Тарча, опони на Майдані та інші життєві уроки польської
– Двадж'єшчя п'єнч, – кажу я якійсь пані, яка хоче купити у мене набір для манікюру.
Певно, це перше, чого я навчився у польській мові. Звучало воно дуже незвично, але я доволі швидко зміг адаптуватись. Тато, з яким ми приїхали тієї весни 1990-го року до Варшави "робити ґешефт", переклав на мене обов'язки спікера, а заразом і головного торговця у нашому новоспеченому тандемі.
Взагалі, для мене це був перший виїзд закордон і мої очі весь час виглядали значно більшими, ніж зазвичай.
Дива почались прямо на кордоні, коли наш вагон для чогось підняли у повітря десь на метр. Як виявилось – радянські колії були ширшими за європейські і довелось "перевзуватись" у польські колеса.
Я, 13-річний хлопець, жадібно хапав тамтешні краєвиди з чудернацькими новочасними костьолами, малесенькими заміськими будинками і ще меншими дачними ділянками, а якщо вдавалось побачити щось на кшталт башти чи замку, то моєму щастю взагалі не було меж.
Ми зупинились у варшавських знайомих батька, де жив хлопець мого віку. О, нам було про що поговорити, і ми б, певно, заприятелювали, якби всі два дні, що ми мали в Польщі, не треба було стояти десь на базарі і торгувати.
– Двадж'єшчя п'єнч, – повторюю я пані, і вона відраховує мені 25 злотих.
Манікюрні набори розходяться наче гарячі пиріжки – тато лише спостерігає, дивуючись моїй комунікабельності.
За труди я отримую пару злотувок, купую собі малюсінький пакетик соломки і дивлюсь на православну церкву, біля якої ми торгуємо. Як виявилось, це храм Марії Маґдалини – митрополичий собор Польської православної церкви, у варшавському районі Праґа.
Двадж'єшчя шешч років по тому поруч із ним нема ані сліду від численних яток і рундуків, поруч з якими ми з татом колись стояли зі своїм строкатим крамом.
Другого дня нашого "відрядження" в бій вступає важка артилерія: продаємо замки на головному торговиську Варшави – стадіоні. Йде вже не так активно, але якимсь дивом під кінець дня нам вдається розпродати все, що привезли із собою. Тож перед потягом маємо повне право і собі піти на шопінґ.
На Маршалковській – одній з головних вулиць міста, занурюємось у перший торговий центр справді прозахідного типу. За якийсь час випливаємо трохи ошелешені, тримаючи у фірмовому великому пакеті яскравий пуховик для тата.
А що мені ті лахи? Я ж без музики жити не можу! І тут-таки, біля нескінченних вітрин, бачу свій скарб: відеокасети із кліпами. На стікері однієї з них написано "Rock hits `90".
Викладаю всі мої кишенькові гроші, отримуючи не тільки касету, а й любов до гуртів і загалом до рок-течій, які на ній були, на все життя. Дитина і підліток – найкраща губка для геть усього, а надто для музики.
Жодного музею, ми тоді не побачили. Натомість запам'ятався сталінський хмарочос посеред Варшави і численні секс-шопи навколо нього.
– А чому пан звертається до мене, як до кількох? Я тут одна, – дивується старша пані полька, з якою випадково зустрічаюсь в дромосі (проході) Царського кургану в Керчі 2013 року.
На той час уже маю певний досвід мови польською, але так досі й не вивчив як слід граматику, тож замість ввічливої форми дієслова у однині, використовую у зверненні до пані множину.
Пані, якій на вигляд десь під шістдесят, подорожує Україною сама. Вже проїхала її західну частину, ночуючи у хостелах, які щойно почали з'являтись, та у радянських "гостінніцах", що поволі зникають.
– Я зупинилась тут у Керчі в жахливому готелі, – каже вона. – Він неякісний і дорогий, а я шкільна вчителька, заробляю небагато, тож хочу підшукати щось краще.
– Хоч з інфраструктурою у вас швах, – усміхається пані до мене, – зате люди, пам'ятки і природа чудові. В Криму просто неймовірно! Звідси їду далі, паромом на Кубань і Кавказ – хочу спробувати грузинську кухню.
Підводжу її своїм авто до сусідніх Аджимушкайських катакомб. Там вимагають, щоби кожен турист брав на прокат за 50 грн. (великі тоді гроші) бушлат. З іноземців деруть ще більше, але моя нова знайома без питань погоджується викласти всю суму і йде на екскурсію.
Проводжаю її, замислюючись про те, скільки наших вчительок пенсійного віку ось так само подорожують наодинці якимись, приміром, Балканами чи Балтикою.
Відповідь ніби й очевидна, проте заразом й не дуже – а раптом таки мандрують одна чи дві підстаркуваті географічки або історички.
Утім в одному я вже точно певен: як правильно застосовувати однину та множину в польській мові.
– Опони! Оні кідають в огонь опони! – мій приятель, журналіст Войтек схвильовано розповідає, сидячи в польській частині прес-центру ще цілих Профспілок.
Це січень 2014 і він щойно був на Грушевського, де почалося силове протистояння. Я до того й гадки не мав, що за опони такі, але тепер вже добре знав – йшлося про шини, бо я їх сам жбурляв у стіну вогню пару годин тому.
Приблизно через місяць Войтек каже, вже десь у кав'ярні:
– Вони йшли Інститутською з одними дерев'яними щитами. Я тепер знаю, що таке українською "щит".
– А як він буде польською? – питаю.
– Тарча, – тихо, наче крізь сон, промовляє мій варшавський колега.