Де влада, там спротив: як я спалила свої бюстгальтери

Мене завжди дивувало, як якісь цілком притомні, хіба, може, трохи ексцентричні за формою жести трактують як "витівки скажених феміністок".

Такою "оскаженілою" витівкою називають, наприклад, спалювання бюстгальтерів.

О, леле, до чого докотились ці ненормальні жінки з неголеними підпахвами і ногами, і без чоловіка, який вибив би з їхньої голови такі глупства.

Палити ліфчики. Перед очима марширують усі сорок котів, почет кожної порядної феміністки і презирливо оглядають витвори від Вондербра, Веніті Фейр і Шантель, яким судилось згоріти в вогні жіночої боротьби за свої права.

Звісно, справжня історія геть не така квітчаста і, в усіх можливих сенсах, запальна: бюстгальтер просто був одним із атрибутів "традиційної жіночності", які викидали до символічного смітника на протесті проти конкурсу "Міс Америка" у шістдесят восьмому. Там же були бігуді, різні щипчики, завивачки і одна богиня знає, які ще хитромудрі знаряддя доброї дружини і господині, притаманні уявленням добрих буржуа про сімейне вогнище п’ятдесятих.

Репортерів, однак, стурбували в першу чергу саме бюстгальтери.

Тепер, п’ятдесят років по тому, вони досі бентежать уми усіх, хто поспішає розповісти, що "феміністки займаються бздурами".

Тим часом, бюстгальтер залишається не тільки символом, а і щоденною рутиною багатьох цисгендерних жінок усіх куточків планети.

Для тих, у кого прогулянки без нього не викликають фізичного дискомфорту це часто однаково таке саме повсякдення, як чищення зубів чи вмивання.

Спека особливо унаявнює, наскільки ми звикли до цього повсякдення, і, водночас, до того, наскільки це повсякдення може бути обтяжливим: з-під легкого, часто світлого одягу легко помітити обриси грудей, якщо відповідного елементу білизни на тобі нема. І саме в спекотну погоду носіння додаткового предмету одягу стає обтяжливішим, ніж будь-коли.

Саме переїзд у місцину із дуже спекотним кліматом допоміг мені відмовитись від бюстгальтера. Коли першого листопада червона позначка на термометрі не опускається нижче позначки "тридцять шість" за Цельсієм, щодня пакувати груди до станика перетворюється на справжнє випробування.

"Якого милого?" – спитала себе я, і стала вдягати ліфчика усе рідше і рідше.

Через рік, після трьох переїздів і п’яти перельотів через Атлантику я раптом виявила, що в моєму гардеробі залишився рівно один ліфчик для занять спортом і ще один, який без діла валяється в батьків.

Про жіночі груди і їхню сексуалізацію і скандалізацію теоретикині, журналістки і активістки написали безліч статей і книг. Досить поглянути, яку бурхливу реакцію викликають розмови про публічне грудне вигодовування немовлят, і пунктик стурбованої громадськості на жіночих грудях стає цілковито очевидним.

Соціальні мережі, скажімо Facebook і Instagram, хутенько прибирають зображення жіночих сосків, і ставлять їх в один ряд з "коїтусом і зображенням оголених геніталій". Чоловічі соски, звісно, нікого не турбують.

Цнотливість у питанні зображення жіночих грудей проникає у всі мислимі і немислимі культурні продукти, в економічну систему, в побут і на екрани. Згадаймо всі незліченні сцени пристрасного сексу в кіно, де на грудях героїні красується незмінний мереживний бюстгалтер, чи де героїня у тому-таки мереживному бюстгалтері спить.

Механізми влади часто діють непомітно і підступно: через заборону на зображення жіночих сосків, через осуд матерів, що годують грудьми, через скандалізацію "спалених ліфчиків".

Тіло – найперша і найбазовіша сходинка, де починає реалізовуватись влада. Регуляції тілесності, які можуть здаватись очевидним "здоровим глуздом", на кшталт обов’язкового бюстгальтера за будь-яких обставин, погодніх умов ми не сприймаємо як незручність чи проблему.

Ми звикаємо соромитись грудей, прикривати їх і в сорокаградусну спеку більше переживати, що хтось побачить обриси сосків, ніж про власний тілесний комфорт.

Звісно, є жінки, яким бюстгальтери навіть у спеку просто необхідні з тих-таки міркувань тілесного комфорту, але звіряння подруг, обговорення на форумах та сотні жартів про полегшення, яке відчуваєш, коли нарешті можеш зняти навіть найгарніший і найзручніший станик, переконують у тому, що і тих, кому в бюстгальтерах дискомфортно, немало.

Отже, головне запитання, яке турбує громадськість у питанні спалених бюстгальтерів: навіщо такі "демонстративні і ексцентричні акції"?

Невже не доста просто відмовитись від ненависного бра тоді, коли обставини роблять його нестерпним?

Чому, зрештою, я тут переводжу електронний папір, аби розповісти про те, як поголів’я ліфчиків в моєму гардеробі стрімко скоротилось?

Особисте є політичним: так звучить старе феміністичне гасло, гасло саме тієї хвилі фемінізму, яка буцімто палила жіночу білизну.

Визнання того, що пригноблення починається на найбільш базовому і підставовому рівні вимагає розмов на теми, які можна вважати незручними, неделікатними, скандальними, а, почасти, навіть, дріб’язковими.

Ці розмови можуть відбуватись у якнайрізноманітніший і у доволі химерний спосіб, але вони конче необхідні, аби відділяти зерна від полови, аби відділяти виправдані "правила пристойності" від фарисейських, лицемірних і дискримінаційних.

Зрештою, у моїй історії, окрім переїздів, спеки і ліфчиків була ще одна змінна: і цією змінною була історія "згорілих бра".

Саме з неї почалось усвідомлення, що ліфчик у спеку – не необхідність, не потреба, і він забезпечує мені психологічний комфорт тільки за рахунок позірної "нормальності" того, що соски слід приховувати.

Аби полегшити життя пригноблених, нехай навіть на найпідставовішому рівні, такі історії необхідні, адже саме завдяки їм ми навчаємось проводити межу між власним комфортом і підступними владними механізмами.

Зрештою, саме вони перетворюють начебто побутові дрібниці на спротив цілому комплексу норм, правил і дискурсів, які залишають системи гноблення там, де вони і були.

Галина Герасим, політологиня