Надія є… і вона в книжках: огляд 6 новинок Форуму видавців

Цього року Форуму видавців у Львові, що тривав 13-17 вересня, передувала низка дискусій і скандалів.

Один – навколо колонки Юрія Андруховича "Эдіная краина", в якій письменник звернувся до теми особливостей локальних культур Сходу й Заходу України.

Інший – під час серпневого фестивалю Бандерштат, що у Луцьку. Тоді праворадикальні сили зірвали презентацію книги "Розстрільний календар" Олени Герасим’юк. Вона присвячена політичним репресіям радянської доби. Причиною скандалу стала підтримка авторкою "КиївПрайду".

Чи не найгарячішою виявилась ситуація із погрозами праворадикалів на адресу самого Форуму видавців через презентацію дитячої книжки Лариси Денисенко "Майя та її мами".

Тож авторка цих рядків, очевидно, не могла б обійти увагою згадані видання.

Поряд з ними йтиметься про інші книжки, які стосуються не менш гострих, інколи незручних для частини суспільства тем – війни, потреби пошуку порозуміння в суспільстві, неминучості смерті тощо.

Цьогорічний Форум видавців показав, що сучасна українська література здатна не лише рефлексувати щодо дійсності, яка оточує й часто пригнічує, але й віднаходити відповіді на складні запитання й об’єднувати поляризоване суспільство.

Кожна з шести книжок, про які йтиметься далі, не просто присвячена котрійсь із складних тем. Вони також дають надію читачеві, який бере їх до рук.

Сергій Жадан "Інтернат". Надія на те, що закінчиться війна

Новий роман Жадана, що виданий у Meridian Czernowitz, оповідає про життя шкільного вчителя української мови Пашу, який є досить далеким від політики.

Він хотів "просто навчати дітей писати грамотно". Однак його звична реальність докорінно змінюється в умовах війни: артилерійських обстрілів, постійної небезпеки і відсутності їжі.

Про "Інтернат" вже написані багато ґрунтовних рецензій, зокрема Ганни Улюри й Олени Кухар. Книга вже має одні з найбільших продажів й вже отримала кілька нагород, зокрема як найкраща книга 24-го Форуму видавців у номінації "Сучасна українська проза".

Тому дозволю собі лише одне персональне враження – це книжка про надію: особисту, сімейну, надію громади, країни. Надію на те, що закінчиться війна, і більше жодному Паші чи його родичу не доведеться ховатися у підвалі під спортивним залом інтернату, доки навколо усе гримить і спалахує.

Антологія донецької і луганської літератури "Порода". Надія на порозуміння

"Породу" задумали ще декілька років тому молодий письменник Микита Григоров і перекладач та видавець Веніамін Білявський.

Втілити задум допомогли Громадська організація "Українська народна рада Донеччини та Луганщини", Благодійний фонд Сергія Жадана і видавництво "Легенда". Із фінансування Міжнародний фонд "Відродження".

У результаті вийшло 384-сторінкове видання, яке об’єднало поетів й прозаїків різних поколінь, кожен із яких по-своєму показує Донбас.

Авторам проекту вдалося зробили навіть більш важливу річ, ніж вони планували. Прагнули популяризувати культурні надбання письменників Донеччини та Луганщини, а книжка стала способом подолання стереотипів стосовно культурного простору українського Сходу.

Вона стала діалогом поколінь (в антології є класики української літератури, вже добре знані письменники й молоді, ще майже нікому не відомі).

А ще "Порода" – це спосіб "виговорити" все, що болить і бентежить тисячі людей, які її прочитають. Вона дає надію на початок діалогу й взаєморозуміння в країні, надію на те, що хоч ми і різні в якихось деталях, але всі ми – українці, любимо й боронимо нашу країну, як можемо.

Олена Герасим’юк "Розстрільний календар". Надія на формування ідентичності

"Розстрільний календар" – це Facebook-проект, який розпочався 1 січня 2016 року й став хронікою радянських репресій, яка прив'язувалася до звичайного календаря, бо майже за кожною звичайною датою в історії України стоїть чиєсь заслання, допит, смерть.

Персонажі проекту різні – це і відомі митці й громадські діячі, й прості люди, чиї імена часто губилися у кількості закатованих жахливою тоталітарною системою.

Завдяки видавництву "Клуб Сімейного Дозвілля" проект продовжив своє життя на сторінках видання, де простою мовою описані історії 238 людей, більшість із яких, на жаль, не дожили до виходу цієї книги. Зате стали прикладом мужності й патріотизму для майбутніх поколінь.

Після прочитання цієї книжки хтось вперше, хтось ще раз переосмислить історію, політику, людські вчинки.

Водночас ця книга – це можливість пророблення психологічної травми, яку мали багато наших дідусів, бабусь, мам, татів, дядьків, тіток, знайомих тощо. Як кажуть психологи, пророблення таких застарілих травм означає для суспільства творення нової ідентичності – не поневоленої й ображеної, а впевненої й рішучої, яка уможливлює нормальний розвиток своєї держави.

