Україна як екзотика: погляд з Африки

Щойно я прилетіла в Південну Африку й запостила на Facebook перші фото з набережної Кейптауна, мене запитали, чи це той самий Мис Доброї Надії, про який українці знають з підручників географії?

Ні, Кейптаун – це по дорозі до Мису Доброї Надії. І так, це вже майже Край Світу. А з нього, між іншим, відкривається дуже своєрідний погляд на Україну.

Відстань

Кейптаун був і залишається "ворітьми" африканського континенту, але сьогодні це місто – ще й великий туристичний вузол. Порівняно з ним Європа виглядає втомленою і безбарвною. Європа, але не Україна.

У Кейптауні з'ясувалося, що про Україну в Південній Африці знають у першу чергу те, що і про Південну Африку в Україні, – вона далека.

Інші асоціації – війна, студентські протести, футболіст Шевченко. При цьому не завжди орієнтуються, де саме на мапі вона розташована.

Можна сказати, це досить дзеркальне уявлення, і Україна для південноафриканців виглядає такою ж екзотичною стороною, як і Південна Африка для України.

Ця відстань між Україною і ПАР непокоїла мене ще задовго до того, як я отримала від українців Кейптауна свій квиток на літак. Здебільшого думала про те, як у такій далекій країні розповідати про нас, українців.

Але ці хвилювання були марними, а відстань виявилася однією з кількох стихій, якими наповнені вічно молоді легені Кейптауна, готові жадібно вбирати в себе атлантичний озон і українську екзотику.

Їжа і гопак

Від початку березня і до середини квітня у Кейптауні проходили "Українські дні", організовані місцевою українською громадою. Мені пощастило представляти на них українсько-африканський проект "Я на тебе чекатиму під каїсе-дра", який працював з текстами чотирьох поетів з Південної Африки.

Хоча "Українські дні в Кейптауні" відбувалися у форматі "за сприяння" Посольства України у ПАР, фактично вони виглядали як волонтерська ініціатива української громади (і організацію, і фінансування громада взяла на себе). На момент старту проекту вона налічувала 93 особи в самому місті та його околицях.

Утім, після великого Українського Фестивалю, який тривав з ранку до вечора 11 березня, громада значно поповнилася – свято зібрало і познайомило українців, які досі до громади не входили.

Мене здивувало, що місцеві росіяни і білоруси залюбки до нього приєдналися. Росіяни, звісно, хворобливо реагували щоразу, коли Росію згадували як агресора. Але, на щастя, українці поставили собі за мету розповідати все.

Проект "Українські дні" тривав більше місяця. Найгучнішою з подій був Український Фестиваль у передмісті Токай.

Зізнаюся – я розгубилася, потрапивши на це потужне народне свято, посилене гастрономічним блоком.

Перший час здавалося, що мені зі складним літературним контентом не місце тут, у павільйоні вуличної їжі, де місцеві німці, ірландці, коса, зулуси, англійці (Кейптаун надзвичайно мультикультурний) налягають на українські вареники, борщі й голубці, запиваючи ці приготовані на домашніх кухнях нашої діаспори делікатеси  тутешніми винами й пивом.

Кейптаун був у захваті від речей, які нам, молодшому і середньому поколінню українців, здаються такими буденними чи навіть банальними. Наприклад, від королеви свята, – бандури ("о, це не балалайка, тут аж 65 струн"!).

На щастя, в Кейптауні живуть дві професійні бандуристки, яких довго не відпускали після виступу, засипаючи запитаннями й проханнями зіграти ще і ще.

Пощастило громаді і з гопаком – місцевий українець, високий професіонал у хореографії, не лише показав, що це таке, а й навчив на майстер-класі.

Звичайно, був і Шевченко, поезії якого звучали зі сцени у виконанні української артистки і телеведучої, яка давно мешкає у Кейптауні.

Кульмінацією фестивалю став виступ "Дивини", етно-театру з Донецька, запрошеного також діаспорою, без жодного сприяння офіційної дипломатії.

Але була дипломатична родзинка, про яку неможливо змовчати, такою обнадійливою вона мені здалася. Єдиною представницею Посольства на Українському фестивалі виявилася його співробітниця, яка, незважаючи на досить пізній термін вагітності (повернувшись до України, я вже привітала її з новонародженим), стала активною учасницею свята.

Її участь не виглядала б настільки героїчною, якби не  шлях до Кейптауну з Преторії, адміністративної столиці ПАР, майже у півтори тисячі кілометрів.

Наша південноафриканська українська громада нікого не залишила байдужим,  заряджаючи все і всіх своєю енергійністю.

Тому тепер, роблячи цей витриманий у часі фідбек, мені дедалі більше хочеться, щоб культурну дипломатію з ПАР  налагоджували не лише ентузіасти, а й дипломати та культурні менеджери.

