Кілька незручних запитань про Тичину

30 січня в рамках #‎UPLectorium: Розстріляне відродження відбудеться лекція професора Національного університету "Києво-Могилянська академія" Володимира Моренця "Золоті гомони і трактори: модернізм і Тичина".

125 років із дня народження поета – чималий час, достатній для осмислення місця і ролі митця у розвиткові вітчизняної та світової літератури. Але з Тичиною – не так, з Тичиною – особливий випадок.

Легше перелічити, як фальшували цю унікальну постать в контексті часу і руху художньої свідомості, ніж назвати складові його мистецької евристики. Непорозуміння починаються з самого місця поета. Павло Тичина – це коли? Якому культурно-історичному періодові належить це явище?

Радянське літературознавство послідовно відривало поета від його духовно-історичної материзни з метою перетворити на речника радянської ідеології (до якої він і справді натрусив був за сорок літ чимало). Радянська влада (як це точно схарактеризував Василь Стус у праці "Феномен доби. Сходження на Голгофу слави") буквально розіпнула Тичину на хресті слави, що і сам поет з гіркотою усвідомлював ("Всі мені кадили, він один сказав мені правду", – визнає Тичина в 1960-ті роки, маючи на увазі Євгена Маланюка).

Нічого несподіваного: ця ідеологічна машина і Шевченка виставляла більшовиком, і Франка – марксистом (попри його убивчу для марксизму студію "Що таке поступ"), тут принаймні є своя зловісна логіка.

Але й за часів незалежності в Україні ніхто не окреслив суті явища Тичини.

Павло Тичина (1891-1967)

Так, ми маємо глибокі студії Г. Клочека, Ю. Коваліва, є проривна праця Тетяни Шестопалової "Міфологеми Павла Тичини: спроба інтерпретації", є низка потужних студій, які ми собі повернули разом з великим і шляхетним материком української еміграції (Василя Барки "Хліборобський Орфей або клярнетизм", Юрія Лавріненка тощо), автор цих рядків також торкався цієї проблематики.

Але постать, образ і художній чин Тичини все одно лишаються претекстом гострих дискусій, суперечок, дивних тактик і технологій, які далеко не завжди мають літературознавче походження.

Досить сказати, що в низці гучних досліджень українського раннього модернізму такої постаті, як Павло Тичина – немає. Так, просто немає його у "ПроЯвленні слова" Тамари Гундорової, котра у своїй "дискурсії раннього українського модернізму" оминає цю постать і зосереджується на прикладі "піонерів" так, буцімто природна еволюційна межа художньої свідомості пролягає не між Тичиною, Вороним, Чупринкою, Коцюбинським і провідними митцями епохи позитивізму (Нечуєм-Левицьким, Грабовським, Старицьким), а між "нерішучими модерністами" початку століття – "молодомузівцями" – і автором "Сонячних кларнетів". Що неправда.

Опубліковані 1993 року "Панахидні співи" молодого Тичини (вірші 1915-1916 років) незаперечно свідчать, що Тичина займає своє органічне місце у дискурсії українського модернізму, зокрема декадансу.

Світлої пам’яті Соломія Павличко також обійшла постать Тичини в своїй центральній праці "Дискурс українського модернізму" (авторові цих рядків вона особисто пояснила це винятковою масштабністю поета, котрий "не уміщувався" ані в дисертаційний формат, ані в прокреслену нею еволюційну модель).

Григорій Грабович у своєму "Диптихові про Тичину" також оминає благословенну пору його творчого злету 1918-1924 років (якщо йти за збірками), на яку фактично і припадає явлення і розквіт неповторного таланту Тичини. Зате з цікавістю патологоанатома зосереджується на "самозбережувальних" текстах 1930-х років, саме там прагнучи знайти підтвердження незаперечного формального новаторства Тичини. Буває і таке.

Звідки ж така неласка до Тичини, в "Сонячних кларнетах" якого (а це – поезії 1912-1918 років!) реалізувалися усі потенції української модерністської думки і техніки письма? Причому з такою художньою повнотою і силою, що рівновеликого Тичині новатора в поезії слов’янського модернізму перших двох десятиліть ХХ століття просто немає.

Навіщо вилучати Тичину з раннього модернізму? Ми ж не можемо припустити, що дехто це робить для того, аби показати наш модернізм "неповнокровним", "другорядним", "непослідовним", "слабким"? Ні, ми не можемо й припустити такої мізерності.

Але як можна вилучати з дійства головного персонажа, а потім судити про саме дійство? Адже це все одно, що говорити про внесок іспанців у європейське Відродження без Мігеля де Сервантеса Сааведри, або про польський модернізм без Станіслава Виспянського!

Зрештою, тенденція "вилучення" Тичини з його культурної епохи закладалася не вчора, вона сама по собі надзвичайно промовиста. Вона, окрім іншого, свідчить і про аналітичну непохопність поетового новаторства, і про те, що кларнетизм Тичини не є таким тривіальним, як дехто на це натякає, і що своїми художніми відкриттями він справді виламується з історичного обширу жанру.

Так який він, поет Павло Тичина? Той, котрому відкрилися і музика небесних сфер, і скрегіт людського заліза, і кротість трав?

Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!

З чого виринуло, чим живилося, куди стриміло його неймовірно містке, дивовижно новаторське, художньо достеменне і національно питоме слово? Чим був і є для нас і літературного світу неповторний Тичинин кларнетизм?

Відповіді на ці запитання читачі зможуть отримати під час лекції Володимира Моренця про Павла Тичину, яку він прочитає в рамках #UPLectorium: Розстріляне відродження 30 січня о 17:00 в MediaHub.