Париж: бігом і майже без зупинок

Дістатися від Праги до Парижу автобусом можна за одну ніч та 30 євро.

Так роблять багато подорожуючих Європою, які не хочуть літати лоукостами.

Цього разу до автобуса збиралася зайти ціла група російськомовних казахів. Один з них підійшов до мене і сказав: "Мы должны пройти все вместе, потому что у нас один билет на всех. Понимаете?"

Цілий вечір казахи грали у мафію і цитували жарти з невідомих мені російських телесеріалів.

[L]Вночі ситуація трохи змінилася, бо казахи замерзли і надіслали до стюарда парламентера.

– Включите печку, нам холодно, девушки замерзли.

– Но печка работает! – раптом відповів стюард російською.

– Нет, не работает. Включите обогрев!

– Успокойтесь, а то мы вас из автобуса высадим! – пообіцяв стюард.

Я вийшов на станції Sentier та пішов вулицею Монторгьой до своїх друзів. Вони живуть у старовинному будинку де прямо у кімнаті видно грубі дерев’яні балки із цвяхами, які забивали ще сучасники Д’Артаньяна.

Втім, все інше у таких квартирах – цілком сучасне та зручне.

Єдина неприємність – сам характер вулиці, яка вся майже цілком зайнята вуличними кав’ярнями: іноді буває так, що вхід до під’їзду геть заставлений столиками і добиратися туди треба крізь вечірніх завсідників цих закладів.

На Монторгьой досі відкрита La Maison Stohrer – булочна, яка працює з 1730 року, а за рогом розпочинається Монмартр. Вранці по вихідних там працює ринок зі свіжими багетами, полуницею, морепродуктами та іншими дивами.

Втім, я не затримався там, а пішов вулицею Рамбуто до Центру сучасного мистецтва Жоржа Помпіду. Я не збирався оглядати там експонати, бо часу було обмаль, але хотілося подивитися на пост-модерну будівлю Центру, що нагадує космічний корабель.

Дорогою я помічав скрізь багато цікавих графіті. Деякі з них створювалися просто на моїх очах.

Сам Центр виявився трохи не таким сяючим та масштабним, як я очікував. До того ж біля нього у купі лахміття ночував на землі безпритульний, і ця картина дуже вплинула на моє враження.

По вулиці Рамбуто рікою тече брудна вода. Спочатку я думав, що це – через аварію в каналізації, але все виявилося зовсім інакше. У всьому Парижі понад 12 тисяч так званих bouches de lavage (мийних ротів) – спеціальних підземних кранів із решітками. Комунальники відкривають їх час від часу, щоб потік води змивав з вулиць сміття, яке вони ретельно збирають, а вода потім повертається назад у систему.

На Рамбуто є прекрасна книжкова крамниця, де я побачив і дві книжки з України.

Вірніше одну. Це був французький переклад прекрасного роману Олексія Нікітіна "Victory Park".

Друге видання належало письменнику-терористу Захару Прілєпіну і називалося "Український щоденник" (Journal d’Ukraine). Це, власне, і не книжка, а просто переклад записів Прілєпіна у блогах та соціальних мережах, що вийшов у видавництві Éditions de la Différence.

До Прілєпіна у Франції ставлення ніжне: його там порівнюють із Толстим, Достоєвським та Пушкіним і негайно перекладають майже все, що він пише, довіряючи цьому на сто відсотків.

Я відкрив книжку і побачив там повний джентльменський набір найбруднішої брехні та пропаганди.

Що робити з такими книжками? Викупити та спалити весь тираж?

Але це лише підігріло би цікавість до них. Краще просто забути.

Від Центру Помпіду я дійшов до вулиці Ріволі, а звідти – через острів Сен-Луї – дістався до острова Сіте. Він зовсім невеликий, але щільно забудований історичними будівлями: тут і Сен-Шапель, і Конс’єржері і Нотр-Дам де Парі.

Навколо відомого собору походжають поліцейські з автоматами напоготові. Черга – набагато довша, ніж до Леніна, тому я вирішив не займати.

На набережній Орфевр біля поліцейського департаменту ганяли скейтери, а я прямував до мосту Пон Ньоф та скверу дю Вер-Галан, який знаходиться на самому вістрі Сіте. Назвали цей сквер так (Зелений-Галантний) на честь короля Анрі Четвертого, який жваво цікавився жінками аж до сивого волосся.

Цей мікроскопічний парк знаходиться на рівні на сім метрів нижче, аніж весь інший острів Сіте. Місця там дуже мало: росте всього декілька дерев, стоїть декілька лавочок. А на самому кінчику Сіте є такий маленький кам’яний пірс, де сидять, звісивши ноги майже до самої води закохані пари.

Сіте поєднаний із лівим та правим берегами Сєни аж сімома мостами, але найвідоміший з них, звісно, Пон Ньоф. Є навіть відомий фільм Леоса Каракса "Коханці з Пон Ньоф" (Les amants du Pont-Neuf).

Насправді ця назва означає просто "Новий міст", і по ньому можна дістатися до набережної Лувра, де досі стоять ті самі букіністи, про яких писав ще Гемінгвей у своєму романі "Свято, яке завжди з тобою".

