Війна часів, або 20 років, які ми втратили

Кілька днів тому натрапила в інтернеті на фоторепортаж з офіцерського балу в Харкові. Він відбувся в 2012 році, але останнім часом всі ініціативи харківської влади зацікавили всіх з новою силою, отже й бал втрапив до фокусу суспільної уваги.

Одразу хочу підкреслити: підписи до фото писала не я. І назву фоторепортажа вигадала також не я. Лише передивилась світлини – і вони мене просто шокували.

Уже деякий час я працюю над книгою з історії української моди часів Незалежності. Зрозуміло, чільне місце в ній посідають 90-ті роки – час першого із трьох за останні 20 з гаком років важливого зламу суспільної свідомості, доба перетворення людини цілком радянської в пострадянську. Це, відверто кажучи, не найкращий громадський аватар, який поєднує зухвалість від зненацька набутої свободи – з повною відсутністю будь-яких моральних, етичних та, зрозуміло, естетичних гальм.

У процесі роботи я зіткнулася з передбачуваною проблемою: браком фотографій для ілюстрування моди саме цього періоду. Світлини в той час були ще аналогові, зберігалися на плівці або в папері. Зрозуміло, збереглося мало що, і навіть те, що вдається знайти, переважно жахливої якості. Зрідка щастить знайти щось пристойне, і це великий успіх.

Але фотографії з офіцерського балу, який відбувся в 2012 році, могли б стати просто окрасою розділу моєї книги про 90-ті. І ніхто – упевнена! – навіть не помітив би різниці.

Адже в образах, які демонструють присутні на балу жінки, – чоловіки майже всі були там у формі, яка також виглядає не найкраще, але це вже не їхня провина – є всі класичні складові пострадянської естетики, що виникла під впливом єдиного всепереможного бажання: якомога далі відсунутися від убогої радянської дійсності.

А чого не було й не могло бути в радянському суспільному житті? Точно: там не було місця "розкоші" та "сексу".

В 90-ті жінки дізналися, що бути водночас "аристократичною" та "сексуальною"– досить парадоксальне бажання, але менше з тим - легко й приємно. І дуже просто: треба взяти багато блиску, декольте, складних зачісок та прикрас у волоссі, що нагадують "корону". При цьому спідниця може бути будь-якої, навіть дуже ризикованої довжини, а тканина сукні, звичайно ж, неодмінно стрейчева, без жодних поступок фігурі.

Трохи написала про це на своїй сторінці у FB, хтось перепостив – і я отримала два типа коментарів.

Перший – від своїх друзів, цілком сучасних людей, що вільно володіють іноземними мовами та вже давно щасливо знайшли себе на естетичній мапі світу.

Авжеж, пишуть мої друзі, там, звідки я приїхав/приїхала, усі так вдягаються, це просто жах якийсь, не можна нічого із цим подіяти, я навіть розмовляв/розмовляла з родичами – марно, і в магазинах там скрізь саме така "краса". Тобто це тотально: по всій країні, на сході і заході, люди тихо й спокійно, особливо цього не декларуючи, продовжують жити в 90-х.

І відгуки геть іншого змісту: що ви таке пишете, це прекрасні люди, у них свято, вони вам не заважають і прикрашають себе, як їм подобається, а ви тут пхаєтесь зі своїми огидними коментарями.

Тобто – якщо люди хочуть жити в 90-х, вони мають на це право, і не треба їм у цьому заважати.

Однак останній тезис зовсім не безперечний.

Сьогодні серед тих, хто стоїть на Майдані й виборює майбутнє України, багато хто вважає, що розмірковувати вже запізно, потрібні вкрай енергійні дії. Інші, навпаки, закликають просуватись обережно, діяти помірковано.

Хто з них має рацію, сказати неможливо. Адже лише сьогодні нам усім стає по-справжньому зрозумілим жах фрази: "Історія нас розсудить". Але й тим, і іншим непогано було б якомога ближче до реальності уявляти – із чим і, головне, з ким треба боротися, у той чи інший спосіб.

Вся історія Майдана з його перших днів та всі спроби боротьби в парламенті – це карколомний каскад шокуючих відкриттів на кшталт "так ось вони, виявляється, які!" Кожний коментар, кожна друга аналітика починається словами "ми навіть уявити собі не могли..."

Депутати від опозиції ще в грудні вважали, що Янукович – це такий собі Кучма, тільки мордатий, "червоний директор" із божим страхом.

Студенти Майдану вважали, що "Беркут" – це така міліція, тільки сувора та мовчазна. І в бронежилетах.

Таких "відкриттів" за останній час було багато, занадто багато. Але ми якось не зосередились на, мабуть, головному з них. І навіть миттєва поява тисяч і тисяч тітушок не примусила нас по-справжньому замислитися, зосередитися на серйозній проблемі.

На тому жахливому факті, що безліч людей по всій країні живе в часі, який відстає від нашого щонайменше на двадцять років.

Протистояння Майдану неодноразово змінювало свій зміст.

Спочатку це була боротьба за європейські цінності проти російського тоталітаризму. Пізніше, за влучним формулюванням Ігоря Луценка, боротьба трансформувалась в протистояння "людей проти бандитів".

Та всі ці формули вкладаються в одну: неможливість співіснування в одному просторі людей, що живуть у різному часовому вимірі – сучасних людей та пострадянських. Це стосується як пересічних громадян, так і парламентаріїв, і найвищих чиновників країни.

Шанс реально просунутися вперед буде лише в тому випадку, якщо ми усвідомимо, що десь половина країні сьогодні, в 2014 році, живе в 90-х роках минулого століття. І, відповідно, має психологію, систему цінностей та уподобань людини 90-х років минулого століття. Тієї не найкращої доби. І обирає, що добре і що погано, керуючись принципами тієї не найкращої і геть неактуальної доби.

І тоді все одразу стає зрозумілим.

Тут треба зауважити, що із плином часу тут само по собі нічого не зміниться. 90-ті виявили чудову властивість до консервації та самовідтворення – люди, що народилися вже в незалежній Україні, виросли взірцевими "пост-совками", отримавши в спадок від батьків систему світобачення, культуру й естетику цього специфічного часу.

За це, крім іншого, треба "подякувати" одразу всім міністрам культури України й особисто міністру освіти Табачнику. Їхня "робота" доводить: якщо із цим нічого не зробити, люди з пострадянським мисленням відтворюватимуться в нашій країні знов і знов.

Навіть неозброєним оком можна побачити місця сили життя 90-х в нашому житті, фізично існуючі та віртуальні "кубла", в яких воно продовжує рости, визрівати, звідки зрештою вихлюпує. Так, Іван Семесюк запропонував законом заборонити радіо "Шансон". Слушна думка.

До списку навіки, під страхом смертної кари забороненого хочу додати кіоски, які, наче проказа спотворюють обличчя наших міст та містечок, кожну автобусну зупинку, кожне перехрестя доріг, зневажають розум і душу й тих, хто там працює, й тих, кто просто йде повз.

І, звичайно ж, речові ринки - стихійні й не дуже. Адже все це створює вкрай сприятливе середовище для процвітання пануючого люмпена, що й досі росте і буяє без жодних обмежень, бо справжньої культурної політики в нашій країні ніколи не було. А кіоски, натомість, були завжди, і останнім часом їх ще побільшало.

Я розумію, що цю проблему не можна вирішити за 5 хвилин, розумію, що зараз це питання взагалі не на часі. Але треба усвідомлювати, у якій реальності відбувається боротьба. І дуже, дуже треба не забути повернутися до цієї проблеми після перемоги.

Адже без її вирішення й ця перемога, як і будь-які інші, буде непевною, несправжньою. Тимчасовою.

Фото voronz.in.ua