Анонімність не гарантуємо

Нещодавно мені вперше в житті довелося здавати аналіз на ВІЛ.

Відразу зауважу, що маю відверто не блискучі знання у галузі ВІЛ-сервісу, але чітко пам’ятаю, що за законом результат такого аналізу конфіденційний і становить лікарську таємницю.

Коли готуєшся до операції, на попередній консультації тобі дають перелік аналізів, які потрібно зробити. Із ним я спочатку пішла в одну з мережевих лабораторій і була впевнена, що зможу зробити їх всі одразу.

Там мене розчарували: можна дізнатися у приватній лабораторії, чи є у вас гепатит чи сифіліс, але не ВІЛ.

Я запитала, чому.

Мені відповіли, що за законом потрібен окремий кабінет, попередня консультація спеціаліста щодо можливих результатів і цей самий спеціаліст, який поговорить зі мною про всі важливі речі. Лабораторія поки собі цього дозволити не може.

Окей, швидко не буде.

Я розпитала знайомих, де це можна зробити. Треба сказати, що найспокійніше до такого питання серед моїх друзів та подруг поставилися жінки, яким вже доводилося народжувати (аналіз на ВІЛ є обов’язковим для того, щоб стати на облік у жіночій консультації).

В результаті вирішила поїхати у державний кабінет довіри на Святошино.

Оскільки я не маю київської прописки, то довелося показати паспорт та сплатити за аналіз 68 грн 10 коп. у касі лікарні.

Безпосередньо у кабінеті, щоб отримати направлення на аналіз, попросили пред'явити чек та ще раз показати паспорт.

Дочекалася своєї черги, зайшла і знову попросили паспорт.

І де тут моя анонімність?

Щоб здати аналіз потрібно відвідати два кабінети. Перший – для консультації лікаря-психолога, другий – маніпуляційний.

У першому я підписала добровільну згоду на здачу аналізу і отримала консультацію спеціаліста. Вона було на диво короткою, лікарка запитала, чи мала я незахищений секс і чи отримувала колись переливання крові. Потім сказала: "Ну, ви все знаєте і можете йти здавати".

Поки я була в цьому кабінеті, зайшла медсестра і залишила на столі, прямо переді мною, стос бланків чужих результатів. Якби мені не було чого робити, я могла би прочитати, чи мають якісь невідомі мені люди ВІЛ чи ні.

Далі веселіше.

Коли у сусідньому кабінеті я готувалася здавати кров, зайшов якийсь юнак і запитав про результати аналізів "для військкомату". Медсестра запитала, який район, віддала йому інший стос бланків і він тут же хазяйновито став переписувати чужі результати, поки я качала кулачок.

Я прекрасно знаю, що наша медицина не завжди практикує ставлення до своїх пацієнтів як до ніжних квіточок, але це вже якось занадто.

Коли я описала цю ситуацію у своєму Facebook, то виявилося, що таке трапляється часто. І не тільки у державному секторі.

[L]Одна моя приятелька згадала, що коли вона здавала цей аналіз у приватній клініці, її результат роздрукували на А4 і залишили просто на рецепції. Навіть не у конверті.

Інша розповіла про те, як масове добровільне тестування проводили у її офісі: "Там були такі штучки, на які крапаєш кров’ю, і через 15 хвилин проявляється результат, як у тесті на вагітність. І ти заходиш в кабінет, а перед тобою розкладені й підписані результати усіх співробітників, які заходили до тебе".

Анонімність, угу.  

Усе це дратує та одночасно чомусь нагадує непристойний, але влучний анекдот про "куди ж по помитому?".

Неурядові організації докладають титанічних зусиль, щоб покращити ВІЛ-сервіс, поширити обізнаність, запровадити психологічний супровід. У самому кабінеті дошка оголошень вся заповнена важливою інформацією про правові норми і правила тестування.

Але чи змушує це до делікатності? Чи хоча б до дотримання закону?

Світлана Осіпчук, викладачка, спеціально для УП.Життя