Реанімація нормальної країни. Як в Австралії виходили нашого малюка вагою 1160 грамів

В Австралії це називається Newborn Сare Сentre, в Україні – реанімація.

Сюди ми з нашим малюком потрапили 8 квітня 2016 року, коли він вирішив передчасно народитися у Сіднеї під час нашої велоподорожі. Марко побачив світ на 29-му тижні, його вага становила 1160 грамів.

У відділені інтенсивного догляду, або реанімації, наш син пробув 56 днів, нещодавно його виписали в чудовому стані з вмінням самостійно дихати і їсти та з вагою 2260 грамів.

Тоді, на початку квітня, у мене почався незворотній процес – народження нового життя, зупинити який лікарі вже не могли: матка відкрилась повністю за дуже короткий термін.

Мені робили кесарів розтин, бо дитя було ще ногами донизу. Лікарка, що приймала пологи, казала, якби він був хоч дупкою донизу, то можна було б народжувати природно. Але вже як склалося.

Морально мене добре підготували: все розказали, як буде, які уколи даватимуть, які приблизно будуть відчуття.

Чоловіка також запросили в хірургію, як підтримку мені.

Після уколу в спину, за кілька хвилин з’явився крихітний Марко, бордового кольору і дуже кволий на вигляд. Його відразу помістили в спеціальний бокс, "інкубатор", та підключили штучну підтримку дихання і терморегуляції.

Татові дозволили торкнутися і потримати за ручку свого сина, а потім нас всією сім’єю сфотографували. Ні, не для лікарняного обліку! Для нас на пам’ять, на наш же телефон.

Я до малечі не могла дотягнутися, мені якраз зашивали розтин. Кілька годин після операції відходила від уколів, а чоловік проводив час з Марком, якого лікарі обстежували.

Тут, в сіднейській лікарні The Royal Hospital for Women, ми ніколи й ні від кого з лікарів чи медсестер не чули ніяких заборон.

Тут є лише кілька простих правил:

– щоразу заходячи до NCC (реанімації), необхідно мити руки при вході;

– не більше двох відвідувачів одночасно, один з яких обов'язково хтось із батьків (тобто сторонні відвідувачі можуть заходити з батьками по черзі);

– відвідувачами не можуть бути малі діти, якщо вони не є родичами пацієнта.

Щодо присутності батьків, то вони мають змогу бути з дитиною усі 24 години на добу.

І не лише спостерігати через скло боксу, але й торкатися, міняти підгузники, переодягати і навіть брати на руки та тримати по кілька годин на собі – аби вона відчувала тепло та підтримку батьків – це їй допоможе бути сильною та боротися за життя.

З першого дня свого життя наш син потрапив до NCC в третій рівень з дуже інтенсивною підтримкою життя, оскільки був надзвичайно малесеньким, з погано розвинутими основними функціями організму.

З того часу цілодобово контролювалось його серцебиття, тиск та дихання за допомогою складних апаратів. Що дві, а потім що три години малюку вимірювали температуру тіла.

Коли я вперше зайшла до NCC, була здивована як багато тут діток, а з ними, окрім персоналу, батьків.

Тутешня реанімація – це доволі велике приміщення з трьома відділеннями (третій, другий та перший рівні). Дитячі бокси, кожен з яких працює автономно, розташовані за півтора-два метри один від одного і загалом їх налічується близько 45.

Марко був у початковому, третьому рівні, спав у боксі біля вікна, на якому медсестри вже встигли помістити перше фото нашого синочка в симпатичній рамці.

Дуже вразила розслаблена, привітна атмосфера: всі медсестри вітаються, всміхаються.

За кожною дитиною закріплена медсестра, яка її доглядає та зобов’язана знати історію "свого" немовляти.

Змінюються вони двічі на добу. За весь час перебування Марка в NCC за ним доглядало кілька десятків медсестер і кожна бездоганно знала історію його появи.

Загалом Марко від початку був доволі здоровим та сильним, як на свій вік та ситуацію.

Проблема полягала лише в тому, що певні функції та органи не встигли повноцінно розвинутися через передчасне народження, тож організму була необхідна штучна підтримка на час їх розвитку.

Коли ми прийшли вперше, медсестра відразу розказала про процедури для дитини, які вони роблять, про те що взяли кров на аналізи та зробили загальне обстеження. Розповіла, в які години Марка годують через трубку, яка проходить через ніс у шлунок, показала коли і як змінювати підгузки та як дитя мити.

Такий собі перший майстер-клас в материнство.

Що нас вже тоді здивувало, ми ще ані долара не платили в лікарні, але догляд на висоті, який справді вражає.

За якийсь час підійшов лікар і розказав про усі перевірки Марка, розповів, що ще будуть перевіряти найближчим часом і запитав дозволу у нас на одне щеплення для малого.

Уявляєте, запитав дозволу!

