Кіровоград: між казармою і театром

Востаннє я приїздив сюди рік тому, в лютому. В Києві вже все горіло, на місцях теж було неспокійно – розгони демонстрацій, побиття, арешти. Країну лихоманило, чим усе завершиться – ніхто навіть не міг припустити.

Всі дивилися за подіями на Грушевського, сотні міст і містечок у цей час лишалися поза увагою. Хоча там теж діялися серйозні й важливі речі. Адже кожна смерть, кожна отримана рана – важливі й серйозні, незалежно від того, вплинули вони на перебіг історії чи так і лишились ніким не зафіксованими й не поміченими.

Слава завжди дістається столицям, провінції лишаються проблеми й нестабільність. Тоді, минулого лютого, над Кіровоградом падав мокрий сніг, було холодно й неспокійно. З іншого боку в лютому завжди холодно й неспокійно. 

Ну як, змінилося місто? – питають друзі. Звісно, змінилося, - відповідаю. Хоча що змінилося, за великим рахунком? Прибрали пам’ятник Кірову, назвали вулицю на честь загиблого в Києві активіста. Прапори, реклама мобілізації. Все як усюди. По всіх містах нині прибирають пам’ятники, всюди висять портрети загиблих. Навіть влада на місцях намагається виявляти лояльність, не висовується, не робить різких рухів.

Хоча чи свідчить це про якісь серйозні глибокі зміни – не певен. З тими, з ким доводилось і доводиться спілкуватися, зміни відбулися давно, задовго до війни, задовго до революції.

Гадаю, що революція саме тому й відбулася, що для частини наших співгромадян уже давно все змінилося – докорінно, на рівні принципів та пріоритетів. Наскільки це все стосується решти громадян – питання радше риторичне.

Скільки не слухай, скільки не розпитуй кожного зустрічного – точної відповіді все одно не отримаєш. Соціологія може дати відповідь на наше ставлення до курсу долара, проте реакцію людини на біль і смерть вимірюють зовсім не соціологи. Можливо, священики, можливо, психоаналітики.

Нині в місті по-весняному сонячно й вітряно, і навіть хмари легко відкочуються на передмістя, не втримуючись над теплими квітневими кварталами. Ошатні вулички, старі будинки – друзі розповідають історію всіх цих казарм та готелів, згадують імена імператорів, що так чи інакше визначили долю міста, протиставляють їм театральних діячів та письменників, що вибиваються загалом із кіровоградської історії, з усіх цих укріплень та фортифікацій, царської політики, імперських відблисків.

Десь так розмова й точиться – поміж гусарськими полками, що захищали кордони Російської імперії й театром корифеїв, що в ці кордони не вписувався. Десь тут і можуть проходити зміни, якщо вони проходити будуть – поміж Винниченком та Карпенком-Карим із одного боку, та імператорами з іншого. Імператори станом на сьогодні відверто програють.

Так само як і Кіров – адже слідом за пам’ятником жорстока й невблаганна історія візьметься тепер, скоріш за все, за саму назву, прибравши звідти Сергія Мироновича. І щось підказує, що й інші червоні партійці, з місцевих – і Зінов’єв, і Троцький, так само особливих шансів тут уже не матимуть.

[L]Мабуть, щось справді змінюється. Хоча далеко не все.

Ось, скажімо, військові. Місто будувалось як фортеця, але військових тут і на сьогодні багато – в місті базується кілька частин, задіяних нині на Сході. Чоловіків у формі можна зустріти на вулицях, в магазинах, кав’ярнях. До них якось по-особливому тут ставляться, принаймні, в інших містах такого не помічав – як до своїх. Себто, не просто як до своєї армії, а ось просто як до своїх, як до сусідів, як до тих, хто не просто живе в казармі, а є мешканцем того самого міста, що й ти. Якось по-домашньому все це, по-сусідськи.

Хоча військові частини серйозні, зовсім не домашні. 

Проректор водить коридорами вузу, показує корпуси. В їдальні сидять десантники, обідають. Проректор дивиться на них із симпатією.

У нас тут дешево й смачно, - пояснює, - до нас усі ходять – і військові й еменесники. 

Дивна річ, - думаю я, - наскільки сьогодні змінився сам статус військового, наскільки змінюється ставлення до них, наскільки, підозрюю, змінюється їхнє власне розуміння свого місця в цьому просторі. І наскільки все це буде змінюватися надалі, з часом, з перебігом війни, з новими смертями, новим болем, новою надією.

Всі намагаються відчути зміни, хочуть піймати їх у повітрі, хочуть переконатися, що вони є, що вони глибокі й серйозні, що вже ніколи не буде так як раніше, що все буде добре. 

Військові підіймаються, сміються, виходять на вулицю. Там усе, як і раніше. Все, як і має бути. По-весняному сонячно й вітряно. 

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора