Чеський щоденник, або декілька миттєвих поглядів навмання: Брно

Коли пересуваєшся автобусом з України до Чехії, то перше, що помічаєш після безсонної ночі, це не тільки небо, покреслене численими слідами літаків, але й Аустерліц.

На мапі його не знайдеш: сьогодні це містечко біля Брна називається Славков.

Про події 1805 року, коли Наполеон знищив біля цього села австрійську та російську армії, нагадує лише великий банер біля дороги.

Пригадуючи описи тих подій, розумієш, як сильно змінилася Європа за ці двісті років.

Тоді, на початку ХІХ сторіччя, австрійській імператор Франц ІІ покликав на допомогу армію російського Олександра І, щоб той допоміг йому перемогти Наполеона.

Самовпевнений росіянин вирішив, разом із генералом Кутузовим, керувати своїми військами. Разом потім вони й втікали з поля бою. Олександр, пишуть, навіть заливався слізьми.

[L]Зараз московську армію можуть покликати хіба у Сирію, втім для Кремля це тепер не проблема: там навчилися організовувати маніфестації місцевих пенсіонерів, які хоч і не мають монархів у роду, але цілком придатні для виправдання гуманітарних обстрілів.

Коли проїжджаєш повз Брно залізницею на Прагу, то завжди бачиш готичний собор Петра і Павла, вірніше, дві його 84-метрових башти, які буквально встромляються у небо своїми гострими шпилями.

Насправді ці башти на 700 років старші за весь собор і були побудовані лише у 1905 році.

Цікаво, що саме вони й стали символом міста, як Ейфелева вежа у Парижі: гостроверхий собор навіть зображений на десятикроновій монеті.

Брно утричі менше за Київ площею і у понад сім разів – за кількістю мешканців.

Місто вдвічі менше Запоріжжя. Але, звісно, коли опиняєшся у Брні, то ця статистика цікавить у останню чергу: більше звертаєш увагу на деталі.

Щойно ми опинилися у центрі, як одразу побачили веселу демонстрацію студентів із коробками. Це одночасно був і карнавал, і спільнокошт: вони збирали гроші для випускних вечірок.

Навчальних закладів у місті багато: ще у 2011 році на 34 кафедрах 13 університетів отримувало освіту 90 тисяч студентів. А колись у місцевій академії навчався перший президент Чехословаччини Томаш Масарик. Втім, він її не закінчив, бо був виключений за суперечку з директором, але тепер його ім’ям називається один із кращих чеських університетів.

У 1993 році на його філософському факультеті відкрили 17 відділів славістики, серед них було й українське відділення. Саме це відділення (за сприяння заступника декана Томаша Поспішила) й запросило нас, трьох українських літераторів – Анну Малігон, Мирослава Лаюка та Олега Шинкаренка, тобто, мене – виступити перед його студентами та викладачами.

Українське відділення університета Масарика має серед викладачів аж 5 докторів наук. Серед них є і відомий перекладач Петр Каліна, який зараз працює над чеською версією роману Софії Андрухович "Фелікс Австрія".

Серед випускників відділення: перекладачка і авторка чеської версії "Музею покинутих секретів" Оксани Забужко Ріта Кіндлерова та директорка Чеського центру у Києві Люція Ржехоржикова.

На автовокзалі нас зустріла аспірантка відділення україністики львів’янка Кристина Кузнєцова. В університеті вона викладає історію української літератури ХХ-ХХІ сторіч, а крім того, під псевдонімом Христя Ковар вже встигла стати лауреатом Міжнародної літературної премії Олеся Гончара та третьої премії видавництва "Смолоскип".

На кафедрі нас зустріла усміхнена доктор Галина Миронова, яка потім керувала нашою презентацією. Щойно поскладавши речі у готелі, ми одразу вирушили до центру подивитися на знамениті нові скульптури, про які вже пише навіть The Guardian.

Найскандальніша з них – статуя скульптора Ярослави Рони "Мужність" на честь маркграфа Йошта Люксембурзького (або Йоста Моравського) – з’явилася у Брно два роки тому.

Навіть збоку вона виглядає дивно, але туристи воліють опинитися під нею, щоб зробити унікальний кадр: знизу груди та щелепа коня створюють враження величезних статевих органів чоловіка.

Сам Ярослав Рона каже, що він нічого такого на увазі не мав і навіть навпаки – зробив коня Йоста кобилою спеціально, щоб увага глядачів зосередилася на всій скульптурі, а не на окремих її деталях.

"Але деякі люди завжди знайдуть такий ракурс, щоб фото нагадувало їм геніталії", – жалівся митець.

До речі, сам Йост все життя воював, намагаючись збільшити свої володіння, але дітей не мав, а отже його потужні яйця мали для чеської історії тільки символічне значення.

Друга контраверсивна скульптура являє собою швидше кінетичну арт-інсталяцію невідомого призначення, яка коштувала бюджету міста 12 мільйонів крон.

Називається вона "Brněnský orloj" (Брнєнскій орлой), але здогадатися, що це годинник без підказки просто неможливо: там немає ані стрілок ані хоч якихось поміток, за якими можна було би визначити час.

Журналіст The Guardian Марк Пікерінг пише, що ця відповідь годиннику у Празі більше за все схожа на гігантський вібратор.

Мешканці Брна створили сторінку годинника на Фейсбуці і там придумали для нього такі назви, цитувати які у статті не зовсім зручно. Один із дотепників навіть висунув оригінальну версію походження орлоя.

Автор скульптури Петр Каменік каже, що схожа вона на кулю, огірок або на лондонський хмарочос Swiss Re. А час не показує тому, що у кожного зараз і так є годинник: навіщо ж даремно збільшувати сутності?

