Чи ми приречені? Що потрібно знати про цінності українців та їх зміну

Вікторія Бриндза - 23 жовтня 2017, 11:11

Громадський сектор вже не перший рік б’ється із зміною переконань громадян.

Іноземні донори, уряд, бізнес та і самі громадяни фінансують інформаційні кампанії, освітні проекти, зустрічі, воркшопи, тренінги, що закликають "Не будь байдужим, змінюйся, тисни на владу"…

І здається, вже є результат – ми не такі, як 10 років тому. Але соціологічні дослідження застерігають – цінності українського суспільства поки змінюватися не поспішають.

Чому так відбувається і що з цим робити? Чи треба з цим щось робити і що саме?

Чи це означає, що нам ще (надто) далеко до демократії, чи навпаки, це нормальний процес розвитку?

Чи можна якось вплинути на переконання людей, чи варто пришвидшувати процес зміни їхніх переконань?

Ми на шляху до демократії – здавалося б тут все зрозуміло і прийнято, однак опитування підтверджують – громадяни України ще не усвідомлюють свою нову роль і відповідальність за справи в державі, очікуючи ініціативи від державних інституцій, від керівників.

Третє всеукраїнське муніципальне опитування, проведене компанією Рейтинг на замовлення Міжнародного республіканського інституту (IRI), 2017

І дослідження за методологією Шварца (європейське дослідження цінностей), і дослідження за методологією Інґлгарта і Вельцеля (світове дослідження цінностей) демонструють схожу тенденцію – українське суспільство поки знаходиться у протилежному від демократичного "куті" – у цінностях збереження і самоствердження, традиційності і виживання.

Ціннісна траекторія українського суспільства на основі даних європейського дослідження цінностей (European Social Survey)

Ціннісні групи в структурі населення України віком 18+, згідно дослідження СОЦИС за методологією світового дослідження цінностей (World Values Survey), 2015

Тут можна було б і завершити, зітхнувши із жалем – ми приречені, ніколи в цій країні нічого не зміниться, я ж казала/казав. Але на те вона і непроста ця тема цінностей, на те вона і цікава, що пропонує наважитися відійти від чорно-білих дихотомій і подивитися у суть, розібратися.

Сама спроба розібратися у тому, якими є цінності і переконання нашого суспільства – вагомий і потрібний крок.

Рефлексії щодо власних цінностей в недемократичному суспільстві ймовірно не були потрібні, потрібно було розуміти визначені керівниками ідеали і правила.

В демократичному суспільстві, натомість, громадянин мислить, мислить самостійно і відіграє ключову роль у житті власного суспільства.

За допомогою демократичних інструментів громадяни постійно взаємодіють із тими, хто за їх делегуванням формує як щоденні, так і стратегічні суспільно-політичні рішення. Це складніше, так.

Аби було натхнення читати далі і розбиратися, ось кілька хороших новин і приводів для оптимізму:

(для перегляду скористайтеся стрілочками)

Розібратися із власними цінностями – це крок до їхньої зміни.

Ще якихось 10 років тому тема цінностей була зрозуміла в Україні лише для вузького кола науковців. Сьогодні в ній все ще багато плутанини для широкого загалу, але принаймні ми як політична нація почали активно ставити собі питання – хто ми і чого прагнемо.

Це шлях від рабства до суб’єктності, і він вимагає не завжди приємної чесності з собою.

Ми крокуємо одночасно із глобальними ціннісними викликами патерналізму і радикалізації.

Тож користуючись як ніколи доступністю даних і інформації ми можемо швидше, ніж будь коли раніше, тестувати і вдосконалювати власні і глобальні розв’язки.

Виклики, з якими ми зіштовхуємося у реформуванні освіти і медіа є глобальними викликами – як жити у інформаційну епоху, як не загубитися у світі пост-правди, як мислити самостійно.

Змінювати цінності можна. Хоча це і дуже нелінійний шлях – немає одного важіля чи навіть підручника, це радше синхронні тривалі зусилля багатьох стейкхолдерів, що базуються на вірі в свободу і демократію.

Сферами, в яких ці зусилля можуть бути особливо ефективними – це освіта і медіа. Вони впливають на зміни цінностей не лише поодиноких громадян, а масштабно.

(Ще церква і родина, але про це іншим разом, адже це приватна, а не суспільна сфера).

За останній час Україна здійснила дві дуже важливі потуги для зміни цінностей – створення Суспільного мовника і прийняття закону "Про освіту".

ЯКИМИ Є ЦІННОСТІ УКРАЇНЦІВ І ЯК МОЖНА ЇХ ЗМІНЮВАТИ

Більшість громадян України народилися ще за часів Радянського Союзу і велика частина з них отримала радянську і пост-радянську освіту.

І навіть із здобуттям незалежності структура освіти, підходи до освіти залишалися характерними для недемократичного суспільства – вивчити і відтворити правильну відповідь – навіть якщо траплялися випадки зміни підходів у окремих школах.

Діаграми побудовані за даними Держкомстату щодо вікового складу населення, 2017

Концепція нової української школи і новий законопроект "Про освіту" – нарешті відкривають освіті напрямок демократичного суспільства, переходячи до педагогіки партнерства і компетентнісного підходу.

І хоча самих документів не достатньо для зміни цінностей, які транслює освіта, вони все ж відкривають дорогу до неї.

Цінності – це не глава в підручнику, їх неможливо вивчити і розказати напам’ять.

Цінності – це наші глибинні переконання, наші уявлення про те, що є правильним, а що – ні, наші уявлення про те, як має бути.

Вони формуються протягом усього життя, але найактивніше – в молодшому віці. Перебуваючи у взаємодії з батьками, дитина починає розуміти рамки нормальності, а взаємодії в суспільстві та спільнотах ці рамки закріплюють.

Із щасливого, схвального, спокійного виразу обличчя батьків дитина вчиться розуміти, що допустимо, а з переляканого, суворого чи скривленого в огиді обличчя стає зрозуміло, що недопустимо.

Взаємодіючи з іншими, споживаючи інформаційні продукти, отримуючи освіту, людина формує своє уявлення про те, що вважається нормою, а що відхиленням. Ставить під питання свої межі, формує власні переконання.

Спробуйте виокремити події та/чи людей, які вплинули на формування вашої особистості?

Що впливало на те, що ви змінювали власну думку, погляди, замислювалися про власні дії чи дії оточуючих?

Цінності цілого суспільства це ще трохи складніше. Це не просто сума цінностей його громадян.

Окремі групи і особи можуть суттєво відрізнятися від загального ціннісного (культурного) фону, тим не менше, навіть вони підпадатимуть під "силу тяжіння" суспільних цінностей. Це відображається у нормах і у поведінці людей.

Уявіть, що водій, заїхавши в калюжу випадково облив пішохода. Нормальною, очікуваною в Україні поведінкою буде те, що водій поїде далі, не зупинившись і не вибачившись. Екстраординарною буде поведінка, коли він/вона зупиниться і запропонує гроші на хімчистку.

Навіть якщо ви сумлінний водій, інерція буде "відмовляти" вас зупинитися, ви зробите це лише якщо будете дуже сильно переконані, що це правильно.

В демократичних країнах ми можемо спостерігати більш відповідальну поведінку громадян великою мірою тому, що інерція тягне в бік відповідальності.

Але скільки екстраординарних випадків потрібно, аби вони стали новою нормою? І чи потрібне щось іще на додачу?

У другій половині 20 століття з екстраординарної в нормальну перетворилося переконання, що культура суспільства має значення для його розвитку.

Європейське та світове дослідження цінностей це підтвердили. Це водночас це означає, що суспільства, в яких домінують цінності виживання, орієнтації на себе, меншої відкритості до змін і традиційності приречені. Це означає, що цінності потрібно розуміти і враховувати.

Світове дослідження цінностей охоплює понад 60 країн світу. Україна в ці дослідження теж включена.

З цих досліджень важливо зрозуміти, що цінності мають свої пріоритети. Тобто немає хороших і поганих людей, в кожного з нас є певний набір цінностей, в якому в залежності від певних обставин змінюються пріоритети.

У випадку України безвідповідальність по відношенню до інших може бути спричинена потребою у самозбереженні.

Візьмемо для прикладу поняття загально-людські цінності. Здавалося б тут усе зрозуміло і такі речі, як неприпустимість крадіжки чи вбивства, брехні є однозначними.

Проте саме пріоритетність цінностей визначає, що буде важливим в кожному конкретному випадку.

Якщо суспільство знаходиться в стані виживання (а це як раз випадок України), то крадіжка (наприклад, обман державних інституцій, тобто крадіжка в держави) може вважатися чеснотою, проявом винахідливості і відваги. Треба мати розум і сміливість аби накрутити газовий лічильник в інший бік. І це не сарказм.

Коли під час виборів деякі люди продають свій голос за 200 гривень, ймовірно ці гроші дозволяють їм хоча б на кілька днів забезпечити собі виживання і це має значення.

Якщо стан загрози настільки сильний, горизонт планування суттєво скорочується. Це не означає, що продаж голосів чи накручування лічильника має виправдання, це радше ілюстрація можливих механізмів прийняття рішень і пріоритетності цінностей.

Для освіти і для медіа деякі закріплені (інерційні) суспільні уявлення становлять великий професійний виклик.

Як говорити про відповідальність, коли "життя доводить", що безвідповідальність є ефективнішим способом досягнення добробуту?

Чи брати інтерв’ю у тих, хто чинить злочинно, хоч суд його вину не визнав?

Як знайти істину, якщо суд несправедливий?

Чи мають школа та медіа брати на себе роль морально-етичного орієнтира, особливо, коли суспільство не довіряє ні школі, ні медіа і в країні війна?

Історія знає спроби формувати цінності директивно і лінійно – комуністичні режими, нацизм – до певної міри це ефективно, але лише до певної міри, адже це примус, який колись таки викликає спротив.

Тут можна розвинути окрему гілку щодо виправданості директивного підходу під час війни, але лише частина країни фізично переживає війну, водночас інші частини відчайдушно намагаються вивести дискурс із теми виживання (знищення іншого) в тему розвитку і гідності (потенційне партнерство з іншим).

Чи можна керувати формуванням цінностей демократично – питання, що не має однозначної відповіді.

Американський соціолог та психолог Рональд Інґлгарт стверджує, що певний рівень добробуту суспільства впливає на те, чи суспільство стає відкритим для розвитку.

Але як спричинити зміну рівня добробуту?

Доброю волею управителів чи свідомим поштовхом суспільства?

Чи життя в кращих умовах спричиняє зміни в свідомості, чи навпаки свідомість має спричинити до зміни правил і норм, які в подальшому змінять буття для суспільства?

Перш ніж запропонувати власну відповідь на це питання, контекстуалізовану для українських реалій, потрібно розібратися, якими ж є цінності українського суспільства.

КУЛЬТУРНИЙ ФОН УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Погляньте спочатку на ці кілька діаграм. Вони свідчать про невпевненість українців у завтрашньому дні, низький рівень довіри до державних інституцій, важливість матеріальних цінностей.

Дані дослідження Omnibus від Research & Branding Group, 2015-2017

Діаграма побудована на основі даних Моніторингу інституту соціології НАНУ, 2015

Протягом історії незалежності Україна також демонструє низький рівень інституційної довіри.

