Микола. Рондо

– Отче, я живий? Чи це я марю? Де я, отче? – Микола безсило закриває очі.

Перед ним, як у вісні, постають події недалекого минулого. А може, це і є сон?

Село Піски

Сутінки, вечір напередодні Великодня

У штабі батальйону на передовій в напівзруйнованому селі, десь на Луганщині, нудьгують напівтверезі офіцери: комбат з позивним "Гніздо", замполіт "Орел" та зампотилу Петрович.

На столі почата пляшка коньяку, пиво та безліч смаколиків від волонтерів.

Комбат до зампотилу:

– Петрович, кажуть губернатор сьогодні гуманітарку привіз? Ти за все розписався?

– Так. За три футбольні м’ячі, десять рожевих спальників, жіночих напевно, та двадцять пар сімейних трусів розміру XXL.

– А нащо воно нам, на передовій?

– От і я кажу – нащо? А жіночих трусів там не було? Бо я полюбляю жіночі стрінги: дуже зручно ходити і виглядають більш естетично, ніж сімейні….

Всі очманіло дивляться на замполіта. Той дурнувато сміється.

До кімнати входить сивий офіцер років п’ятдесяти в засаленому камуфляжі. Це Микола. Він начальник медичної роти, його щойно прислали з сусідньої бригади для підсилення батальйону.

– Вітаю, хлопці, як життя? Перемир’я триває?

– Дякуємо, Миколо! Все гаразд, – майже хором відповідають присутні.

Чути декілька неприємних хлопків і через декілька секунд земля починає підскакувати, зі столу падає та розбивається пляшка пива, а зі стелі сиплеться штукатурка.

Рація починає розриватися:

– Гніздо, Гніздо, я Малюк. На три години від мене спалахи, що робити?

– Та мать твою…, відповідай з усього, з чого можеш!!! Ці покидьки нам вечерю зіпсували!!! Плюс!

– Плюс!

У цей час на одному з ВОПів на "нулі"

Бійці-санітари сидять у бліндажі за столом та дивляться фільм по новенькому ноутбуку, який передала з волонтерами мати молодого, необстріляного фельдшера Юрка.

Окрім Юрка у бліндажі на медсестра Ганна, її чоловік Іван, бувалий солдат, що пройшов Дебальцево, та Василь, необстріляний бородатий солдат років 25.

На кульмінаційному моменті фільму починає істерично горланити рація:

– Оса, Оса, я Малюк, всі по норах! Дозволяю відповідь з усіх видів зброї!

Ганна (Оса):

– Плюс!

Фельдшер Юрко:

– То нас що, зараз можуть обстріляти?

Василь, флегматично:

– А що тут такого? Ну можуть…

Юрко виключає ноутбук та починає у паніці ховати його під нари. На лобі проступають крапельки холодного поту.

Сержант зі спокійною посмішкою за ним спостерігає.

– Ти б ще маркером на лобі групу крові написав!

Юрко, з видом сомнамбули, бере маркер і пише на лобі свою групу крові.

Іван з Галиною мовчки переглядаються.

У цей час на нижніх нарах починає стогнати солдат Василь:

– Ой, щось мені в правому боці сильно закололо! Такий спазм… Ай!

Фельдшер Юрко миттєво починає оглядати Василя. Йому помагає Галина.

– Я не знаю, що з ним робити. Схоже на апендицит. Треба викликати швидку. А то ще тут дасть дуба, – каже Ганна.

– Та ти здуріла, надворі ніч, ми тут у степу як на долоні. Ту швидку миттєво сепари накриють! – кричить на неї Іван.

– А що з цим бідолахою робити?! Я оперувати не вмію! Я повідомляю у штаб!

Ганна бере рацію:

– "Гніздо", я "Оса", у нас у бійця апендицит, треба "швидка"!

"Гніздо":

– Плюс.

У цей час у штабі батальйону

Комбат разом із замполітом збирають з підлоги рештки розбитої пляшки. Зампотилу ганчіркою витирає підлогу і тихенько бурчить мати:

– От же бл… мало того, що обстрілюють, так ще й цей апендицит… бл… Я би у таку ніч нікуди не поїхав. І ти, Микола, не їдь! І сам можеш загинути, і машину, єдину машину на весь сектор, загубиш! Та твої фари на сто миль видно буде! Да тебе, як у тирі… бл…

Микола мовчки підводиться та виходить з будинку.

Заводить машину. Невдовзі його поглинає ніч.

На "нулі"

До бліндажа медиків вбігає солдат-днювальний.

– Хлопці, там якісь фари прямо на нас по степу пруть. Ротний кудись подівся… Сержанте, що робити? Можна відкривати вогонь?

– Вогонь не відкривати! То швидка до нас по Василя їде, – каже Іван. –Погано йому. Швидку, як приїде – в капонір!

Днювальний йде. Невдовзі чутно гуркіт мотору. До підземелля заходить медик Микола. Він мовчки витирає піт з чола. Кладе на стіл каску.

– Сімнадцять хвилин! Уявляєте, за сімнадцять хвилин добрався! Якби було поранення у когось. Рахуйте – він труп! Ну де тут ваш хворий? – каже Микола.

Василя заносять до машини. Микола вмикає фари та зникає з поля зору.

Невдовзі починається обстріл позиції. Десь у степу, у напрямку, в якому поїхала санітарна машина, щось вибухає…

Потім з’являється полум’я.

Потім – ніч. Все стихає. Лише міріади зірок мерехтять у темному небі.

Зоря, степ

Страшенно болить голова та ноги, точніше, те місце, де були ноги…

Микола через біль вколов знеболююче, наклав джгути на обрубки ніг, знепритомнів.

Згодом відчував ніби навкруги снують сотні ніг та чув гортану акаючу мову. Хлопки пострілів. То козаки разом з кадирівцями добивали тих, хто вцілів. Миколу прийняли за мертвого. Пішли далі.

…Страшенно хотілося пити.

[L]Боліли ноги, яких не було, і голова.

Польові миші уночі прибігали та гризли обрубки його ніг…

Сонце випалювало, а холодний степовий вітер разом з теплом видував душу…

Дуже хотілось пити, в голові паморочилось.

Час від часу приходив до тями й послаблював джгути.

– Господи, помилуй! Допоможи, Господи!

…

– Петрович, там у траві хтось стогне! – молода жінка-медик підбігла до Миколи.

Потім були санітари, ноші, потім – темрява, "борт"… Світло, багато світла…

– Отче, я живий? Чи це я марю? Де я, отче? – Микола безсило закриває очі.

Максим Стрихар, отець, капелан

Фото автора

Матеріал створено в соціальному проекті "Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО". Проект реалізується ГО "Інтерньюз-Україна" та Міжнародною організацією "Internews" за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду "Відродження".