Покалічена душа

"Хто почує голос сопілки,

коли навкруги гудуть барабани?"

Є моральна засторога, що над калікою не можна глузувати.

Проблеми України (і цивілізації) полягають в тому, що за мотивами доцільності ("редакційними засадами") нам пропонують обговорювати все що завгодно. І особливо завзято – "про калік", обґрунтовуючи це вимогами "балансу".

Відтак, у різних ЗМІ ("ток-шоу") народу пропонують справжній парад "моральних калік", а нормальна людина перестає розуміти, яким же є світ на справді.

Ті, хто вели країну до прірви, зараз, "для балансу", розказують, як їй йти у світле майбутнє.

Замість правдивого уявлення про світ, людина отримує його "покаліченим". В цьому уявленні вже не діють моральні застороги, і торжествує казенна доцільність "редакційних засад", що визначається строчкою в кривавому бюджеті війни.

Душа людини стає понівеченою, розхристаною й пустою. Вона – покалічена, і з нею робити можна все, що завгодно.

Ми отримуємо демократію покалічених душ. А потім дивуємось, що всі так гарно проголосували, а жити в країні – неможливо.

Матеріальна доцільність формує доцільність політичну, а та витворяє гріховний покруч – нав’язане соціальне замовлення.

Причина тут очевидна: покалічені душі обирають, покалічені душі "рахують", покалічені душі потім керують. Тож і отримуємо покалічену країну.

Як їй звестися на ноги?

Відповідь є очевидною: обіперти душу кожної людини на моральний закон і пильнувати його від різноманітних "редакційних засад", за якими приховується вульгарна матеріальна доцільність.

У України вже є "чорна база порівняння". У координації до неї добре стає видно, що коли "справна цифра в бюджеті" перемагає те, "чому вчили тато й мама", то країну розриває на шматки.

Зекономлені витрати на виховання обертаються людськими жертвами – "зекономленими життями".

Успіх нової України може бути досягнутий лише тоді, коли воскресне її душа.

Коли під склепінням зали Верховної ради на завершення інавгураційної промови хор заспівав "Ще не вмерла України…", то мене охопило якесь потужне відчуття.

Це було відчуття Виходу. Виходу з якогось фантастичного простору прихованої тривоги.

І тієї ж миті зовсім інший образ впровадився у мені. Це теж був спів "Ще не вмерла…". Його співали хлопці й дівчата на барикаді. Тоді, коли вже догорало все, коли вже не ставало сил і обіпертись залишалось тільки на сакральність слів:

"ЩЕ НЕ ВМЕРЛА…"

Хор ще співав, а явлений Майданом образ перетворювався на історичний символ.