І так ще булого багато разів протягом 56 днів Маркового перебування у шпиталі. Ми, як батьки, мали право вибору, роздумів, лише за нашої згоди робились ті чи інші процедури.

Також ми ніколи – жодного разу від початку до кінця – не купували ніяких додаткових ліків, ніяких памперсів чи ще чогось, не кажучи вже про якісь "торби". Все видавала лікарня.

Більше того, коли нас виписували, медсестра ще дала нам пачку підгузків, вати, вітаміни для дитини, пляшечку та пипку.

Скажу чесно, тут, австралійській реанімації ми почувалися, як вдома.

Ми могли вільно й скільки завгодно часу проводити з Марком.

Могли без обмежень знімати відео, робити фото з дитятком.

Тут є спеціальна кімната для відпочинку батьків, є кухня, де завжди можна зробити чай чи каву за рахунок госпіталю, тут є навіть кімнати з ліжками та душем для ночівлі батьків.

Щоразу, коли ми приходили до Марка, до нас підбігала усміхнена медсестра, розказувала, як пройшла його ніч, показувала записи в зошиті, скільки разів він сходив в туалет, яка в нього була температура за цей час, приносила крісло і ми розпочинали наші стандартні процедури: миття Марка, переодягання, зміна підгузка і процедура "skin to skin", яку тутешні лікарі особливо заохочують.

В такі години ми тихенько читали Маркові казочки, розповідали, як ми подорожували, співали йому, грали на дримбі і т.д. Все це робилося у загальній кімнаті, де поруч сусідні діти та їхні батьки, спокійно, без галасу.

За всі дні перебування нашого сина в лікарні він побував у всіх трьох рівнях догляду, від дуже інтенсивного до звичайного, після якого вже виписують.

За цей час мене, як маму, дуже підготували, багато що нового та корисного я дізналася від медсестер.

Пам’ятаю, як вперше ми купали у ванночці Марка, медсестра нам все допомагала, розказувала і як завжди на позитиві, з посмішкою.

[L]Також, коли ми почали прикладати Марка до грудей аби він сам пробував пити моє молоко, то й тут без допомоги медсестри ми не обійшлися, бо передчасно народженим діткам не з першого разу вдається самотужки справитися з маминою груддю.

В австралійських NCC не змушують вдягати халати чи бахили – їх тут взагалі немає, хіба що в хірургії.

Навіть лікарі ходять в звичайному одязі, лише медсестри мають уніформу синього кольору.

Маркові щодня стелили нову постіль, під час купання завжди видавали чисті рушники.

Ми, як батьки, могли бути присутніми під час будь-яких процедур для дитини і навіть тримати при цьому її за руку, що теж дуже важливо.

Наприклад, під час перевірки зору немовлята дуже кричать. Це не є болісна процедура, але дуже неприємна і якщо дивитися зі сторони, просто жахлива. Але потім я, як мати, могла заспокоїти дитину, їй було дуже необхідне моє та батькове тепло.

За весь час перебування у шпиталі нам не сподобались лише одна річ: нам не сказали, що, годуючи через трубку Марка, до маминого молока ще додають "формулу".

Коли ми дізнались, були трохи обурені, бо загалом ми проти штучного молока, вважаємо, що головне не те, аби дитина росла швидко, а те, аби вона росла природно.

Перед нами вибачились, проте лікар дуже ввічливо й тактовно пояснив, що тут надзвичайно рідко батьки відмовляються від додавання "формули".

Ми домовились зробити паузу на два тижні для тесту. Але потім все ж дали іншу, простішу добавку, лише з тими елементами, яких Маркові не вистачало в молоці – солі та соди.

Загалом в цій лікарні пройшло все легко й позитивно.

Не дивлячись на наш велетенський борг перед лікарнею у 283 690 австралійських доларів, фінансовий менеджер завжди була людяною, всіляко допомагала й підказувала, що робити, куди б написати листа аби попрохати про зменшення боргу.

Та ж менеджер та соціальний працівник лікарні нам чимало допомагали з підготовкою документів для візи Маркові й продовження наших.

Також пригадую, коли через місяць після народження Марка я прийшла на призначену консультацію до лікарки, що приймала пологи, вона прийняла мене безкоштовно і була мені рада, наче рідній людині.

Звертаючись із будь-чим до будь-кого із персоналу, ви ніколи не зустрінете відштовхуюче, насуплене чи незадоволене обличчя.

І коли я усвідомлюю, що це не держава перед нами, а ми перед державою боржники (ба навіть більше, всі вони знають, що цих грошей у нас немає), і в той же час скрізь зустрічаю таке тепле ставлення і підбадьорення, – це просто розчулює до сліз.

Якщо ви бажаєте нам допомогти, ось актуальні реквізити на українському Спільнокошті.

Ярина Квітка, спеціально для УП.Життя