Лариса Денисенко "Майя та її мами". Надія на подолання дискримінації

Перепрошую за спойлер, якщо ще не прочитали, але дитяча книжка Лариси не про ЛГБТ-пару, яка виховує дитину. Ця книга про те, що у сучасному світі, де є купа загроз і непередбачуваних ситуацій, сім’я виглядає не так, як на сторінках книги "Домоводство" 1960 року, де було написано:

"Вы должны помнить, что к приходу мужа со службы нужно готовиться ежедневно. Подготовьте детей, умойте их, причешите и переоденьте в чистую, нарядную одежду. Они должны построиться и приветствовать отца, когда он войдет в двери. Для такого случая сами наденьте чистый передник и постарайтесь себя украсить – например, повяжите в волосы бант…".

У демократичному суспільстві, яке поважає права людини, не може бути тоталітарно-патріархальних таких уявлень, як у радянських вождів, які запроваджували "Податок на холостяків, одиноких і малосімейних громадян", що діяв з 1941 по 1992 рік.

Згідно з ним бездітні чоловіки від 20 до 50 років і бездітні заміжні жінки від 20 до 45 років повинні були відраховувати частину своєї зарплати державі.

Ця книжка про те, що не важливо, якою є сім’я за формою, головне, щоби дитину любили. Ця книга про те, що нормальна родина – це не там, де дитину травмують і ображають, а там, де піклуються й поважають.

Тому "Майя та її мами" – це дитяча книжка, яка є надією на те, що скоро в Україні з’явиться нове покоління людей. Вони розумітимуть цінність дотримання прав людини й поваги до людської гідності.

Террі Праттчет "Правда" у перекладі Олександра Михельсона. Надія на свободу слова

Террі Пратчетт, британець, який писав так зване "гумористичного фентезі", нині утримує друге місце за кількістю продажів своїх книжок (у твердій обкладинці) серед усіх британських прозаїків. Поступається лише Джоан Роулінг.

Його "Правда" (The Truth) є 25-ю книгою з серії "Плаский світ". У ній Праттчет, послуговуючись своїм досвідом медійника, розповідає історію про виникнення першої газети та про всі неприємності, які спіткали її творців.

Це дуже іронічна й дуже журналістська історія.

"Видавництво Старого Лева" довірило переклад цієї непересічної книжки іншому журналісту – Олександру Михельсону. Він вже понад десять років є політичним оглядачем низки українських видань.

Олександрові вдалося адаптувати й українізувати суто британські жарти – від переробки української дитячої пісеньки замість дослівного перекладу переробленої Пратчеттом англійської, до вкладення у вуста героїв доречних цитат від політиків та навіть... Тараса Шевченка.

Щодо, власне, змісту, то Пратчетт у легкій формі глибоко розкрив проблематику свободи слова та відносин влади з пресою. Торкається й теми аудиторії, яка, в масі своїй насправді не цікавиться глибокими розслідуваннями, а віддає перевагу "смаженим фактам" і просто вигадкам.

Загалом, суть цієї історії можна описати двома реченням із самої книги: "брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу", але рано чи пізно правда таки взується, "і почне бити ногами".

Ілюстрована збірка есеїв Соціального арт-проекту "Parasol". Надія гідне життя без болю

Оповідання та есеї, зібрані у книжці "Рarasol" – це історії різних людей, яких, як правило, об’єднує хвороба. Переважно невиліковна. Хоча не завжди хвороба когось із героїв: це можуть бути близькі люди або люди, що стали близькими саме внаслідок наближення кінця життя.

Чотирнадцять історій книги порушують теми, які досі залишаються ледь не табуйованими в українській літературі – тяжка хвороба, прийняття пацієнтом діагнозу, боротьба за знеболення й смерть.

[L]Збірка оформлена роботами найпрогресивніших сучасних художників, яких знають не лише в Україні, але й у світі. Зібрані разом вони показують різні грані людського буття: дитинство, радість, труд, віру, розмаїття навколишнього світу, людську огиду, неприйняття іншого, власне, життя та смерть як такі.

Говорити на складні теми потрібно не лише мовою повідомлень ЗМІ чи історій пацієнтів, звітів медиків чи соціальних працівників, але і мовою мистецтва. Саме таке завдання перед собою ставили ті, хто виконують Соціальний арт-проект "Рarasol": керівниця Настасія Євдокимова, упорядник літературної частини Іван Рябчій й упорядник візуальної частини Андрій Єрмоленко.

Тексти до проекту на волонтерських засадах написали дуже різні люди: професійні письменники, журналісти, блогери. Тому кожен текст став особливим за формою, жанром і змістом: це і публіцистика, і чиста белетристика, і більш чи менш белетризовані історії з життя реальних людей (включно із самими авторами).

Проте є й спільний "ключ": так чи інакше, тексти збірки не просто оповідають про смерть, яка рано чи пізно чекає на кожного – але й про те, що надія завжди є. Як мінімум, надія піти гідно.

Радослава Чекмишева, спеціально для УП.Культура