Дніпропетровськ. Без нього

І всі розмови, звісно, про колишнього губернатора. Мовляв, як відреагувало місцеве населення, хто прийшов натомість і що тепер буде. Місцеві вдавано ображаються. Що ви, кажуть, до нього причепились, що ви все зводите до нього, не перебільшуйте його для нас значення, чому загалом потрібно говорити лише про нього. Після чого активно починають про нього говорити. 

Місцеве населення, говорять, відреагувало по-різному. Фанати плакали. На прощальному мітингу в жінок сльози перемішувались із дощовими потоками. Ти знаєш, до речі, - питають місцеві, - що він сам на прощальний мітинг не прилетів? Його тут узагалі майже ніколи не було. Тому не треба перебільшувати його значення, - просять місцеві. - Жили до нього, проживемо й після. Тим більше, ти ж розумієш – ніхто нікуди не пішов, усі лишаються тут, на своїх потоках. 

Та зрозуміло, - відповідаю я, - жодних ілюзій, жодних перебільшень. Прийшов і пішов собі. Так-так, - ревниво підхоплюють місцеві й відразу ж заводяться. – Не хочемо виступати його адвокатами, але якби не він – хто знає, як би все було минулого року. Можна сьогодні по-різному до ного ставитись, але обладнання для лікарень він купив. І госпіталь запустив. Ну й танки заправив. 

Так-так, - погоджуюсь, - про танки я пам’ятаю. А що з журналістом? – питаю. – За що він його так? З журналістом недобре вийшло, - погоджуються місцеві. –З журналістами так не можна. Не хочемо його захищати, але ж це було лише одного разу, погодься. 

А що з добровольцями? – питаюсь. Ну що з добровольцями? – пояснюють місцеві. – Нас страшенно ображає, що їх називають його особистою армією. Ми ж багатьох із них знаємо особисто. Вони насправді від нього не залежать. Хоча, ось знаєш, - додають, - не хочемо його захищати, але свого часу він справді підтримав добровольців. 

Ну й танки заправив, - нагадую я. Так-так, - не заперечують місцеві.

І хто прийшов натомість? – питаю. Та жах, - жахаються місцеві. Ходили на зустріч із новим, усе те саме: здайте телефони, пройдіть контроль, тут чекайте, сюди проходьте. Все як раніше. 

А чому нікого нормального вам не поставили? – питаю. Так хто погодиться? – сміються місцеві. – Ти ж розумієш, що після колишнього новому тут немає чого робити? Як би він не діяв, як би себе не поводив, до яких би не вдавався рішень, на тлі колишнього шансів у нього немає, всі проблеми та негаразди припишуть саме йому, вся народна ненависть буде спрямована саме на нього. 

Себто, все знову впирається в колишнього? – питаю. Себто так, - погоджуються місцеві. І що, - питаю, - буде?

Ну, що буде? – пояснюють вони. – Буде відкат. Що б не робила нова влада, відкат так чи інакше буде. Буде реакція. Інакше бути не може. Економічні негаразди, відсутність швидких і конкретних змін, війна, що ніяк не завершиться – найкраща підстава для недовіри та розчарування. Тим більше – не слід перебільшувати змін, які сталися в місті й регіоні. 

Всі ці патріотичні декорації легко монтуються, але так само легко й розбираються. На спальниках і передмістях більшість населення лише й чекає на повернення "регіонів". Вони напевне не змінилися. Тому слід очікувати, що цей маятник гойднеться в інший бік, слід бути до цього готовими. Зрештою, так уже було, нічого нового в цьому немає, потрібно далі займатися своєю справою. З ним, - додають, - чи без нього. 

Під весняним дощем перебігають перехожі, вгорі важко висять вологі прапори. Їх за рік сильно вимотало, вони вигоріли на сонці, виблякли під холодним дощем, розлізлись під зимовим вітром. Але далі ловлять повітря, розгортаються над головами, висять на балконах та стовпах, над входами до супермаркетів та офісних центрів. 

[L]Дивишся на них і щонайменше думаєш про можливий відкат. Але життя – річ складніша за наші про нього уявлення. 

Хто знає, про що насправді думають перехожі, обходячи райдужні калюжі. Хто знає, на що вони очікують, що готові захищати. Віддалені спальні райони, розтягнуті вздовж дніпровських схилів, губляться за дощовою завісою, приховуючи надії, віру, прагнення та розчарування населення. Місцевого, мирного.

Сидимо з Аллою на кухні. Поруч, - розповідає вона, - полігон. Там тренується відразу кілька військових частин. Наш спільний знайомий вигадав якісні екрани для бойових машин, мотається тепер полігонами, випробовує їх, робить свою справу. Полігон зовсім поруч, і госпіталь, переповнений пораненими, теж зовсім поруч. Війна загалом поруч, хоче це помічати місцеве населення чи ні. І жоден відкат її не зупинить.

- Хто ваші сусіди? - питаю Аллу, переводячи розмову на щось приємніше.

- О, - пожвавлюється вона, - греки. Прекрасні люди. Коли ми будували цей будинок, сусід постійно все у нас крав. Він сильно пив. Наш прораб ловив його, бив, але той далі крав. Тоді наш прораб взяв і закодував його.

- Здорово, - кажу я. – І як він тепер?

- Ніяк. Помер.

- Запив?

- Серцевий удар. Залишилась донька з дитиною, час від часу міняє собі чоловіків. Займаються теплицями, роблять свою справу.

А ось вони, - питаю, - як ставились до колишнього губернатора?

Та чому ти про нього весь час питаєш? – дивується вона.

- Мені, - жартую, - за кожне згадування його прізвища в тексті платять фіксовану суму.

- І скільки ти вже заробив?

- Порахуй.

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора