#ЯНеБоюсьСказати: початок діалогу про безпеку, інтимність і повагу

Останні кілька тижнів моя стрічка у фейсбуку несподівано зарясніла новинами й текстами про насильство над дітьми, й зокрема насильство сексуальне.

Якою б психічно стійкою я себе не вважала, кожна публікація трохи вибивала з колії.

Скільки було всього проговорено-пропрацьовано за сотні годин психологічних майстерень, та все ж, коли йдеться про дітей (а в мене ще зовсім малий син), часом відчуваєш повну розгубленість і беззахисність.

І поки я усі ці тривоги тихенько переживала наодинці, фейсбук охопив флешмоб тих, хто відверто заявляє – #ЯНеБоюсьСказати.

Якщо зануритись у це питання, то статистика справді виявиться невтішною. А скільки ще людей просто мовчать або й навіть не вважають те, що з ними коїться, насильством?

[L]Чому ж тоді проблему приховують? Чому навколо неї стільки страху й сорому? Чому стільки людей агресивно ставиться до жертв насильства?

(До речі, і чому їх називають саме "жертвами", адже це теж певним чином їх стигматизує? В англійській мові, наприклад, є прекрасне слово-замінник survivor – той, хто вижив, уцілів).

Причин для цього вистачає, і деякі з них тягнуться за нашим суспільством уже не перше століття.

По-перше, саме насильство часто не розпізнається як таке, адже багато форм насильницької поведінки сприймаються як належне, вони, так би мовити, "нормалізовані" у суспільстві.

Ще не так давно прийнятною формою поведінки вважалось фізичне покарання дітей, а емоційна наруга над ними у формі образ і принижень навіть не розглядалася як насильство.

Окрім того, розмови про насильство піднімають на-гора нестерпний біль, сильні емоції, які важко перетравити, тому ця тема на поверхні немовби покрита товстим шаром криги.

Ця емоційна крига – сором, який не лише не дає проявитися негативним почуттям – страху, гніву, відразі, вині, але й загалом знерухомлює наші душі, робить їх, якщо можна так висловитися, трохи менш живими.

Той же сором блокує взаємодію із оточенням, із людьми, які могли б поспівчувати й допомогти.

Тому так важливо для відновлення повноцінного функціонування психіки, для встановлення довірливих і підтримуючих стосунків із людьми почати говорити про досвід, що бентежить.

Як говорити про насильство – це окрема велика тема.

Але важлива складова таких розмов – це не тільки відкритість, але й обережність, делікатність.

Особливо коли йдеться про публічний простір, наприклад, фейсбук. І тут уже питання до самих учасників – наскільки вони готові пускати людей у світ своїх особистих переживань, якими подробицями готові ділитися і чи готові взагалі (адже навіть за закритими дверима психологічного кабінету не завжди потрібно обговорювати кожну деталь).

Важливо попіклуватися про себе насамперед тим, у кого від насильства залишилася ще свіжа, незагоєна рана, адже "доброзичливці" у коментарях можуть травмувати повторно.

Якщо про свою безпеку і про безпеку своїх рідних ви подбали – можна докласти зусиль і до створення безпечного соціального простору, відкрито обговорюючи на загал власні досвіди насильства, а також підтримуючи одне одного.

Створення таких "горизонтальних мереж" підтримки, гуртування спільнот навколо гострих тем є надзвичайно важливим, адже медіа-простір часто переповнений новинами й ток-шоу, що лише нагнітають негативні переживання і посилюють почуття небезпеки.

Як захиститися самому від насильства? Як захистити власних дітей? Нарешті, як припинити толерувати насильство навколо?

Ціла низка питань виникла в мене, коли я зіштовхнулася із лавиною коментарів на кшталт "самадурепавинна".

Якщо бути відвертою, я виявилася вразливою до такого штибу звинувачень і одразу почала шукати виправдання на кожен випадок зловживання у своєму житті (а вони таки траплялися). К

оли до мене повернувся здоровий глузд, а також усвідомлення того, що основну відповідальність за акт насильства несе агресор, виправдання перетворилися на роздуми: чому така велика кількість жінок, дітей, людей взагалі виявляються вразливими до зловживань?

