Цю владу треба тролити

Кілька днів тому, коли лише починалися ці масові екскурсії "бюджетників" на Антимайдан, мені подзвонив знайомий і розповів, як особисто переконав двох приятелів із Сімферополя вийти з автобусу й нікуди не їхати. Пообіцяли тим двом працівникам ковбасного цеху заманливу перспективу: "Мачіть бандеравцев". Знайомий просто пояснив їм, що "бандеравцев" у фашистських одностроях вони тут не знайдуть, а от працювати м’ясом для Режиму будуть – та ще й таким, яке за потреби владні провокації запросто пустять на ковбасу.

Бюджет для бюджетників на вихідні вилився народу України в круглу суму – 60 млн гривень. Це ви вже чули. А от те, що Генпрокуратура в себе на сайті офіційно визнала Антимайдан - Антимайданом, не може не смішити. Ага, прямо так і написали: "Ведучого Антимайдану було жорстоко побито". (Посилання, на жаль, нема – сторінку свіжовидалено).

Хтось із нас, майданівців, запустив був чудову ініціативу: писати на плакатах "Ласкаво Просимо" і "Давайте поговорим", звертаючись до людей, котрих за гроші чи через погрози звільнити з роботи, привезли сюди. Мовляв, у вас тут ложка кашки і стакан горілки (і хто вас звинуватить, якщо то єдиний спосіб грітися?), а у нас організований обігрів, медична допомога, чай і смаколики. Переходьте на світлу сторону, ми всі українці, а не жлободром безрідний.

Можна було просто ходити цими днями Майданом і робити дуже зворушливі замальовки. Ось іде дідусь зі старим армійським наплічником і каскою на лікті, ось бабуся, що півгодини тому вибирала в магазині найсмачніші, найдорожчі цукерки, роздає їх людям, ось двоє пенсіонерів, вдягнені саме так, як можна в цій країні вдягнутися на пенсію, дістають з гаманців акуратно складені пачечки – гривенька до гривеньки (це ж скільки треба було відкладати?..) і опускають у прозору скриньку кожен десь по тисячі, так що моїй подрузі стає ніяково за її сотню.

Ну і останньою драматичною краплею моєї дійсності став вчинок двох пенсіонерів-інвалідів з Івано-Франківська, що віддали геть усі свої збереження на Майдан. Щоби врятувати Україну. Ну і ким я буду, якщо їх підведу?..

Думаю, це питання задає собі кожен із нас. І кожному з нас задають питання: "Що буде далі?". Чи "Що робити?"

Після неділі часто від знайомих і журналістів чую скарги про дещо змінену енергетику Майдану. Мовляв, купа бомжів (Андрухович в колонці cтверджує, що певна порція тих бомжів має звання не нижче майора), купа агресивних гопників, народ втомлений, злий, все пахне деморалізацією.

Мені й самій кілька разів довелося пояснювати сімнадцятирічним "охоронцям", що я не олень, а співачка, аби пустили до сцени, на що вони кричали, що не зобов’язані знати кожну співачку в лице. Не можу не погодитися. Але тон варто було б вибрати дещо інший. Ну і не посилати нас із журналісткою "Громадського ТВ" в відомий бік, коли вона намагалася зазняти коломийки на тлі барикад.

"Вот ви наснімаєтє, а патом правакациї!" - кричав самореалізований молодик, хоча так і не зміг пояснити, як пов’язані між собою відеозйомка і провокації.

Дехто каже, що то ми перестаралися з запрошеннями, і ті, хто раніше стверджував, що не підуть на страйк, бо вони "страну кормят" таки вирішили залишитися й покормитися на Майдані. Вдягаються в прапори, клеять наклейки, беруть бейджі волонтерів, але поводяться так само, як і поводилися "на районє".

І що це провокація, і що заслані козачки покликані псувати дух Майдану. І що такої кількості бомжів в одному місці вже давно не було. І що треба бодай якийсь фейс-контроль запровадити, дивитися в очі цим людям зі словами "Слава Україні" і просити процитувати бодай щось із Шевченка.

Веселий, романтичний спосіб, на жаль, не дуже загальний, бо може комусь просто в школі Шевченка не донесли, а людина прагне євро-інкарнації все одно. Але ротація Майдану потрібна, бо люди нудяться і втомлюються. Треба, щоби приїздили нові, а "старі" хоч трохи відпочивали вдома, а потім мінялися. Так ми зможемо вистояти довше.

Для "відсіювання" підісланих козачків, агресивних п’яниць і провокаторів ефективною є внутрішня добровільна (але добре організована) поліція. Карма Поліс, якщо хочете.

Ну і музика – це добре, але людям варто би ще й руки чимось зайняти, щоби цікавіше було на Майдані перебувати. Художники-прикладники, агов сюди! Давайте проводити ваші улюблені майстер-класи з виготовлення іграшок, приміром. Мій особистий герой – тернопільський будівельник Юрко Яцьків з його розмальованими в стилі наївного мистецтва касками. Каже, згодом продасть їх на аукціоні, а гроші віддасть на потреби майдану.

Фото зі сторінки "Євромайдан" у Facebook

Що ж робити поза майданом?

Взагалі добре було би, як радила вже в інтерв’ю Саша Кольцова, відловлювати по 5 бабусь і пояснювати їм просту, як два плюс два, арифметику. Якщо вже "абстракції" про громадянські свободи їх не зворушують, зачіпати треба загальнолюдське - гроші.

Приміром, десь так: "Розумієте, в Україні теж видобувається газ. І продається дуже дешево – по 53 долари за тисячу кубів. Половина того, що купує Нафтобаз, продається підприємствам за 410 доларів за тисячу кубів. Увага запитання: в чию кишеню йдуть ці "два процента"? Відповідь: у сімейну. Тільки не вашої сім’ї, з усіма дітьми, що загрузли в непідйомній іпотеці, і не внуками, котрим не завжди видається купити добротне зимове взуття, а в кишені родини "хазяйствєнного мущіни" - Баті Віті.

Вчора на пошті на Оболоні довелося мені постояти в черзі. Подзвонила подруга, котрій я голосно розповідала, яку саме ялинку на Майдані ми будемо прикрашати до Святого Миколая. Вже й не знаю, що я такого драстичного сказала, але за спиною в мене почався жвавий полілог. Початок я пропустила, але кінцівку почула добре.

Дядько: "І што ви тоже, может, хатітє в Єврасаюз?"

Тітка: "Я?! Да я што – сумашедшая?!"

Дядько, видихаючи: "А то я думаю… Ну правільно тогда!"

Тітка: "Нєт, я канєшно хочу жить, как оні, но для етого же надо ТУТ ШОТО ДЄЛАТЬ, а нє разводіть, как еті с Майдана, кабалу по самиє уши!"

Була б я геть неполіткоректна, то мала би сказати: "А ви й не зможете в Євросоюз піти. У вас дупа не пролізе!" Але нащо мені ще більше ображати так уже ображеного "етімі, с Майдана" споживача?

Люди в черзі вкрай знервовані, сплата комунальних до двадцятого – задача серйозніша за будь-які розмови про те, що образили їх трохи інші дядьки, того мене з черги випихають, і я розумію, що в такому кількісному співвідношенні (мене – одна штука, людей в черзі – тридцять), переконувати жителів Оболоні в тому, що "еті с Майдана" там стоять не так за Європу, як за себе і за них, буде вкрай важко.

Особливо, коли жіночки переходять на верескливі істерики. Отже, треба нам із себе ще й буддійських монахів кувати, окрім вуличних психологів… Радує одне – притомні люди все-таки є, й у всі часи саме вони міняли історію.

Притомні люди зараз розуміють, що результат – зміна системи, перезавантаження суспільства - не може прийти ні за одну ніч, ні за три тижні. Це довготривалий процес, який не терпить опускання рук, ниття й розчарування. Притомні люди розуміють, що це боротьба ситуативна, і винаходи приходять як рішення конкретних проблем.

Як ота ідея Лещенка про пікетування приватних осель членів Режимного зоопарку. Це ж такий веселий флеш-моб: понаписувати плакатів із роз’ясненням англійською чи німецькою, в чому звинувачується ця людина, і стояти під її вікнами де-небудь в Лондоні чи в Відні. Хай добропорядні сусіди цих любителів Росії, що дивним чином живуть і вчать своїх дітей у Європі, трохи понервують.

Притомні люди усвідомлюють, що боротьба не обмежується територіальним Майданом, котрий може розійтися через владний тиск чи погодні умови, хоча до останнього, не зважаючи на втому, стоятиме.

Притомні люди, пройшовши майстер-клас із самоорганізації, повернувшись додому, будуть створювати громадянські активи, рухи, справжні, а не бутафорські совєцькі профспілки, котрі насправді захищатимуть людей, що вирішили по страйкувати чи не діяти згідно рішення уряду, якщо те рішення не захищає інтереси громади.

Притомні люди розуміють, що слід стояти один за одного у повсякденному житті так, як стояли на Майдані. І що силове захоплення влади Майданом, якщо воно не було реалізоване під час перших, масових віче, щоби не пролилася невинна кров, явно не може реалізуватися зараз, коли всі втомлені. Діяти треба хитріше, заходити до ворога з тилу. Диверсії, тролінги, флеш-моби, партизанська боротьба.

Про способи громадянського спротиву невтомно раджу читати дві книги – "Як вижити в країні поліцейської демократії" та "Від диктатури до демократії". Дещо полярні, але на будь-який смак.

Що б ми не робили, користуючись рецептами з цих книг – головне не попастися їм.

Підключаймо творче бачення – кожен з нас може вигадувати способи тролінгу влади, навіть якщо вони маленькі й, на перший погляд, не надто дієві. Особисто я почала з коломийок – сміх розслабляє, прибирає страх і сприяє гуртуванню. Влада повинна знати, що для нас вона просто карикатурна. Роздруківка й розклейка фотожаб зі справжньою інфою, доступною для широкого споживача (котрому рідко доступні незалежні медіа) – ще один дієвий, хоч і малий тролінг.

"Головна наша задача — каже моя дніпропетровська подруга Віка Наріжна, - не дати владі забути про нашу присутність, не дати відволіктися від нашого дихання в потилицю. І виконувати цю задачу можна стоянням на Майдані, а можна — щоденним десятком дзвінків чи листів в одні й ті самі установи з тими ж непримиренними скаргами. Головне: щоб ця влада чула і бачила свого розлюченого виборця, аж поки в неї нерви нарешті не здадуть. щоб кусок чорної ікри в горло не ліз і золотий унітаз у дупу тиснув".

І ще: притомні люди не верещать, що "нада шота дєлать", але власне "шота дєлают". Тут і тепер. Бо на відміну від тлустої тітки, радої вгріти мене по голові сумкою з ковбасою лише за те, що я говорю українською, ті двоє стареньких інвалідів не хочуть "жить, как в Європє".

Вони хочуть, аби в нормальному, цивілізованому світі жили всі наступні покоління українців.