"КНУ Протест" починається з мене

У кожної людини, громадянина і студента є уявлення про те, що має належати йому за правом. Не просто цілі, прагнення та надії, а саме тверда впевненість у тому, що це має бути вашим.

А ще в нас є реальні ціннісні можливості – тобто те, чим ми реально можемо володіти в даний момент. Наприклад, теплі корпуси на ВДНГ.

Усі ми, звісно, переконані, що навчальна аудиторія має бути комфортною. Студент має законне і невід'ємне право навчатися у теплі. Проте аналізуючи реальні ціннісні можливості, він щільніше застібає теплу куртку і сідає за парту в майже крижаній аудиторії.

Легендарний американський філософ і політолог Роберт Тед Гарр у своїй книзі "Чому люди бунтують?" називає цей розрив між уявленнями про власні права та реальною можливістю їх реалізації – відносною депривацією.

На думку Теда Гарра, саме ця різниця і змушує людей бунтувати проти системи, яка реально не дає їм можливості реалізувати свої права.

Звичайно, сама по собі відносна депривація не веде до бунту. Натомість важлива саме інтенсивність відчуття того, що вас позбавили права на щось невід'ємне.

Роками нам розповідали про економічну і політичну кризи. Про війну і нестачу коштів в Київському Національному Університеті імені Тараса Шевченка. І весь цей час ми покірно обмежували масштаб власних уявлень про те, що належить нам за правом.

Однак у листопаді 2016-го щось змінилося.

Вперше в історії Університету на конференцію студентів прийшли не тільки делегати, які обираються у вищий орган студентського самоврядування від кожного факультету, а й усі небайдужі до власних прав студенти. І цього разу таких була більшість.

Коли я прийшла на конференцію, яка перед цим не могла навіть зібрати кворум для проведення, в амфітеатрі червоного корпусу КНУ не було вільного місця. Студенти зайняли всі місця, стояли біля сцени, сиділи на сходинках – увесь двоповерховий простір був заповнений.

За день до конференції адміністрація Університету підписала наказ про перенесення сесії на місяць раніше, подовження зимових канікул і навчання по суботах, мотивуючи це необхідністю передати списки усіх студентів у МОН до нового року – і... Щось пішло не так.

Уперше за всю історію Університету студенти не погодилися з цим. Вони почали вимагати відповідей.

Нам було не зрозуміло, чому адміністрація Університету роками переконує нас обмежити уявлення про власні права, а тепер із демонстративним нахабством паплюжить навіть ті з них, які завжди здавалися нам невід'ємними.

Ми роками навчалися у холодних аудиторіях – наказ адміністрації реально обмежував нас навіть у цьому. Більше того, вони порушили власний Статут і просто поставили нас перед фактом про це.

...Я досі не розумію, що сталося, але вже ввечері близько сотні ініціативних студентів зібралися в одній аудиторії, щоб обговорити план дій.

Мене й інших активістів не влаштовували відповіді адміністрації, які прозвучали на конференції. І ми вирішили взяти долю Університету у власні руки.

Нас переповнювали емоції – ми багато кричали, сварилися і сперечалися. Ми зіштовхнулися з відсутністю навичок самоорганізації. Нас ніколи цьому не навчали. Перші пропозиції про створення окремих робочих груп навколо ключових проблем усі зустріли із подивом – ніхто до кінця не розумів, як правильно діяти далі?

Так ми почали вчитися найголовнішому: недостатньо просто усвідомлювати своє право на щось – це право треба вибороти. І зробити це можна тільки організовано.

Щоб уникнути можливих репресій, ми із самого початку вирішили діяти у публічній площині. Почалися прес-конференції, інтерв'ю, робота із соціальними мережами і формування звернень до ректорату.

Реакція з боку адміністрації була миттєвою.

Уже на моменті передачі перших звернень нас почали публічно ображати, звинувачувати у поганій успішності й навіть "продажності".

А наступного дня декан юридичного факультету Іван Гриценко розпочав "репресії": нас почали викликати "на килим", де погрожували відрахуванням і тиском на наших батьків і рідних.

Це було страшно. Це було хвилююче. У той момент прийшло розуміння: дороги назад вже немає – або вони дотиснуть нас, або ми досягнемо всього.

І наступного разу ми прийшли вже із журналістами.

Ця розмова запам'ятається надовго. Адже її хід виявився неочікуваним навіть для нас – декан Гриценко на камеру запевняв усіх у відсутності будь-якого тиску і публічно підтримав нашу діяльність.

Увечері на телебаченні з'явився сюжет із виступом Гриценка на зібранні студентського парламенту юридичного факультету, де він розповідає іншим студентам про нас і про тиск на КНУ Протест.

Наступного дня ми показали ці відео ректору.

Адміністрація була змушена публічно гарантувати нам безпеку, сама запропонувала діалог, мандати для безперешкодної перевірки обладнання та спільну робочу групу з питань опалення.

*   *   *

[L]Звичайно, це не кінець історії, а лише початок.

Ми всі звичайні студенти, а адміністрація серйозний супротивник, який не звик поступатися.

Зізнатися чесно, я не до кінця розуміла тоді, 24 листопада, чому мій ранок починається під стінами червоного і по що ми прийшли. Але зараз, дописуючи ці рядки, я починаю розуміти.

І я, і всі інші – ми вийшли для того, щоб побороти страх.

Для того, щоб розбити купол тиші навколо проблем.

Для того, щоб цілі покоління перестали виростати у впевненості, що у них можна просто так забрати те, що їм належить.

Урешті-решт, для того, щоб спільно зробити щось більше, ніж те, чим кожен із нас є окремо.

Але я обіцяю, що ми впораємося. Адже чим більше прав ми зможемо відстояти, тим інтенсивнішим буде відчуття депривації, і тим більше студентів вийде під червоний корпус наступного разу.

Я не знаю, що буде завтра. Я не знаю, ким для мене будуть через тиждень-місяць-рік люди, з якими я зараз пліч-о-пліч відстоюю свої права і права всіх студентів. Я не знаю, про що ми напишемо завтра, і чим стане для мене червоний корпус – символом репресій, чи символом права і вибору.

Я знаю точно одне: я студент, і я маю право на теплий корпус, прозору сесію і якісну освіту.

Я маю право не мовчати.

Я маю право на КНУ Протест.

Оксана Расулова, студентка КНУ імені Тараса Шевченка, спеціально для УП.Життя