Війни в Києві не буде

Коли люди зібралися на першу зустріч стосовно меморіалу Небесній Сотні, думала, що буде бійка. На Майдані стріляти давно перестали, а от у Будинку Архітектора – трохи не почали. Від напруження.

Втім, виявилося, якщо всіх посадити за один стіл і просто змусити говорити по черзі – всі здатні до діалогу.

Ми півроку вибудовували стосунки, щоб зрозуміти, що нам всім потрібно. Коли через обговорення та дискусії пройшло півтори тисячі людей, процес почав жити своїм життям.

З’явилася група експертів, готових витратити три місяці особистого часу для написання конкурсного завдання, 200 сторінкового дослідження та осмислення Майдану — території що була за барикадами, і самого його феномену взагалі.

Організація величезної машини публічного міжнародного архітектурного конкурсу коштує у світі близько 300 000 євро. Сто волонтерів зробили це ідеально. Просто тому, що їм це було потрібно.

Зараз в нас є переможець меморіалу Небесної Сотні. Потужний і водночас інтимний італійський проект делікатно вписаний в київське середовище. Проект меморіалу повільно, але рухається. А завдання конкурсу Міністерство освіти вирішило передати розробникам шкільного підручника з Новітньої історії України.

Та починали ми з війни. Люди, які прийшли до нас з ідеєю Меморіалу, просто не могли повірити, що ми їх здатні зрозуміти. І що ми хочемо щось робити разом, а не воювати. Чиновник, думали вони, та про що з ним взагалі можна говорити?!

Багато хто думає, що посада головного архітектора міста — це велике і зручне крісло. Ні, це — гаряча пательня.

До головного архітектора ходить в гості все місто. Приблизно вісім тисяч листів і 800 відвідувачів на місяць. У кожного своє питання, життя і світогляд. Всі вони різні. Всі вони кияни. Всі вони ми.

Та головний виклик для нас сьогоднішніх – це тотальна недовіра одне до одного. Це – цивілізаційна катастрофа для країни. І цивілізаційний виклик як для громади, так і для влади.

Київ — це Україна в кубі. Тут все потужніше, швидше і глибше. Тут видно все.

Ніхто нікому не вірить. Більшість гостей заходить до Департаменту з чітким наміром "відірвати голову" — зрада! Не вірять мешканці, депутати, чиновники, бізнесмени. Відривають голови всі і всім. Війна на всіх фронтах. Я всім ставлю одне й те саме запитання: "воюватимемо ми з вами для чого?".

Років з 10 тому я зрозуміла, що всі люди різні, і навряд чи хтось хоче зробити гірше, а всі хочуть якнайкраще. Чому ж воюємо?

Ми ще не вміємо домовлятися. Цьому не вчать – ні в школах, ні в інститутах.

Та це ж дуже просто. Говорити по черзі. Не перебивати. Приходити на зустріч із запитанням, а йти із відповіддю. Фіксувати домовленості на папері.

В Європу хочемо? А що це, Європа? Це культура комунікації. Круглий стіл, повага до опонента. Європа прийде тоді, коли ми перестанемо битися та почнемо говорити.

Це не так важко, як здається. І це вже відбувається зараз. І в регіонах, і в столиці. Просто з’являються люди, котрі задають запитання: "а воюватимемо ми для чого?".

Коли мені вперше довелося обґрунтовувати операторам рекламного ринку необхідність заборони рекламних носіїв на алеї Героїв Небесної Сотні на Майдані та в інших святих для киянина місцях, мене трохи по стінам не розмазали.

І їхня позиція – зрозуміла. За будь-якими змінами бізнесу стоять чиїсь робочі місця, зарплати, родини. Після двох місяців діалогу, ми разом виробили новий регуляторний механізм — найбільш прогресивний та юридично захищений з усіх, що існували в Києві.

Рекламний ринок готовий добровільно прибрати рекламу з ключових міських просторів, зменшити її кількість в історичній частині міста. Ми разом зрозуміли, як така зміна ринку зробить його краще, як дозволить місту заробляти на туризмі та зробить багатшою всю громаду. І їх в тому числі.

Зараз ми фактично уклали невеличкий суспільний договір. І закопали сокиру війни.

Далі – робота над новою концепцією та врегулюванням проблеми вивісок на фасадах.

Не нав’язування ринку чергових дивних правил, а спільно розроблена концепція, з якою ніхто не бореться, бо всі робили її разом.

Місто обростає інституціями — київська антикорупційна рада при міському голові була ґарантом домовленостей з ринком реклами, без неї ми б домовитися не змогли.

У місті розпочався добір управлінців на нормальних публічних конкурсах. Стає все менше призначень та звільнень, які ніхто не може зрозуміти.

Влада почала пояснювати свої дії. Те, що відбувається — для чого?

Зараз ми працюємо з Інвестиційним агентством, Асоціацією геодезистів, Містобудівною радою, архітекторами-розробниками містобудівної документації, Антикорупційною радою при Київському міському голові, міжнародними експертами, експертами Світового банку, АП, архітектурними університетами і, зрозуміло ж, з усією КМДА.

У нас є проект із київськими парками, запустили постійно діючу програму залучення волонтерів. Зараз у проектах Департаменту стало стільки знань і досвіду, що ми кілька разів на тиждень читаємо публічні лекції, проводимо обговорення.

І завжди спочатку — недовіра, потім — спільна праця.

Яка наша роль? Часто чую, що столиці потрібна "сильна рука". "Сильний мер", "сильний головний архітектор", які точно ЗНАЮТЬ ЯК і ЩО робити. Але в Конституції про "сильну руку" – ні слова. Сказано про демократичні принципи прийняття рішень.

Скоро буде оголошено конкурс на нового головного архітектора Києва.

Останні два місяці я чи не щодня дивлюсь на коробку з 400 листів і питаю себе — то який головний архітектор потрібен місту?

Моя відповідь — модератор.

Тому, що війни в Києві не буде, вона нікому не потрібна.

Влада у місті – для процвітання, багатства, зручності, можливостей для всіх.

Порожні слова?

Добре, нехай буде по-іншому.

Влада у місті – для реалізації торжества суспільного договору. Для задоволення від теплих київських літніх вечорів. Для можливості проїхатися Києвом на інвалідному візку хлопцю з АТО і теж насолодитися. Пишатися своїм містом. Можливості не боротися, а радіти.

Чи знаєте ви тих, хто цього не хоче? Хто буде чинити цьому опір?

А навіть якщо так — як ви думаєте, на чиєму боці буде перевага?

Ті, хто зовсім недавно були волонтерами, зараз кожен день чують "ти — чиновник". Правда — ми тепер чиновники.

Ми пішли працювати у владу, якій ми не вірили. Для чого?

Здається, ми маємо стати ґарантами суспільного договору, який базується на загальнолюдських цінностях, місцевій традиції та законах.

Це не так складно і не так довго. Домовленості з ринком і просування ідеї – це 2-3 місяці. Всі хочуть розуміння того, що відбувається. Всі хочуть єдиних правил гри.

Скажіть, хто готовий з цим воювати?

Все, що зараз відбувається — не про те, як змінюється Київ та Україна.

Це про те, як змінюємося ми.