Культурна дипломатія

У риториці про те, як представляти нашу країну за кордоном і наскільки дієвою може бути "м'яка сила", дедалі більше аргументів лунає на користь пошуку спільних для різних культур сюжетів та розбудови зв`язків на їхній основі.

Мені ці сюжети були частково відомі – проект "Я на тебе чекатиму під каїсе-дра" спрямовується на діалог африканських країн і України перш за все мовою сучасної поезії.

У віршах поетів з Африки, перекладених у його рамках, стільки ж мотивів втраченого дому або страху його втрати, скільки і у віршах сучасних українських авторів. Так легко впізнавати цей біль, цей нерв – міграції, вимушені та омріяні переселення, авантюризм та втома від нього.

Чому ми про це говоримо? Теоретично налагодження культурних зв'язків з Африкою має покликати співпрацю в інших галузях. На цьому слід наголошувати. Як і на тому, що Африка для сучасної України є стратегічно важливим напрямком зовнішньої політики.

Отже, ми почали цей рух. "Українські дні" передбачали заходи в кількох напрямках.

Один із них – літературний. Відкриття виставок українських книжок у чотирьох бібліотеках Кейптауна, які супроводжувалися лекціями про українську культуру та літературу.

Інший – покази сучасного українського кіно. Цю роботу, так само, як і фестивальну кухню, взяли на себе активістки української громади. Я довго пам’ятатиму ці імена – Дзвінка Качур, Олеся Лобшер, Надя Олівер, Зоя Дей – молоді жінки, присутні на кожному івенті. Чудова команда, яка працювала за рахунок внутрішніх сил та інтуїції, і якій так до речі була б допомога професіоналів.

Мене запросили розповідати про українську культуру на відкриттях виставок у бібліотеках. Разом зі мною працювала письменниця Ганна Яновська, яка зосереджувалася на літературній частині.

Наші розповіді максимально прив'язувалися до життя, аби не бути надто абстрактними.  Аудиторію найбільше цікавили приватні історії, долі бабусь і дідусів, пережитий ними Голодомор, побут радянської інтелігенції, черги періоду перебудови.

Ще з Києва я готувалася до спілкування на кілька сюжетів. Одним із них були шахтарі і  шахтарський фольклор, про який можна було говорити на прикладі робіт художника Романа Мініна. І не просто говорити, а вести діалог.

Бо для Південної Африки, батьківщини найбільших у світі шахт, країни, де видобувають, здається, всі види корисних копалин, – це вдячна тема. Доказ тому – неофіційний  гімн ПАР "Шошолоза", в минулому – шахтарська пісня.

"Гарячим" виявився і сюжет Майдану, народних протестів і мистецтва в їхньому просторі. Підґрунтям для розмови про Революцію Гідності був проект Наталії Мусієнко "Мистецтво Майдану", який об'єднав роботи багатьох українських художників і встиг облетіти Сполучені Штати і Європу.

Цього разу в Кейптауні про нього можна було лише розповідати. З надією, що українські художники, письменники, музиканти вестимуть діалог із Африкою безпосередньо. Не в дуже далекому майбутньому.

Задзеркалля

Щодня, протягом кількох тижнів у ПАР, я ловила себе на тому, що потрапила до Задзеркалля – так багато спільного, але в зовсім іншій оптиці, зустрічалося дорогою.

Культура надзвичайно цікава саме своїм сучасним – в її тілі стільки ж рубців і запалених "зубів мудрості", скільки й у нинішній Україні. Я відганяла від себе думки про подібність наших суспільств, але вони з'являлися знову.

Озвучу кілька внутрішніх підказок, не зупиняючись на історичних фактах. Популярний туристичний об’єкт – Робенайланд. Острів, на який раніше завозили хворих на лепру, вождів місцевих племен і політичних злочинців, всіх, кого влада вирішувала відрізати від суспільства. Перелік сам по собі моторошний, чи не так?

Зараз особливим місцем туристичного паломництва є камера Нельсона Мандели у в’язниці на острові. Цікаво, що екскурсоводами тут працюють колишні в'язні, розповідаючи про мізерні порції, суворий побут, інформаційний голод, переслідування родини.

Такими родинами "колишніх в'язнів" у Південній Африці є велика частина суспільства. Тривалий час, аж до початку дев’яностих за ґрати потрапляли за досить безневинні речі. Вийшов за визначену для твоєї громади територію або забув удома документ, що посвідчує особу, – жорстоке покарання або ув'язнення.

Під час сумнозвісної політики апартеїду суспільства як такого й не було, натомість – закриті, фізично відокремлені одна від іншої групи, на які мешканців країни ділили за кольором шкіри.

Враження від ПАР стали черговим приводом для роздумів про Україну, де травми, пов'язані з минулим, закоріненими в ньому почуттями провини або жертви, не відпрацьовуються.