Втім, дізнатися точний час за цим годинником все ж можливо, але тільки один раз на добу: о 23:00 з нього випадає скляна кулька.

За легендою 372 роки тому Брно оточила шведська армія на чолі з генералом Торстенсоном, якого можна було вбити тільки скляною кулею і тільки опівночі.

Правда це чи ні, але щодня цей годинник нагадує про ті події всім присутнім. А бажаючих упіймати кульку справді багато: біля нього утворилася ціла "кулькова мафія". Ці люди вже о десятій вечора займають чергу біля годинника, а потім перепродають здобич в Інтернеті.

Втім, купити ці кульки можна і в сувенірній крамниці – по триста крон за штуку. Кожна з них має оригінальний малюнок, присвячений певній події.

Годинник став одною із туристичних принад міста. Повідомляють, що річний прибуток від нього становить понад півмільйона крон, а отже він окупиться до 2030 року.

Ця химерна фігура з кубоїдом – не просто скульптура, а цілий фонтан "Справедливість". Його встановили перед Вищим адміністративним судом у 2010 році.

Тут варто зробити невеличку паузу, щоб помітити одну суттєву відмінність поміж Чехією та Україною. У нас державні установи такого високого рівня всі знаходяться тільки у Києві, а у маленькому Брні, окрім цього суду, є також і резиденція Конституційного суду Чеської Республіки, Верховного суду, Верховної прокуратури і омбудсмена. Оце я називаю "справжня децентралізація"!

Але повернемося до кубоїда. Цей важкий предмет символізує собою тягар, який повинен нести кожен суддя, коли приймає свої рішення. Автора скульптури Маріуса Котрбу надихнув давногрецький філософ Платон, який розвинув концепцію чотирьох кардинальних чеснот: справедливості, мужності, помірності й розсудливості.

Завдяки цим скульптурам суспільний простір Брна отримує додатковий зміст: мистецька провокація привертає увагу, змушує замислитись і нагадує про минуле, яке сформувало майбутнє.

Ці авангардні монументи мають аж ніяк не менший політичний зміст, аніж, припустимо, статуя Степана Бандери у Львові: перед фонтаном-кубоїдом, наприклад, регулярно збираються мітинги протесту.

Всі ці нібито зайві прикраси насправді утворюють унікальне культурне середовище, адже місто далеко не обмежується простором заповненим квадратними метрами житла та інфраструктури. В такому здатні жити хіба що міфічні зомбі з платонівського "Чевенгуру". Місто – це завжди спогади, загадки, легенди та плітки.

Гуляючи вуличками Брна, я іноді відчував, що статуї – це просто одна з місцевих громад. Вони населяють місто і мовчки нерухомо спостерігають за його мешканцями. Ось ця синьоока парочка охороняє вхід до якоїсь давно зачиненої державної установи.

Іншою меншиною є графіті. Ось, наприклад, цей пан третій президент Чеської республіки Мілош Земан, який каже: "Президентом може бути кожен".

Автор портрета тонко натякав на те, що на це здатен навіть сам Земан, який любить простоту, яка іноді заводить його на слизьке: якось він порадив тим, кому не подобається прем’єр-міністр, дістати собі автомат Калашнікова, іншого разу поїхав до Путіна святкувати 9 травня.

Перехожі дописали прямо на графіті багато своїх коментарів: "Смійтеся, поки можете", "Раз він весь час править, то колись хоч раз і справиться".

Наступного ранку ми зустрілися з паном доктором Петром Каліною, який справив на мене враження глибоко інтелігентної і внутрішньо вільної від ірраціональних забобон людини.

Він викладає в Університеті Масарика не лише славістику, але й музикознавство.

Наразі він пише книгу про українських композиторів, які мешкали в Чехії: Миколу Колесу, Зеновія Лиська, Нестора Нижанківського і Василя Барвінського. Через це багато часу проводить в українських архівах.

Нашому уряду варто звертати більше уваги на таких ентузіастів української культури, як пан Петр Каліна, адже вони роблять те, на що ми мало спроможні через рудиментарний стан відповідних інституцій.

Пан доктор прекрасно розмовляє українською мовою і люб’язно погодився показати нам цікавинки в нетуристичній частині міста.

Проминувши прекрасний парк Лужанки (один з найдавніших у Європі, започаткований ще у ХІІІ сторіччі) ми опинилися біля Вілли Тугендгат. Цей шедевр німецького архітектора Людвіга Міса ван дер Рое виконаний у модерністській естетиці функціоналізму. Віллу замовив у 1928 році чеський підприємець Фріц Тугендгат, і будівництво обійшлося йому дуже дорого через екзотичні матеріали: наприклад, стіна з оніксу змінює свій колір залежно від часу доби.

Тугендгат із родиною мешкав там з 1930 року і аж до німецької окупації, коли він вирішив емігрувати через своє єврейське походження і більше ніколи назад не повернувся.

Нацисти влаштували на Віллі штаб-квартиру Гестапо.

Після війни там була танцювальна школа, реабілітаційний центр, а потім – гібрид музею із відкритим простором, де постійно відбуваються мистецькі акції.

Два дні у Брні проминули швидко. Ми опинилися на автовокзалі, де я знайшов цілий скарб: ятку DVD із класикою чеського кіна ХХ сторіччя.

Не стану приховувати, що мені вдалося дістати для своєї колекції декілька справжніх раритетів. Ми подякували україністам університету Масарика і вирушили до Оломоуця.

Олег Шинкаренко, журналіст, письменник