Які є фактори ризику і як можна зробити своє життя і життя своїх дітей більш безпечним?

Я виросла у сім’ї вихідців із невеликих українських міст, де у людей, м’яко кажучи, трохи розмиті уявлення про особисті межі.

Тобто про недоторканність особистих речей, неприпустимість торкатися до чужого тіла без дозволу, приватність особистого щоденника і листування, зачинені двері в кімнату як маркер власного простору десь може й чули, але вважали це в основному атрибутом життя героїв закордонних серіалів.

Адже тут усі свої, всі бажають одне одному добра, тому й приховувати нема чого. Зайве це все, вигадане.

І так батьки, родичі, ба навіть сусіди й колеги у своїй нестримній турботі настільки продавлювали й стирали ці особисті межі, що про слово "ні" якось навіть забувалося.

У небезпечній ситуації, коли слово "ні" слід було б сказати агресорові, воно і не спадало на думку. Надто якщо агресором була старша й авторитетна людина.

Ми всі так звикли підкорятися авторитетам, "бути слухняними" із самого дитсадочку, що майже не чинили опору при будь-яких натяках на насильство.

Пам’ятаю, у підлітковому віці ми деколи обговорювали між собою випадки зловживань із боку батьків, знайомих, вчителів, але попросити допомоги чи захисту в інших дорослих чомусь мало хто наважувався. Тоді здавалося, що краще тримати такі випадки в таємниці, адже вся влада над ситуацією все одно належить старшим, вони між собою якось домовляться, а малому може іще гірше "перепасти".

Свою дитину я хочу навчати, що будь-яка "таємниця", яка бентежить чи викликає занепокоєння, може бути розкрита.

У найтяжчих випадках межі бувають настільки зруйновані, а насильник посідає настільки високе місце у системі цінностей жертви, що вона у прямому сенсі займає його сторону, психологічно "зливається" із ним. Це явище згадують у зв’язку із так званим "стокгольмським синдромом".

Отже, одним із засобів захисту від насильства є виховання поваги до себе, до свого приватного простору, до своїх особистих меж.

Це виховання починається у сім’ї та триває у ширших спільнотах. Але навіть здорова особистість у ситуаціях гострого стресу втрачає природну захисну оболонку.

Тому так важливо, щоб про таких людей подбав соціум, і абсолютно прекрасно було б, якби цей соціум був свідомий проблеми насильства.

Що стосується вразливих груп людей, то з ними треба проводити цілеспрямовану профілактичну роботу з питань насильства, як би по-кацелярськи це зараз не звучало.

Маються на увазі насамперед діти: у сиротинцях, з особливими потребами, та й діти взагалі.

Є досить прості методики, які дозволяють говорити з дітьми про аб’юз доступною їм мовою.

Я навмисне вживаю цю кальку з англійської, адже у нашій мові точного терміну-відповідника наразі немає.

Аб’юз – це поняття значно ширше за насильство, воно означає будь-яке фізичне, емоційне чи сексуальне зловживання людиною проти її волі чи внаслідок нездатності дати інформовану згоду.

І така розмова про аб’юз – це не залякування чи присоромлення. Це насамперед розмова про тіло, його недоторканність і те задоволення, яке воно може приносити, це розмова про безпеку та довірливі стосунки, це розмова про приватність й інтимність.

На жаль, багато хто й досі асоціює слово "інтимність" із чимось брудним, а не з любов’ю і повагою, тому розмови "про це" якщо й ведуться, то у повчально-присоромливому тоні.

Цікаво, скільки у нашому суспільстві батьків, які спокійно й доброзичливо можуть вимовити при дитині слова "секс", "член", "вагіна"?

Тому мені здається, що флешмоб #яНеБоюсьСказати може стати початком важливого діалогу – і в першу чергу не про насильство, а про безпеку, інтимність і повагу.

Для мене більшість дописів із цим хештегом є досить виразним проявом довіри, відкритості до інших. І всі, хто доєднався, зробили це незважаючи на всі ймовірні ризики, знаючи, що завжди знайдуться коментатори, охочі додати емоційних страждань. Але й за випадами останніх, мабуть, ховаються рани, які змушують їх так реагувати.

Тому цей флешмоб і для них теж.