювання – а деякі види солов`їв ще й якийсь час потому "тримають" співом територію до появи пташенят.

І що поняття "любов" і "розважає" надміру складні для мозку птаха і взагалі тварин. Тобто це відверто неправдиве ханжеське белькотання, фіговий листок, накинутий на невблаганну в своїй логіці одвічну справу продовження роду, один з головних інстинктів всіх тварин. Дітям семи років ще рано про це знати? Цілком можливо. Тоді просто не пишіть це. Не пишіть, коли вас не просять.

Але соловей – це, як кажуть, приказка. Ось що пишуть тут про походження знань – підкреслюю, наукових знань.

"Діти, як ви думаєте, навіщо люди летять у космос? … Чого людині не вистачає? Їй не вистачає знань!" (Укр. мова. З журналу, стор. 44)

Тобто люди, які створюють підручники для наших дітей, навіть не можуть розрізнити такі поняття, як інформація про явища оточуючого світу і знання, які генеруються виключно в свідомості людини. В космосі немає жодних знань. З точки зору знань космос - це крижана пустеля. Майже така, як українські підручники.

Втім, упорядники пропонують ще один шлях здобуття знань – і тут ми плавно переходимо до світського характеру української освіти, чітко зазначеного в Державному стандарті, затверджений Кабінетом міністрів.

Окрім регулярного згадування в підручниках бога - починаючи з першої сторінки і неодмінно з великої літери "Б", окрім малюнка з іконою та свічкою біля вірша про писанки (а що, цікаво, мають робити в українській школі діти з нехристиянських родин, або, ще гірше, з родин атеїстів?), окрім всього цього, упорядники повідомляють дітям суцільну неправду. Ось, прошу (стор 38):

"Софія грецькою мовою означає "мудрість". Звелів князь Ярослав побудувати храм, звести пам’ятник мудрості. Він хотів, щоб з цього храму зі зваженим словом і книгами мудрість пішла по всій державі, просвітила наукою багатьох дівчаток і хлопчиків".

Цей пасаж не підписано, тобто цю маячню упорядники вигадали самі. Софійський собор як пам’ятник(!) мудрості, а не інституція нової релігії, церква як джерело науки – та це ж культурологічне відкриття! Шкода, що Галілей не дожив. Не розрізняєте духовні скарби, релігійну освіту та науку? Все, терпець урвався. Геть з класу!

Та навіть тоді, коли упорядники намагаються повідомити цікаву та корисну інформацію, вони роблять це так незграбно, що краще б і не робили. "Давно-давно в Києві жив князь Володимир. Князь любив книги. Читав їх часто: і вдень і вночі. Привозив книги з усіх куточків землі. Він не тільки багато читав, а й писав. Ось що написав великий князь дітям: Не лінуватись, а щиро трудитись. Мудрих слухати, навчатися"… (З журналу, стор. 101)

Прочитали? І про кого подумали? Ага, і я про нього, про Володимира Великого, хрестителя Русі. Подумала – і розгубилася, бо всім відомо, що він був неписьменний. А потім згадала власний шкільний курс, перевірила в інтернеті… Трохи зусиль, і ось, елементарно, Ватсон – та це ж Володимир Мономах, який дійсно написав славнозвісне "Поучєніє" – що, правда, адресував його своїм дітям, вже на той час давно дорослим, а не дітям взагалі – але менше з тим.

Впевнена, цю пошукову роботу другокласники виконають значно швидше за мене - особливо в селах без інтернету. Тож дійсно, не варто було прізвище того Володимира писати.

Що там у нас далі? Полікультурність? Ну, що вам сказати. Формально квота на неї заповнюється за рахунок казок – в читанці є угорські, німецькі, французські казки. Трохи, але є. Та ніде навіть натяком не сповіщається, що в реальному, а не в казковому вимірі, живуть якісь люди, окрім українців. Який простий та досконалий світ!

Якщо людина – то це українець, якщо дитина – то знов-таки українська дитина, добра сільська дитина, яка в бога вірує. А що, невже бувають інші люди? Інші діти?! Вперто гортаючи сторінки, натрапила нарешті на текст про якогось Енріке. Спочатку зраділа, а потім дивлюсь – а це слоненя в зоопарку. І про полікультурність – все.

