Український центр у Москві, або Новий приклад "ефективного культурного менеджменту" ДУС

28 березня 2016 року Національний культурний центр України в Москві виступив із відкритим листом, який фактично був криком про допомогу.

Суть листа проста – Державне управління справами (ДУС), яке є органом управління центру, обійшовши законодавство України (Закон "Про культуру" і Постанову Кабміну "Про проведення конкурсного відбору керівників суб’єктів господарювання державного сектора економіки"), призначило нового директора центру, який не пройшов жодного конкурсного відбору.

Для тих, хто бував у кращі часи в Москві, нагадаю, що культурний центр займає приміщення затишного будинку кінця ХІХ століття на Арбаті, який привертає увагу перехожих україномовними написами на фасаді.

Однак не минуло й доби, як відкритий лист було прибрано із сайту Національного культурного центру України в Москві, а ще за добу відбулося представлення колективу "нового директора" центру Володимира Іонова.

Прикметно, що нового директора не приїхав представити хтось із ДУС, а попросили це зробити представників Посольства України в Москві. Важко уявити чому дипломатичне представництво взагалі погодилося брати участь у цій кадровій історії, враховуючи, що культурний центр не підпорядкований МЗС України, однак без підтримки посольства нового директора навряд чи б визнав колектив.

"Вважаю цю посаду важливою державною справою, тому зміцнення міжнародного авторитету нашої країни, популяризація української культури і духовності, а також сприяння організаційному єднанню українців Росії для мене є головними завданнями", – зазначив Іонов під час знайомства з колективом.

Два питання – як може сприяти зміцненню міжнародного авторитету й популяризації української культури в світі така ганебна кадрова політика і порушення закону? Чому чиновники ДУС та їхні обранці так завзято уникають конкурсних процедур і в черговий раз підставляють вище політичне керівництво країни під удар?

І тут ідеться не про персоналію нового очільника центру – Володимир Іонов взагалі може бути прекрасним управлінцем і талановитим культурним дипломатом. Проблема в тому, що його призначення відбулося кулуарно, без урахування думки громадськості та колективу.

Можливо, що в Державного управління справами й була причина призначити директора не за нормами Закону України "Про культуру", однак вони вирішили нічого нікому не пояснювати і не повідомили про цю загадкову причину своєму роботодавцеві – народові України.

Мене особисто у всій цій історії найбільше хвилює і викликає співчуття не так юридичний бік питання, як етичний.

Не важко уявити, як повівся з бунтівним закладом культури та його працівниками  ДУС.

У типово радянсько-чиновницькій манері в хід пішов увесь набір – залякування, погрози перевірками КРУ, обіцянки завести справи за перешкоджання діяльності нового директора і, звісно, звинувачення у порушенні трудової дисципліни "за публікацію несанкціонованого тексту (відкритого звернення колективу. – УП) на офіційному сайті державної установи без погодження з ДУС". Ці та інші речі, на умовах анонімності, розповідають люди, які вимушено потрапили в цю історію.

Звісно, в колективі знайшлися й свої "вірнопіддані", які негайно ж почали грати в лояльність і закликати надто справедливих колег до конформізму. Так чиновники й перемогли в першому таймі – когось залякали порушенням трудової дисципліни, когось удаваним ударом по репутації країни, а комусь просто пообіцяли зберегти посаду.

Ця ситуація дуже нагадує радянські репресії в мініатюрі й повертає нас до кризи простої порядної людини, яка спробувала кинути виклик системі, спираючись лише на переконання і відчуття справедливості.

І от люди кинули виклик, кинули його вже після Революції Гідності, і все одно опинилися затиснені й залякані системою. І все це посилено в кілька разів, оскільки відбувається на чужині.

[L]За композицією майже кафкіанський сюжет – колектив культурного центру на території країни, де громадянські свободи і законність не в пошані, потрапляє у пастку без видимого виходу. З одного боку, "рідні" чиновники, яким байдужа законність та прозорість, а з другого – пропагандистська машина країни-агресора, яка тільки й чекає, щоб скористатися із чварів у ворожому таборі.

У такій ситуації співробітнику центру досить важко бути борцем за справедливість, адже моральний тиск на особу величезний і немає звідки отримати підтримку. На відміну від того ж "Мистецького Арсеналу", який потрапив у схожу ситуацію, але в Києві, Національному культурному центру України в Москві в рази важче підняти резонанс у медіа та заручитися підтримкою громади. Саме цим і скористалися чиновники ДУС.

Які ж мотиви такої поведінки можновладців? Справа ж стосується закладів культури, а не спиртзаводів, портів чи нафтових компаній, які традиційно привертали увагу "слуг народу"? Невже все стало настільки погано, що тепер взялися і за культурні інституції?

А може, комусь потрібно прилаштувати в тепле місце родича чи друга? Чи якісь групи накинули оком на вигідну нерухомість на Арбаті, яку під приводом війни можна продати?

Ці питання виникли саме тому, що призначення відбулося непрозоро і "через коліно". Там, де влада не боїться конкурсів, а громада бере участь в управлінні державною власністю й інтересами, таких підозр не виникає.

То хто ж після цього підставляє Президента України, якому безпосередньо підпорядковане ДУС? Працівники культури, які вимагають законності та справедливості? Чи бюрократи, які порушують закони та ховаються від публічності, як таргани від світла?

Уся ця історія вимагає від нас ініціювання відвертої розмови з владою про долю, роль та призначення керівника Національного культурного центру України в Москві.

Можливо, в умовах неоголошеної війни його потрібно розглядати не як черговий суб’єкт державного сектора економіки, а як форпост української культурної дипломатії?