Діаграма побудована на основі даних: 1994-2013 - моніторинг ІС НАНУ; 2014 - ДемІніціативи і Центру Разумкова; 2015 - КМІС; 2016 - ДемІніціативи і Центр Разумкова

Відповідно до результатів цих досліджень, а також великою мірою відповідно до дослідження цінностей, яке у 2015 році провів СОЦИС культурний фон українського суспільства характеризується як виживання.

Це означає, що в суспільстві домінують цінності пов’язані з базовими потребами (фізичне існування, тілесний та психологічний комфорт, фізична та соціальна захищеність), а основним визначником дій і ставлень є безпека, пов’язана з задоволенням базових потреб.

Ось як це проявляється в поведінці людей:

високий рівень адаптабельності, пристосування;
постійний брак безпеки і постійний пошук джерел безпеки (чи то мережі потрібних знайомств, нерухомість, посади, дипломи, "правильне" підпорядкування тощо);
високий поріг соціальної терплячості, після якого проявляються реальні;
протестні дії, хоча дискурс "невдоволення" є постійним станом;
нормування низьких стандартів життя, що поєднується з соціальним роздратуванням щодо наявності атрибутів якості життя в інших;
постійний стресовий та деморалізований стан, який теж нормувався, соціальне самопочуття близьке до ментального виснаження;
ізоляціонізм та егоїзм – орієнтація на власний інтерес на противагу орієнтації на спільність інтерес (солідарність). Стійкі соціальні взаємодії обмежуються переважно ближнім соціальним оточенням, взаємодія з незнайомими розглядається як потенційна загроза, а логіка соціальних взаємодій спрямована на вишукування та боротьбу за певні блага;
навчена соціальна безпорадність – неготовність приймати відповідальність на себе, дискомфорт від необхідності самостійного приймати рішення, орієнтація на опіку, як винагороду за слухняність, яка стала наслідком культивування поведінки, заснованої на ієрархії "старший-молодший" в сім’ї, освіті, професійному середовищі;
негативний патерналізм – соціальна залежність від тих, хто має владу, мірилом лояльності до яких є отримання від них соціальної опіки, допомоги та готових благ;
консерватизм – правильним вважається те, як було раніше, те, що давало результат раніше, а зміни та інновації сприймаються з пересторогою, часто як потенційне джерело нової небезпеки;
короткий горизонт планування – орієнтація на вирішення тактичних проблем пов’язаних з соціальною безпекою, тоді як майбутнє сприймається як невідомість, на яку немає персонального впливу;
партикуляризм – уявлення про те, що персональні соціальні відносини є важливішими за дотримання формальних правил, а справедливість _ це коли вигідно мені, а не враховано інтереси різних стейкхолдерів.

Ця картина неприємна, однак, вона не є вироком.

Вона дає розуміння, чому ми думаємо і поводимося певним чином.

Українське суспільство одночасно долає і виклики пов’язані з безпекою (виживання), і виклики, пов’язані з розвитком (гідність, якість життя).

Іншими словами ми живемо і за законами війни, і за законами мирного цивілізованого світу водночас.

Тривале перебування в стані загрози, а також тривала відсутність власної державності у минулому спричинили до того, що суспільство з недовірою та острахом ставиться до державних інституцій (наприклад, до школи) і напевно поки ще не розуміє як ставитися до суспільних інституцій (наприклад, до суспільного мовлення).

Стан загрози спричиняє короткий горизонт планування, при якому людина не здатна побачити перспективність стратегічних рішень, намагаючись тактично використати наявну ситуацію на користь собі за сьогоднішнім "обмінним курсом".

Вибори, наприклад, можуть сприйматися не як рішення громадян про майбутнє країни, а радше як шанс обміняти свій виборчий капітал, на якісь блага тут і одразу – вибити в кандидата дитячий майданчик чи ремонт дороги. Після виборів приходить неминуче розчарування, адже віддаючи свій капітал людина позбавляється важеля тиску.

Не довіряючи державі, громадянин буде споживацьки використовувати ті блага, які вона пропонує.

