Міністр освіти з епохи Майдану

Схоже на все, що та правда нашого життя, за якої "яку партію не створи, щоразу виходить компартія", почне зникати з нашого буття й має шанс втратити свою актуальність.

У той же час від того, що наші політики ще не в повній мірі стали справжніми політиками, доля освітнього суспільного сектора країни в цей перехідний період неймовірно сильно залежить від того, яким ставатиме центральний освітянський управлінський орган.

Не менш зрозумілим є те, що перспективи на оновлення шкільної системи напряму залежать від особистісної сутності нового міністра освіти. Як у площині професійних, так і морально-політичних її вимірів. Кореневою його сутністю має бути схильність до пронародного суспільного-освітнього конструктивізму, а не до лобізму інтересів тієї соціальної групи, від якої він прийде на посаду.

Ми, педагоги базового рівня, більше ніж будь хто потребуємо дійсного нового, не компартійного за сутністю міністра освіти. Звісно, батьки дітей хочуть цього не менше нашого, що лише сильніше підкреслює важливість того, щоб культурний та педагогічно-громадянський потенціал нового міністра дійсно відповідав рівню сучасних історичних викликів.

Не на часі зараз в адекватній мірі ставити поруч питання уваги центрального відомства до науки як такої. Остання, якщо вона справжня, здатна за умов оптимальної свободи діяльності стати на ноги й без відомчих "підпорок". Для науки важливими є не стільки внутрішньо-організаційні процедурні елементи існування, як рівні конкурентні правила доступу до джерел фінансування. За таких умов розумні й талановиті вчені, яких нам ніколи не бракувало, самі все реалізують. Тільки й треба, щоб у науковій сфері панували порядні фінансові відносини.

На часі проблема порятунку школи, поки ще не пізно. Нагальною потребою є дійсно пронародний державний Центр організації освіти населення по-сучасному. Без оглядки на політичні вподобання – це ж треба так довести країну, щоб ця смислова пара стала актуальною.

По-справжньому пронародна політика не може мати різнобічності в питанні, що для школи добре, а що погано. Критерії цього світова практика давно напрацювала – це порядність, людяність та освітня компетентність, котрі здатні існувати без "лівих номерів" на кшталт списування, перездач, боротьби за "години" чи блат, кумівство й тому подібне.

Іншими словами, постає питання орієнтирів для потенційної спроможності кандидата на посаду нового міністра освіти.

Приміром, чи здатен він уже в близькому майбутньому звільнити шкільну систему, скажімо, від того, що:

– закладу з дев'ятьмя одинадцятими профільними класами доводиться одночасно розриватися між державною підсумковою атестацією та навчальними заняттями ще в 15-ти 9-х та 10-х класах.

До того ж, у профільному закладі для старшокласників багато предметів передбачають поділ класу на дві групи та багато іншої позаурочної роботи тощо. Де взяти на все це вчителів, щоб паралельно й ДПА провести без списування, з об'єктивною та якісною перевіркою щораз 250 робіт випускників, і не менш якісно продовжувати поточні заняття? Де ще у світі роблять так, щоб у школі створити атмосферу надриву й хаосу? Ще й управління освіти додасть своє.

– процедуру здійснення ДПА визначають не стільки педагоги, як комерційні видавничі структури. Більше того, введення в шкільне поле інтересів цих видавництв деструктивно діє через друковані шпаргалки на моральну стійкість школярів, більше ніж навернення учнів педагогами на дотримання порядності.

– передостання вичитка списків на виготовлення документів про освіту здійснюється 10 лютого, остання має бути вже 24 лютого, тобто за три місяця до закінчення навчальних занять. Мовляв, так вимагає приватне підприємство по виготовленню документів про загальну середню освіту, котра, до речі, за Конституцією має бути для громадян безплатною. У нас навіть атестати друкують не за податки громади, а за приватні гроші батьків, чим утримують комерційного монополіста.

– довкола "середнього балу" атестату ламаються списи: з одного боку, тими, хто прагне дотримуватись порядності в оцінюванні школярів, а з іншого тими, хто вбачає в цім додаткові можливості реалізації своєї суб'єктивної зацікавленості вже поза межами якоїсь там "ідеалістичної" моралі. Уже не кажемо, що навіть серед порядних учителів оцінки ніяк не можуть бути на однаковому для всіх рівні вимог, як то не декларувалося б на папері.

– викладачі університетів якось мають примудритися навчити, скажімо, тих майбутніх "технарів", що не знають теореми Піфагора чи що таке синус, косинус або радіан. Чи майбутнього "хіміка", який не може сказати, що таке один моль речовини. Чи "літератора", який не здатен російському слову "ячейка" дати наш український аналог, або майбутнього "юриста", який на почуте "Рузвельт" запитує: "А хто це?"

– старшокласник із нахилами до природничих наук має реалізувати цей свій профіль одночасно з однокласниками, у яких літературні чи правові профільні інтереси, а той взагалі ніяких.

– початок посадової тарифної сітки, перший тарифний розряд, весь час відстає від мінімальної зарплатні, від чого дипломований молодий учитель по-смішному відрізняється від шкільної прибиральниці, котра, крім того, може мати ще один такий мінімальний, уже неофіційний, оклад у сусідньому магазині.

– учитель вищої категорії з десятирічним стажем порівнює на скільки він бідніший за міського таксиста, замість того щоб таксисти конкурували за місце поруч зі школою як площадки гарантованих доходів, коли вчителі закінчують уроки.

– учителі, викладачі університетів та батьки закривають очі на схильність учнів та студентів до списування. Тримаємо в полі уваги ще й численні випадки плагіату в дисертаційному полі тощо.

Перелік подібних недолугостей, що досі супроводжують українську школу, яка ще так і не стала новітню за своєю сутністю, можна вести й далі.

Хочеться, щоб це не лишалося на рівні обмеженої локальної ініціативи – а було підтримано освітянською спільнотою й набуло, як мінімум, прообразу віртуального освітнього Майдану. Як максимум, стало конструктивною програмною базою освітнього запиту української громади до своєї влади.

Поява нового міністра з яскраво вираженою націленістю на реалізацію народної освітньої місії, а не з метою мати бодай відомчу владу в даний момент, має свою специфіку. Зрозуміло, що прем'єр міністр чи група повноважних осіб має розглянути певні кандидатури, і йтиме мова про відомих в освіті людей.

Отут і криється та "дрібниця", за якою може критися не тільки суспільно-позитивна перспектива, а й "диявол".

Мова про те, що як за міністра від ректорського корпусу, так і за представника шкільництва, наприклад, із числа чиновників обласного рівня – сподівання на принципово важливі системні зміни будуть наївними.

Важливо, щоб цю посаду зайняла людина, котра як із досвіду роботи, так і за особистісними рисами була здатна до формування механізмів гармонійного комплексного поєднання специфіки місії Школи та місії ВНЗ/інших форм професійної освіти.

Крім того, важливо мати міністра, для якого колишня історична правда про радянську школу як найкращу у світі так і не залишилась як імперативна. Світ не лише пройшов ті освітні етапи розвитку, котрі колись і нам вдавалися на рівні кращих світових зразків – а й досяг нового рівня та створив нові форми організації шкільної та університетської освітньої справи.

Іншими словами, школа потребує такого міністра освіти, який би наживо знав не лише радянські зразки організації освіти, а й сучасні світові зразки, та мав досвід реалізації значимого суспільно-освітнього проекту.

З надію на те, щоб і освітній закон у житті, а не на папері, був один для всіх, –

Володимир Бєлий, спеціально для УП.Життя