Слово про слова, або як використовувати слова зі смислом?

Нещодавно мене вразила ремарка про "титульну націю".

Прочитала ці два слова – і ніби знову 18 століття навколо, а не 2017 рік.

Так і хочеться перепитувати, хто ці люди, яких ховають за ширмою тих двох слів?

Уточнити за мотивами словникових статей, яке саме значення слова "нація" вжите. І перепитати, хто кому "титульний", коли ідеться про політичну національність, інститут громадянства та інші деталі, що часто і не цікаві для більшості.

Що і чому залежить від слів, які ширяють інформаційним простором? Вибір між двома синонімами часто є політичним жестом. Не потрібно філологічної освіти, аби розуміти світ навколо, і як мережу понять також. І від того, як саме вони вербально сформульовані, залежить чимало, включно з якістю осмислення.

Існує англійський фразеологізм про "викрадення" дискусії – to hijack the discussion. Справді, певні слова дозволяють отаким "терористам" (так, теж барвистий вибір метафори) спрямовувати літак-розмову в бажаному напрямку. Часто шкідливому. І часто це відбувається ненавмисно.

Інерція мови працює на рівні рефлексів.

Анекдоти, жарти, крилаті фрази, цитати, з радянських фільмів включно, з книжок, які нібито "всі читали", але не тільки. Все це псує комунікацію – і між двома окремими співрозмовниками, і формулювання нових-старих ідей для ширшого загалу.

Впізнавані меми запускають уже биті стежки та мисленнєві процеси, заважаючи розумінню нового, оновленого старого. Прорив за рамки не відбувається.

Проблема в тому, що всі ці кліше формують висловлювання. Вони диктують мовцю, що саме сказати. Суб’єктом мовлення стає красива риторична фігура, а не той чи та, що говорить. Про умовний "Гондурас" можна висловитися лише певною конструкцією. Це – ефектний фінал для анекдоту. Але він обриває рефлексію, замінює собою висновок, якого адресат уже ніколи не почує. Посміялися, розійшлися. Що було метою говоріння – сам жарт, а чи значення під його личиною?

Чи є "самі собою зрозумілі" слова? А ідеї?

У моїй особистій історії сумніви на цю тему почалися, коли вперше опинилася в іншомовному середовищі, де ніхто не розумів ні української, ні російської мов. Французькою довелося говорити про чимало щоденних практик – і це було не більш складно, ніж вивчити нові слова з зошита для словникових нотаток.

Але складно було говорити про ідеї.

Як пояснити іноземною мовою про Голодомор або Розстріляне Відродження?

А про травми від цих досвідів?

Сьогодні я вмію про це говорити, але в 13 років цей виклик подолати неможливо.

Чимало людей в Україні говорять про "дайвьорсіті", а не різноманіття чи права людини.

Про "ком’юнітіз", а не спільноти чи громади.

Про "нетворкінг", а не горизонтальну співпрацю.

Про "челенж", а не "виклик".

Про "полісі", а не політику.

Добре колись було би поміркувати, які саме слова не звучать українською. І чому?

Брак слів говорить про брак практик. Те, чого не робимо, не знаємо, як називати. І це не ремарка про запозичення іншомовних слів. Ідеться про те, що це проблема словника, понять, якими оперуємо, наповненості їх смислом.

Останній пункт тут особливо важливий. Через це мій великий сумнів незмінно викликають тези про "політичну волю", "титульну націю", "зраду і перемогу" та інші популярні меми.

Частина з них не означають нічого: кожне слово окремо щось значить, але сума дає неясний результат, який будь-хто може тлумачити по-своєму. Тому що різні практики. Саме тому кондуктор, що хоче за 3 гривні дати мені вже закомпостований (і комусь у попередній поїздці проданий) квиток, не мислить цей акт як корупцію, не здатний його так назвати.

Нова тема для думання: як використовувати слова зі смислом? І як зробити так, аби нові слова нової реальності та громадянської відповідальності набули смислу для всіх, кого вони стосуються?

Ірина Славінська, авторка програм Громадського радіо, колумністка, перекладачка