Природно, що саме там, де полікультурність, знаходяться і загально людські цінності, гуманізм і демократія. Бо щоб терпимо ставитися до інших, поважати їх та їхні права, треба для початку хоча б припустити, що вони, ці інші, взагалі існують. А якщо їх немає – то нема і проблеми.

Але є один пункт, для виконання якого упорядники не шкодують місця ані на сторінках своїх підручників, ані в головах наших дітей. Цей пункт прописано навіть не в самому Державному стандарті, а в одному з додаткових документів до нього. Але виконується він краще за всі інші разом. Це пункт про пропагування в підручниках народних традицій. І тут нема ані жодної межі, ані здорового глузду.

Куди не подивись, все рясно замальовано віночками, рушниками і калиною. Щедро представлені оповідання з використанням народних прислів’їв на кшалт "З курми лягай, з півнями вставай", "Вставай, чоловіче, третій півень кукуріче" (Анатолій Григорук, Літ. Чит., стор 128) В читанці – кілька окремих великих розділів "народної скарбниці" зі скоромовками, приказками, прислів’ями тощо. Тексти з придихом про вишитий рушник та писанку як витвори мистецтва. Не сперечаюсь – але нема жодних відомостей про ІНШІ витвори мистецтва – наприклад, картини, скульптуру, архітектуру тощо.

Фото www.twirpx.com

В зошиті з літературного читання – офіційному зошиті, який додається до підручника – на останніх сторінках є мовне лото. Треба вирізати з аркушу круглі фішки, на яких написані слова. Ведучий читає визначення слова, а ти дивишся, є воно в тебе, чи ні. Готові? Поїхали!

-- великий ящик для засипання зерна (засік)

-- місце для молотьби зерна (тік)

-- пристосування в млині для засипання зерна (ківш)

-- стіжок із шестидесяти снопів хліба (копа)

-- ударний музичний інструмент (бубон)

-- рослини та зерно хлібних злаків (збіжжя)

Це словник селянина ХІХ сторіччя, коли ще не вигадали трактор. Мабуть, цікаво для етнографів. А сучасній дитині – нащо це їй? Передбачаю волання про плекання рідної мови, але хочу зауважити, що ніякою силою ви не змусите дітей використовувати ці слова в побуті. Бо предметів і місць, які вони позначають, в їхньому житті немає.

Те життя скінчилося. Давно. Може, для когось це жахливо, але так вже сталося, нічого не поробиш. Втім, це неправда. Поробиш, ще й як – наприклад, його можна штучно підтримувати на підконтрольному тобі просторі, скажімо, середньої освіти. І недарма Київ, приміром, в тій же укрмові змальовано так: "Київ – столиця України. У цьому великому й красивому місті є багато пам’ятників славним українцям: Богдану Хмельницькому, Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Івану Франку та іншим" (стор. 75)

Дуже, дуже показовий опис. Столиця країни як великий цвинтар, де поховано все найкраще, що в нас було. Точніше, все найкраще, що в нас було – вже поховано. Тепер ласкаво просимо на екскурсію…

Звісно, я розумію, що, живучи в ХХІ сторіччі, дуже легко і приємно керувати людьми зі свідомістю селян сторіччя ХІХ. Але це вже ми, здається, переходимо до еротичних мрій нашої держави, якій, вочевидь, не потрібні сучасні, освічені, самостійні громадяни, які мають правдиве уявлення про оточуючий їх світ.

Світ, в якому є інші, світ, який змінюється шаленими темпами і тому не може керуватися мудрістю двохсотрічної витримки. Нарешті, світ, в якому вишиванка, калина та рушник на кожній сторінці жодним чином не можуть виправдати тебе, якщо ти нічого як слід не знаєш, не вмієш і замість підручника "женеш" відверту халтуру – морально застарілу і вкрай низької якості.

Усі наведені цитати взято з таких підручників та навчальних посібників:

М.Д. Захарійчук. Українська мова. "Грамота", 2012

Науменко В.О. Літературне читання. "Генеза", 2012

Віра Науменко. Зошит з літературного читання, 2 клас. "Генеза", 2013

П.С. Об’єкт мого наступного дослідження – підручник інформатики для 2-го класу.