Авдіївка. Це – не життя, це – існування...

З даху "розмальовки" видно Донецький аеропорт. "Розмальовка" – це дев'ятиповерхівка, що стоїть на краю Авдіївки. Саме по цьому будинку танки гатили прямим наведенням з 300 метрів, виїжджаючи на поле з-за лісонасаджень.

"Это был июль 2014-го. Самый первый минометный обстрел. Мы в шоке были, не понимали вообще, что происходит. К нам прямо в балкон мина влетела, хорошо, что детонировала снаружи, а то бы в живых не остались...

А отец тогда на улице был, и его ранило осколком... Ну, сейчас уже полностью здоров, на работу вышел.

Мы тогда сразу съехали – друг пустил к себе жить, за коммуналку. А осенью в квартиру снаряд влетел. Я теперь туда даже посмотреть не хожу – ну чего там смотреть?" – ділиться спогадами волонтер Сергій під час розвантаження з нашої "Газелі" коробок з продуктами та гігієнічними наборами.

Він "щасливий" власник квартири у "розмальовці". Будинок був новий, його здали в експлуатацію за кілька років до початку бойових дій.

Сергій розповідає бадьоро, як про новий бойовик у кіно: "Ох, в тот день кровищи было! Кругом крики, оторванные руки-ноги... Скорые ехать к нам боялись, мы раненых на одеялах перетаскивали и на своих машинах в больницу увозили.

Не знаю, не было страха – нужно же было что-то делать, помогать..."

Я стою на сходах будинку культури Авдіївського Коксохіму, лицем до парадного входу. Світить сонце, тепло, навіть трохи спекотно, десь не дуже далеко чутно залпи та розриви. Заплющую очі...

...Який то був рік? 2002-й, здається, серпень. Я у вечірній сукні, з келихом шампанського, стою на цьому самому місці. То було весілля двоюрідного брата – наречена з Авдіївки.

Паралельна реальність.

Відкриваю очі... ОБСЄ приїхали.

Сьогодні маємо роздати 170 наборів гуманітарки. Ходжу поміж людей у черзі. Здебільшого пенсіонери 65+. Знервовані, стурбовані аби дісталася коробка з продуктами.

"Простите, девушка, я первый раз пришла, а кому выдают? Есть смысл стоять?" – симпатична, підтягнута, зі зморшками-"посмішками" навколо губ та очей бабця.

"Я одинокая. Не сложилось как-то – кто звал замуж, за того не хотела, а кого любила, тот не позвал. Вот и осталась без семьи и без детей. Ну, ничего. Я неплохо живу. Я всю жизнь в оптике проработала – очки делала. Пенсия минимальная, но у меня – огород.

У меня окно осколком выбило, новое дали, но поставить некому. А заплатить – сейчас денег нет. У меня телефон сломался, вот, новый купила за 300 гривен, – показує мені старенький "Самсунг" і посміхається. – Все хорошо у нас. Нам много уже не надо, а вам, молодым, нужно порядок в стране наводить. Чтобы страна была сильная. Мы же все – Украина!"

Десь за півгодини підходить вже з коробками: "Спасибо вам, что помогаете!"

Один набір треба підвезти людині додому, бо не може сама прийти. Їдемо.

Тут все у 2-х хвилинах їзди – вона маленька, ця Авдіївка.

Двір навпроти Божої Матері Покрова – мурала, що його минулого року написав Лев Скоп на стіні "хрущовки".

Тетяна Олександрівна, одинока. Переміщається тільки квартирою, і то з ходунками: "Не снимайте меня. Если старые знакомые увидят, стыдно мне будет, какая я сейчас немощная. Я на хорошей должности была, меня многие знали".

На столі польові квіти у вазочці: "Соседка заходит. В магазин ходит – и мне продукты покупает. Я полтора года не выхожу из дома. Под обстрел попала 15 января прошлого года. Один осколок порвал сухожилия на левой ноге, а другой прошел на вылет через правую – слава Богу, кость не задета", – показує покалічену ліву ногу.

"Я тогда на улице была, спрятаться было негде. Просто упала на землю. "Скорые" ехать отказывались. Я встала и домой пошла – тут недалеко было. Боли не чувствовала. Дома уже сапоги сняла – а там крови полно.

[L]Меня сосед в травмопункт отвез. Там врач приказал просто повязку наложить и отправить в Красноармейск (нині Покровськ – авт.). Ну, я не поехала.

Ходить не могла толком, упала – шейку бедра сломала вдобавок к ранениям. Сейчас вообще почти не двигаюсь. Спасибо вам, что привезли наборы на дом".

В Авдіївці нема місця, куди б не "долітало". І повністю цілих будівель теж немає – як не пряме влучення, то уламками побиті.

З багатьох вікон дивляться на страшну реальність ікони. Люди не мають змоги захистити себе і свої домівки, не можуть вплинути на ситуацію. Єдина надія – Божа допомога.

У Марії Семенівни між віконними рамами, на третину в побитому склі, в напівзруйнованій хаті теж – Богородиця та Миколай Чудотворець...

"Ну, что ж, на все – Божья воля, – сумно зітхає жінка. – Это в прошлом году было, 11 августа. В полдевятого вечера. Я в своей комнате была. Оно как рвануло в коридоре! Все посыпалось – туалет, ванная, кухня. Слава Богу, сами целые остались.

Как выбрались из дома, не помню – балки попадали, стены завалились".

Їй 80 років, і вона бачила ще Другу світову, як була дитиною. Цей будинок вони будували разом з чоловіком, якого вже 30 років немає. Зараз вона живе удвох з дочкою.

Ставимо їй нові вікна – голландський благодійний фонд Cordaid фінансує ремонт будівель у буферній зоні на сході України.

"Спасибо вам – мы бы сами эти окна не осилили. Почти вся пенсия на лекарства уходит. Теперь в доме светло будет".

Війна забрала життя у всіх цих людей. Коли всі твої сили йдуть на те, аби фізично вижити, це – не життя, це – існування...

Я заходжу до вестибюлю будинку культури "Авдіївського Коксохіму". Під дальньою стіною – брудна весільна арка з білими стрічками та квітами...

Колись життя повернеться сюди.

Ірина Перкова, Карітас Маріуполь, спеціально для УП.Життя