У Південній Африці це відпрацювання "провини" за минуле відчутне навіть на рівні сувенірних крамничок, де серед краму, буває, неможливо знайти якісь дуже яскраві місцеві символи колоніальної спадщини. Натомість є безліч дрібничок родом із традиційних культур: зулуські маски, жіночі фігурки, посуд з орнаментами народу коса.

Ті прошарки населення, які зазнали утисків чи переслідувань за часи апартеїду, не лише отримали права – суспільство проходить певну реабілітацію, всіляко сприяючи їхній освіті, зайнятості, належному медичному обслуговуванню. І на рівні держави, і на рівні кожної окремої людини відчувається опіка й дружня підтримка.

Нинішні соціальні конфлікти пересунулися в площину несприйняття іммігрантів з інших частин континенту. Вони виникають переважно через те, що доводиться ділити робочі місця. І ті, хто ще вчора сам страждав від безправності, опиняються в непривабливій ролі переслідувача. Культура працює над примиренням у цій площині.

Однією з корисних розмов була зустріч в Інституті справедливості і примирення. Організації, про яку я ще до поїздки склала думку як про аналітичний центр пан-африканського значення.

Цей Інститут займається передовсім проблемами розв'язання конфліктів та подоланням їхніх наслідків, що видно з його назви. Гадаю, нам було б корисно спілкуватися на цю тему – українське суспільство досі не озвучує таких проблем, як велика психологічна дистанція різних поколінь, несприйняття суспільством "іншого". І даремно, адже вони несуть у собі потенційні конфлікти та пов’язані з ними ризики.

І на рівні музеїв та бібліотек, і на рівні базарів та ресторанів трапляються приклади того, як суспільство може працювати з пам’яттю. Порівнювала з Україною і розуміла, як прямолінійно у нас розв'язуються проблеми, пов’язані з минулим.

Євреї вловили спільність із Південною Африкою на рівні конфліктів пам'яті й створили в Кейптауні Центр Голокосту – простір, де розбудовуються комунікації.

Під час "Українських днів" до розмови залучили й Україну – у Центрі відкрилася виставка "Бабин Яр". Так потреба кожного обговорити свою трагедію, пов'язану чи то з апартеїдом, чи то з нацизмом, підштовхує до розмови.

Автохтони

На мультикультурність країни вказує той факт, що лише офіційних мов у ній — одинадцять. Окрім розмаїття мов, Кейптаун вражає досить різнобарвною палітрою місцевих звичаїв, зовнішніх ознак різних народів, навіть відтінків звучання тієї ж англійської.

Серед автохтонів мене найбільше цікавили, звісно ж, місцеві українці. Все намагалася побачити, як на них позначилися роки, прожиті у цьому місті, присмаченому, як і всі портові міста, духом свободи й авантюризму. Місті, яке неможливо вмістити у якийсь типаж.

Тут є все – океан і гори, смачна кухня і пристрасть до різних видів спорту, сучасний, дуже чистий центр і бідність та бруд так званих тауншипів.

Хочеться утриматися і від узагальнень про українців Кейптауна, однак...

Українці, з якими я спілкувалася – це переважно українки, які вправно намотують кола на власних автомобілях навколо Столової гори, виховують дітей українською мовою, активно залучаючи такі нечисленні українські мультики і дедалі більш численні книжки, ведуть власний бізнес, багато спілкуються та підтримують одна одну.

При цьому долають найризикованіші гірські підйоми і добре розуміються на місцевих винах. Можна сказати, що це – ті ж самі, що і в Україні, українки, тільки з більшою кількістю кисню в крові, сміливіші і відкритіші до змін. Хоча, звичайно, не без ностальгії за своєю землею.

Кейптаун, якого я не побачила

Звичайно, я багато чого не побачила, і вже склала список на наступну подорож: Стеленбош, тварини, винарні. Просто не встигла.

Не встигла познайомитися із зовсім іншим, нетуристичним Кейптауном. Із суспільством, що обговорює свої проблеми не на сторінках газет чи у лекційних залах, а на вулиці.

У квітні, коли в Кейптауні все ще тривали покази українських фільмів, місто вийшло з протестами проти політики президента Зуми.

[L]Що більше часу минає від перельоту Кейптаун-Київ, то більше деталей проявляється на особистій плівці вражень. Це дуже цікавий ефект, особливо якщо на нього накладаються нові враження.

Наприклад, складно було уявити, як виглядають вулиці в центрі міста, які мені запам’яталися поєднанням колоніального стилю і нової забудови, коли їх заповнюють марші.

Дякую друзям, що залишилися у мене там, у Південній Африці, і надсилають фото небаченого мною Кейптауна.

Фото, які роблять екзотичну Україну і екзотичну Африку ближчими.

Оксана Розумна, спеціально для УП.Культура

Титульне зображення на сторінці – музиканти на вулицях великих міст ПАР. Фото: Олеся Лобшер