Гороховий суп в АТО

З їжею на війні просто. Є хороший кухар – буде бойовий настрій в підрозділі, немає – буде, як у нас в частині. Ніяк.

Сьогодні я гість у ремроті.

Опиняюсь поруч з розбитим хамером. Місяць тому машина була в іншому секторі, в іншому підрозділі. Я їздив на ній з хлопцями. Пару днів по одній й тій самій дорозі. А коли повернувся звідти, повідомили, що хамер підірвався. Подвійний фугас. Троє 200-х.

Мене вже гукають обідати. Але не чую. Нерухомо стою перед машиною. Точніше, перед тим, що залишилося. До цього стояння – майже нічого не боявся. Тепер відчуваю, як в голові переключився якийсь тумблер. Отут, на сидінні справа від водія, сидів я...

Хлопці гукають.

Треба йти.

– Це наш дядя Вася. Їсти нам готує, – командир роти представляє кухаря.

Немолодий десантник схилився до буржуйки, але, почувши, що говорять про нього, обертається:

– Заре супчику зігріємо, – каже дядя Вася.

Оце "супчику" сказано більше не мені, а командиру, який у сини годиться кухареві.

Армійські миски в його великих руках здаються маленькими кухликами. Я знаю таких солдатів. Коли у них на грудях висить АК, то зброя теж здається зовсім іграшковою.

Поки гріється суп, на саморобному столі дядя Вася нарізає шматками м'ясо. Ніж гострий. Лезо довге. Рухи кухаря чіткі й швидкі. Вигляд зараз десантник має настільки загрозливий, що згадуєш, що ми на війні.

От що цивільні кухарі в частині робили, ну, наприклад, з булочками, що привозяться раз на тиждень?

Ні-чо-го. Так, в понеділок це їстівна булочка. Навіть у вівторок. Але, починаючи з середи – це вже не булочка. І так аж до далекої неділі.

А дядя Вася від середи не смів подати бійцям булку в її первісному вигляді. Хоча вкусити її, звичайно, ще можна було, але вже без радості.

Не знаю, в чому обсмажував кухар-десантник міноборонівську булочку, але в обидва мої приїзди він спритно знімав їх зі сковорідки. О-о-о, як вони хрустіли в роті, як танули!

– Осьо супчик, – дядя Вася акуратно передає нам армійські миски з гороховим супом.

Завмираю. Та рідкісна страва, яку з дитинства не перетравлюю. Але поруч командир цього підрозділу, за спиною – бойовий кухар в очікуванні реакції.

Довелося куштувати.

Але що це ?! Гаряча гуща така смачна! Піднімаю погляд на командира. Він застиг в очікуванні:

– Ну, як?

Обертаюся до кухаря:

– Де це ви ще й ребра взяли до супу?

– Та то хлопці в селі знайомства мають, – сміється дядя Вася.

Уплітаю суп за дві хвилини.

Від гарячої їжі стає жарко. Знімаємо з командиром кітелі й залишаємося в тільняшках. Дядя Вася відходить до буржуйки. Офіцер впівголоса скаржиться мені, що кухар на два тижні їде у відпустку.

– Що ж ми два тижні без вашого борщу робитимемо?

– Микола наварить...

[L]Командир втомлено махає рукою:

– Микола... Таке скажете...

Зовні чуємо дитячі голоси:

– Дядя Вася! Ви вийдєтє?

Кухар бере кілька булочок, банку згущонки й виходить.

Повертається із букетом польових квітів.

– Малеча з села приходить, – трохи соромлячись, пояснює. – Батьки в цих малих ніби й є, а подивишся – голі, босі. Підгодовую потрохи.

Командир проводжає до машини. Прощаємося.

Водій – похмурий десантник.

– Кухар хороший тут, – кажу.

Водій вмикає другу передачу і відповідає:

– Моя б воля, на війні тільки й жив, бо тут готують смачно.

Євген Проворний, мобілізований четвертої хвилі

Матеріал створено в соціальному проекті "Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО". 

Проект реалізується ГО "Інтерньюз-Україна" та Міжнародною організацією "Internews" за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду "Відродження".