Головна потреба переселенців не "рибка", а "вудочка"

Мало про яку категорію населення в Україні говорять частіше, ніж про переселенців.

Мало про кого існує стільки міфів, і є так мало об’єктивної інформації, як про людей, що переїхали із зони АТО.

Для одних вони жертви, які потребують допомоги та уваги, для інших – тягар, який тягне країну на дно.

Де правда?

Як виявилось, таких правд багато і у кожного вона своя.

Експерти Центру політичних студій та аналітики в рамках масштабного моніторингу забезпечення прав переселенців зустрілися з сотнями внутрішньо переміщених осіб і провели десятки фокус груп та дискусій з ними.

Ми намагалися зрозуміти, які реальні потреби і проблеми стоять перед переселенцями, та в яких сферах вони дійсно потребують допомоги.

Більшість переселенців так і не змогли пристосуватися до нових реалій.

Вони й досі не мають прийнятних умов проживання, їм часто відмовляють у закріпленій законом грошовій допомозі…

Основна проблема більшості з них – не можуть знайти роботу за спеціалізацією.

При цьому варто зазначити, що наразі не існує ВПО як ємнісного поняття.

Є кілька основних моделей поведінки цих людей. Умовно їх можна поділити на адаптантів, утриманців та тимчасових переселенців.

Адаптанти. Це тип переселенців, які намагаються повноцінно жити у новому соціальному середовищі на новій території.

Найчастіше вони самі знімають житло, шукають роботу чи організовують свою справу.

Здебільшого це молодь без сім’ї, що легко адаптується, переключається, знайшовши підробіток або постійну роботу.

Їх соціалізація відбувається успішно, вони легко набувають нових знайомих, друзів. На майбутнє орієнтовані закріпитися за фактичним місцем перебування, створювати сім’ї.

Основна потреба адаптантів – це робота, гарантії майбутнього (частіше це питання житла) та висока потреба в соціалізації (усі знайомства зі школи чи університетів зруйновано, у більшості фактично наразі існують лише робочі знайомства).

Утриманці. Цей тип переселенців переслідує одну мету – нажитися на своєму статусі, максимально отримати усі можливі допомоги та соціальні гарантії від держави.

Початковий мотив такої поведінки – невпевненість у власних силах і перевага інстинкту виживання, потім це входить у звичку і стає життєвою стратегією.

Навіть якщо залишається мотивація до адаптації, вона глибоко нейтралізована тривалим споживацтвом.

Соціальне "утриманство" в активній формі поширене у модульних містечках, гуртожитках та інших соціально організованих місцях скупчення ВПО, які стали об’єктом уваги цілого ряду організацій, що надають їм допомогу.

Сумарно можна припустити, що таких половина або більша половина від всіх переселенців.

Тимчасові. До цього типу ВПО належать переселенці, які орієнтовані на повернення додому.

Вони живуть в очікуванні дива, часто в депресії, ілюзіях та мріях повернутися додому. Мають хронічний посттравматичний синдром та потребують психологічної допомоги і стимулювання.

Такі переселенці не можуть, а частіше не хочуть, адаптуватися.

Як показало дослідження, це люди різного віку, але переважно старше 45 років. У минулому часто держслужбовці, із середніми доходами або нижче середнього, соціально не активні, аполітичні.

Найчастіше ці люди проживають в місцях соціального житла – гуртожитках, санаторіях, готелях та ін. Таких приблизно більше чверті, але менше половини від усіх переселенців.

Також в процесі реалізації проекту представниками Центру було досліджено в яких містах найкраще відбувається адаптація переселенців. У результаті, лідерами стали Дніпропетровськ та Запоріжжя.

Так, Дніпропетровськ, на думку ВПО, хоч і дороге місто, але тим не менш дає широкі можливості щодо працевлаштування для різних професійних груп, це ближче до дому, тому звідси можна їздити наглядати за майном.

Безумовним плюсом Дніпропетровська, який виділяють переселенці, є наявність крупних донорських програм, які пропонують тимчасове житло та гранти на організацію власної справи.

Дороговизну житла у місті компенсує модульне містечко, хоч це і тимчасове житло. При такому варіанті жінки можуть не працювати, – заробіток чоловіка, регулярні виплати від держави, гуманітарна допомога покривають витрати на проживання.

Внутрішньо переміщені особи також визначають Запоріжжя як сприятливе для працевлаштування місто, в ньому легко відкрити чи переоформити власний бізнес.

Цікавим є факт, що найбільш потужна допомога надходить зі сторони релігійних громад, в громадах частіше працюють самі ВПО.

На загал результати дослідження показують, що держава мало задіяна у процес інтеграції внутрішньо переміщених осіб.

Очевидно, що проблема працевлаштування є не лише проблемою переселенців. Ринок праці змінює свою структуру у відповідності до загальної економічної кон’юнктури і в цьому контексті найбільшого втручання зі сторони держави потребує питання перепрофілювання спеціалістів.

Практика надання гуманітарної допомоги в інших країнах засвідчує, що внутрішньо переміщеним особам для їх максимальної асиміляції потрібна не "рибка", а "вудочка" для того, щоб бути спроможними самостійно себе забезпечувати.

Вирішення цього питання більше належить до юрисдикції регіональних структур Міністерства соціальної політики, яке подекуди взагалі не проти "відхреститися" від вирішення проблем переселенців.

Лише після формування державної програми реінтеграції внутрішньо переміщених осіб можна буде розпочати злагоджену і структуровану державну підтримку переселенців. А поки людям, які обрали у свій час Україну, для відновлення своєї повноцінної життєдіяльності не лишається нічого, крім як покладатися лише на самих себе.

В цьому немає нічого поганого. І потрібно щоб хтось із державних діячів взяв на себе відповідальність та озвучив цю думку, як офіційну. Бо як відомо, немає гіршого, ніж невиправдані очікування.