За аналогією до того, як після виборів кандидати свавільно розпоряджаються волею народу, середній громадянин теж не замислюється про вартість благ, які він отримує.

Виходячи із дискурсу урядовців, державний бюджет розглядається мало не як особистий бюджет політиків та державних управлінців, які з нього що можуть "віддають людям". Відтак ставлення до держави стає споживацьким.

Це схоже радше на ставлення підданого до свавільного володаря, ніж на ставлення співвласника до найнятого управлінця, хоча саме так варто розглядати державу у демократичному розумінні.

Медіа і освіта в такому випадку можуть сприйматися як даність, як безкоштовне благо, як одна з форм опіки, безсумнівне право на яку мають глядачі і батьки для своїх дітей.

Освіта може навіть розглядатися як місце, де дитина просто перебуває, а не навчається, а медіа мають робити супер-якісний продукт безкоштовно.

Таке сприйняття може ускладнювати побудову партнерських стосунків між школою та родиною, коли родина вважає, що школа повинна, а школа вважає, що батьки невдячні.

ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ ОСВІТА І МЕДІА У ФОРМУВАННІ ЦІННОСТЕЙ СУСПІЛЬСТВА

На початку статті ми задекларували, що освіта і медіа можуть впливати на культурний фон суспільства. Важливо розуміти, як це може відбуватися.

Якщо ми прагнемо рухати цінності в бік демократично-ліберальних, тоді це точно не має бути механічно і директивно. І не мусить бути, адже ліберально-демократичні цінності вимагають ліберально-демократичних методів.

Наказ міністерства не зможе збільшити рівень партнерства у школах.

З одного боку тому, що суспільство навчилося ігнорувати державні директиви і обходити їх, але також тому, що такий спосіб взаємодії між органами управління і школами (наказ згори, директива) підважує значення принципу партнерства як такого.

Натомість закон "Про освіту" закладає рамки для уможливлення партнерства. Партнерство ймовірно будуватиметься, якщо принципи взаємодії змінюватимуться із закритих вертикальних у відкриті горизонтальні.

Якщо знизиться рівень недовіри і збільшиться прогнозованість.

Для медіа це буде інший суспільно-політичний дискурс – спосіб, у який віддзеркалюється навколишня реальність.

[L]Наприклад, коли політик говорить про те, що уряд дає гроші на щось, важливо його перебити уточненням, що це гроші платників податків. Це також взаємодія між ведучими і гостями, при якій ніхто нікого не принижує і водночас ніхто ніким не милується.

Це настрій, з яким передаються повідомлення: на противагу зраді і змові акценти зміняться на конструктив і спроби розібратися, збільшується повага до глядача і презумпція його розумності.

Як в медіа, так і в освіті це буде виглядати як зміна акцентів, підходів, принципів. На поверхні ми побачимо зміну поведінки, яка буде проявом зміни засновків, іншого розподілу сил, іншої системи координат. Від недемократичної – де людина гвинтик, до демократичної – де людина суб’єкт.

Створення суспільного мовлення і закон "Про освіту" дає змогу медіа і школам нарешті втілювати своє призначення.

Для медіа це інформувати і розвивати, для шкіл –допомогти дітям і вчителям полюбити навчання. Не змушувати через те, що "так треба", не прикидатися, не мімікрувати аби виживати, а бути чесними, пізнавати нове разом і від цього отримувати насолоду.

Нові цінності будуть виростати у прозорих і доброзичливих, але водночас вимогливих середовищах. Разом з цим школа стане середовищем безпеки і для спільноти, що проживає навколо і для батьків дітей, що відвідують школу.

"В’язниця" вже зруйнована, але треба бути готовими, що ще деякий час ми за інерцією вагатимемося залишати власні невидимі "камери".

Вікторія Бриндза, Руслан Савчинський, в рамках проекту Українського Католицького Університету "Простір освітніх ініціатив"