День матки. Як тема гендерної рівності може травмувати жінок

Рівність прав жінок і чоловіків для мене важлива. Однак, моя позиція пройшла певну еволюцію - від прагнення бути на рівних з чоловіками, до прийняття того, що я не буду, не хочу і не мушу бути такою як чоловіки і як жінки, що намагаються бути чоловіками.

Я була людиною, для якої на першому місці був саморозвиток.

Я не мріяла про білу сукню і доволі добре навчилася себе утримувати.

Навіть своє бажання народити дитину я пояснювала собі прагненням "порятувати світ", адже он люди з гіршими розумовими здібностями розмножуються, а я - вагаюся.

Це була стадія "будь чоловіком". Мене дратували розмови на жіночі теми, в мене було більше друзів чоловіків, я їздила на "Жигулях", сама міняла пробите колесо і шини з літніх на зимові. Я досі люблю ремонтувати і майструвати.

Я супер-людина, я можу і борщ зварити, і унітаз відремонтувати.

Але вже під час вагітності в мене почалася криза - я почала усвідомлювати, що я відіграю роль оболонки для іншої людини, що, діючи і формуючи рішення, я маю враховувати потреби цієї іншої людини.

Я тут не кажу про нудоту чи втому - таке буває і при хворобі, це можна списати на недосконалість тіла, але змінювалася свідомість. Так ніби хтось підключився не лише до мого кровообігу, але і до мого центру управління процесами. Мені стало моторошно. Ніби я спостерігаю за тим, як божеволію, як перестаю належати собі.

Жінки і чоловіки народжуюся трохи різними. В жінки є матка - а це передбачає, що якусь частину свого життя/тіла/бажань/потреб/прагнень в певний момент вона може підпорядкувати іншій істоті.

Навіть, якщо суспільство домовилося, що платники податків створюють дитячі садки і пологові будинки, які знімають з жінки частину турботи, поки люди зростають всередині інших людей, нам не вдасться цілком звільнити жінку від цього добровільного рабства.

Деякі речі жінці може бути робити важче, просто через те, що вона спроектована дбати про виживання дитини, фізіологічно. Але надія є - вівцю вже навчилися вирощувати у штучному середовищі, можливо з часом матка стане рудиментом і тоді жінкам полегшає.

Так, держава за згодою суспільства знімає з жінки частину турботи, таким чином матері можуть притупити це постійне відволікання, тривогу і викиди сумління і сконцентуватися на розвиткові себе як професіонала.

Але давайте враховувати, що в Україні рівень довіри до інституцій дуже низький, тобто замість того, аби покладатися на державу матері іноді потрібно навіть захищати дитину від освіти, медицини і відсутності правосуддя, тобто буває, що тривога збільшується.

Я відійшла від того, що гендерна рівність - це зрівнялівка жінок з чоловіками, коли жінка соромиться попросити про допомогу, а якщо таки наважиться, то чоловік гордо відмовляє зі словами: "Хотіла ж рівності".

Жінки спокійно можуть не потребувати допомоги, але до моменту, коли всередині з'являється дитина. І це дуже відрізняє жінку від чоловіка. І це дуже відрізняє жінку від жінки, яка не пережила цього.

Звісно тут можна далі геройствувати і казати, що народити можна самій, мати одиначки працюють і нічого. Але це надзусилля, особливо в державі, яка однією ногою ще у варварстві, а іншою у викликах відкритості.

Я не прагну жалості чи співчуття, це лише моя позиція, яка нікого ні до чого не змушує. Стати матір'ю було моє свідоме раціональне бажання і я про це не шкодую (все, контроль наді мною остаточно перебрав хтось інший...).

Нам як суспільству ще багато бракує до цінностей розвинених суспільств і гендерна рівність, на мою думку, питання вищого рівня, якому передують більш базові.

Ми все ще є суспільством виживання із взаємодією за принципом нульової суми: інших ми сприймаємо як потенційну загрозу радше, ніж як потенційних партнерів, вважаємо, що слабшого потрібно знищувати, а не підтримувати, а добробут створюється перерозподілом, а не співтворчістю.

Якщо є можливість ми будемо уникати відповідальності, а дотримуватися правил вважаємо ознакою невдах. Про це свідчать дослідження цінностей, які чітко демонструють - для українського суспільства поки ще характерні цінності виживання, а не самовираження.

Однак, це не вирок.

Громадянське суспільство і медіа зараз сильні як ніколи за період незалежності, ми нарешті маємо суспільного мовника, електронне декларування, prozorro, нарешті почалася реформа шкільної освіти. Результати цих змін на рівні зсуву суспільних цінностей буде видно не скоро, але справи рухаються.

Однак, режим виживання і відсутність безпеки, яка його супроводжує схожі на отруйне повітря - його не видно, але воно руйнує нас і сповільнює розвиток.

Ми маємо стримувати себе від нападів один на одного, розуміючи, що середовище все ще важче і не сприятливе. А помічаючи помилку чи недоопрацювання, акуратно сказати про це і допомогти колегам її виправити.

Ми не матимемо стійкої гендерної рівності, поки не підвищимо рівень довіри і не знизимо рівень ворожості, адже це набагато базовіші речі - повага до гідності кожної людини, право людини на свободу думки, дії і слова, право на самореалізацію.

Не можна дискримінацією чоловіків відповідати на дискирмінацію жінок, берегти чистоту фемінізму зневажаючи жінок, які вирішили народити дитину чи приготувати для родини сніданок, змагатися у тому, чи більш просунутий, той хто пристебає ремінь безпеки, чи той, хто не погоджується сидіти на місці пасажира - так стан війни ніколи не закінчиться.

Будь-хто може попросити про допомогу, чи це жінка чи чоловік, чи молода людина, чи літня, чи людина з інвалідністю чи без.

Родина може домовитися, хто яку роль виконує і розділяти турботу про дитину.

Гендерна рівність - це не протиставлення, хто кращий, хто сильніший чи слабший, це згода про те, що ми різні - і це добре.

Вікторія Бриндза, соціолог, спеціально для УП.Життя