Тут важко бути на сто відсотків впевненим, але у мене склалося враження, що величезні дерев’яні коробки із книжками не мінялися протягом останніх ста років. Я знайшов там "Le Roman de Tristan et Iseult" 1972 року видання всього за три євро. Це типова ціна 90% всіх букіністичних скарбів набережної Лувра. Якщо ви збираєтеся купити собі сувенір, то краще цього не придумати.

На весь Париж у мене було всього пара днів, тому Лувр, Єлисейські поля та Тріумфальну Арку я пробіг за пару годин майже не зупиняючись. Я серйозно розраховував піднятися на Ейфелеву вежу. Як виявилося пізніше – даремно.

Коли дивишся фільми Жана-Люка Годара або ж Франсуа Трюффо, то уявляєш собі вогкий, мрячний ранок або вечір, Сітроен з напівзакритими задніми колесами (так-так, я маю на увазі саме Citroën DS) наближається по авеню де Нью-Йорк до мосту Йєна і звертає праворуч.

Машина зупиняється біля самого підніжжя Ейфелевої вежі, навкруги майже нікого, вітер романтично несе осіннє листя, пасажир, схожий на Алена Делона, піднімається сходами нагору, щоб звідти кинути оком на панораму Парижу...

Насправді, все трохи не так. Вже на мосту Йєна важко пробитися вперед, хоча поліцейські й постійно проганяють нелегальних торговців сувенірами. Туристів так багато, що бажання піднятися нагору разом із декількома тисячами людей починає здаватися дивним.

Все це, чесно кажучи, виглядає зовсім не романтично і нагадує, швидше, якусь масову політичну акцію чи флешмоб.

Для того, щоб просто потрапити під саму вежу, потрібно відстояти довгу чергу та пройти контроль всіх речей.

А для того, щоб підняти на неї, треба відстояти ще одну довгу чергу і заплатити за вхідний квиток.

Тарифи дуже гнучкі, діють знижки, але за підйом пішки на перший ярус вам доведеться заплатити 7 євро, на другий – 11, а піднятися на верхівку вежі ліфтом коштує вже 17 євро.

Черги довгі, просуваються повільно. Окрім підйому нагору ви зможете відвідати ресторан "Le Jules Verne" (він знаходиться просто в одній з опор вежі, чек – від 100 євро за обід) або випити кави з вафлями за 10 євро просто тут. Я обрав друге, про що одразу пожалкував: фаст-фуд навіть у такому місці смакує погано.

Від вежі я вирушив до мосту де Бір-Хакем, щоб потрапити звідти на Лебединий острів, та пройтися Лебединою алеєю аж до копії американської Статуї Свободи. Оригінал французи подарували США у 1886 році, а тоді вже американці повернули на подяку французам зменшену копію, яку встановили на острові у 1889 році.

Від статуї відкривається вид на міст Мірабо, про який ще Аполінер написав вірша для своєї коханої Марі Лорансен.

Звідти по вулиці Лінуа я вирушив до метро на зустріч в Club Littéraire Ukrainien. Його відкрила у 2008 році перекладачка Оксана Мізерак.

За цей час там встигли виступити із презентаціями і Юрій Андрухович, і Андрій Курков, і Оксана Забужко, і Сергій Жадан, і Любко Дереш, і Юрій Макаров, і Андрій Кокотюха – всіх і не перерахувати!

На зустрічі приходять не лише місцеві українці, але й перекладачі-славісти. Наприклад, на мою презентацію завітав відомий лінгвіст Даніель Ларанже і придбав обидва моїх романи.

Наступного ранку ми разом із подругою та її маленьким сином вирушили до Люксембургського саду бульваром Сен-Жермен, на якому розташовані за сорок метрів одна від одної дві знаменитих кав’ярні: Les Deux Magots та Café de Flore. Там збиралися сюреалісти, ультраправі монархісти, ліві радикали і проводили час практично всі класики французької літератури останніх двох сторіч. Сьогодні там немає нікого, окрім туристів.

Від Люксембурзького саду я вирушив на пагорб Монмартр. Це єдине місце у Парижі, де я побачив продавця смажених каштанів. Це, колись богемне місце, тепер вщент переповнене туристами, які прагнуть отримати від Парижа все: на кожному квадратному метрі тут продають берети, малюють портрети або ж роблять селфі.

Монмартр – це місце, де ви швидко відчуєте повну втрату індивідуальності, бо того ж самого, що хочете ви, бажають одночасно з вами ще тисячі і тисячі людей.

Це шокуюче відчуття у мене з’явилося, коли я фотографував графіті на Рю де ля Мір. Щойно я підняв телефон і навів камеру на стіну, як поруч зі мною вишикувалися ще з десяток туристів і почали робити те саме.

В метро вуличний артист розгорнув кулісу та показував лялькову виставу під весело-моторошну пісню Ніно Ферера "Телефон" про бідного й доведеного до сказу мсьє Гастона, якому постійно дзвонять, але ніколи з ним не розмовляють.

Сам Феррер за два дні до свого 64-го дня народження вистрелив собі у серце. Щойно пісня закінчилася, артист згорнув кулісу, зібрав ляльок і, не отримавши від пасажирів ані цента, похмуро пішов далі.

Париж за два дні побачити неможливо, але навіть за цей короткий термін стає ясно, що будь-яке місто – це насамперед спогади, історії та анекдоти, а не скло, каміння та залізо.

Реальний Париж лише нагадує той уявний, що зберігається у нашій пам’яті.

Олег Шинкаренко, журналіст, письменник, спеціально для УП.Життя