Не навертайте язичників, або Як стимулювати бізнес до боротьби за права людини

Усе чекаю, коли ж це станеться, – коли український бізнес почне дієво реагувати на акти насильства, дискримінації і нападів на ґрунті ненависті.

Так, як це сталося у Північній Кароліні, де 80 з найбільших світових корпорацій (а за ними ще більше сотні компаній, розташованих у штаті) виступили спільним фронтом проти закону, що дискримінує людей за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Коли топ-менеджери й топ-менеджерки провідних компаній вийдуть на поле битви за права людей як вийшли свого часу на Майдан. Коли ми почуємо від бізнес-шляхти її "Nie pozwalam!" – стосовно будь-якого виду соціальних нерівностей.

Скажімо, 17 травня цього року. Тоді, у Міжнародний день боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією, на акцію в Харкові про рівні шлюбні права напали десятки зо три псведопатріотичних тітушок.

Важких фізичних травм, на щастя, не було, але в медійному полі місто знову спустилося на дещо босяцький рівень. Штучно інспіровані сценки "чорного Харкова" в медіа (а звідти і в головах) завжди спрацьовують на ура. В таке місто не шикуються в чергу інвестори, з таким містом не хочеться мати справи. Здавалося б, це має хвилювати локальний бізнес.

Давайте подумаємо: якби після цього паскудного нападу низка харківських ІТ-компаній випустила публічну заяву з засудженням акту гомофобної агресії –
хіба б це не дало потужне повідомлення і міжнародним партнерам й інвесторам ("ми – цивілізовані люди і ми дбаємо про права і безпеку"), і місцевим державним менеджерам, і самим гопникам, котрі в цій державі насолоджуються повною безкарністю, хай би з якими гаслами (хоч "руского міра", хоч "традиційної України") вони не виходили?

І чи можна було б зробити з цього потужне паблісіті для самих цих компаній?

Особливо якби до них – з простою заявою "людей бити не можна" – приєднався голос прогресивної губернаторки.

Чи це б змінило парадигму ставлення до міста – раз, і відчуття безпеки у людей – два?

Переконана – так.

Але чи можемо ми звинувачувати когось у чомусь незробленому, якщо ми про це не просили, не розповідали, чому це важливо і чим ми можемо бути взаємно корисними?

Давайте спробуємо подумати, як ми, активістки та активісти, можемо залучити бізнес до боротьби за різні людські права.

Як стимулювати бізнес до боротьби за права людини? Фото nito103/Depositphotos

Окей, я не вірю в те, що бізнес буває відповідальним. Або активним.

Або в те, що медицина буває гуманною, а медіа – уважними.

Чому? Тому що відповідальним, активними, гуманними, уважними (або без- і не-) бувають лише люди.

Бізнес, медицина, медіа, освіта – та будь-що, – це не безособові абстракції, а живі люди. І домовлятися з ними, співпрацювати з ними, вчити їх і мати будь-яку іншу комунікацію можна, лише виходячи з цього. З того, що "на тому кінці дроту" – теж люди. Людина.

Та сама Людина, яку ми так прагнемо поставити в центр всесвіту, про що б нам не йшлося: хоч про медичну реформу, хоч про велосипедну й пішохідну інфраструктури, хоч про інклюзію в громадах переселенців або людей з інвалідністю, хоч про створення робочого середовища, комфортного до кожної людини, незалежно від її статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, релігії чи стану здоров’я.

Ми говоримо Про людей і З людьми

Ми не говоримо "з бізнесом" – про "транспортну інфраструктуру". Ми говоримо про те, як людська спільнота може забезпечити безпеку людей, які їздять на велосипедах чи ходять пішки.

Ми не говоримо "з корпораціями" – про "захист прав ЛГБТ". Я не знаю, як думає і виглядає корпорація і я не уявляю собі, що таке "права ЛГБТ". Але я знаю, що відчуває моя товаришка, яка у випадку важкої хвороби своєї цивільної дружини не зможе отримати навіть легальний вихідний, щоб бути поряд із нею, не говорячи вже про матеріальну допомогу.

Як іронічно зазначає ізраїльський професор Юваль Ной Харарі, автор багато в чому провокативної книги "Sapiens. Коротка історія людства", "у реальності немає богів, націй і корпорацій, немає грошей, прав людини й законів, і справедливість живе лише в корпоративній уяві людей".

Дещо бентежно, правда? Як це так – немає прав людини? Та так. Поки за цим не стоять реальні людські історії, почуття і реальні людські трагедії – це абстракція.

Реальність починається там, де починається людське життя.

Так, інколи спрацьовує протилежне. Інколи з людьми з бізнесу або міського чи державного менеджменту виходить говорити мовою цифр.

"Щороку велосипедисти витрачають 111 млрд євро в місцевих магазинах Європи.

Розвиток пішохідних зон та велотранспорту стимулює здоровий спосіб життя, що дозволяє заощадити більш ніж 80 млрд євро на рік у галузі охорони здоров’я", – цифри з ролика до щорічного Європейського тижня мобільності.

"Економіка США може додавати ще 9 млрд доларів на рік, якщо компанії розвинуть інклюзивні політики щодо ЛГБТ+ (збереження талановитих працівників)", – звіт Out Now.

"Індія втрачає 32 млрд доларів на рік саме через широко розповсюджену дискримінацію ЛГБТ".

Утім, рано чи пізно, ви все одно переводите цифри – в людей.

"Personal tragedies – squandered economies". "Персональні трагедії – зруйновані економіки"

Хоча "економіки" – теж абстракція, мені страшенно імпонує цей вираз Чарльза Редкліфа, керівника відділу глобальних питань Управління Організації Об'єднаних Націй з прав людини (УВКПЧ).

У своєму матеріалі для порталу Світового економічного форуму, weforum.org, Редкліф говорить про те, що до 40% молодих бездомних людей на вулицях США – це юнаки і дівчата, яких ображали через їхню приналежність до ЛГБТ-спільноти.

Або давайте без ханжества абревіатур: за те, що вони є лесбійками, геями, людьми бісексуальними та/або трансгендерними. І за кожним з цих "40%" – особиста історія.

Коли ми звертаємося до людей, які керують бізнесом, — ми не говоримо про абстракції, ми розповідаємо історії.

"Як домовлятися з телеканалами, які не хочуть висвітлювати питання насильства на ґрунті ненависті?" – звучить несміливе питання з зали під час однієї з панелей Х-ї Національної конференції ЛГБТ-руху і ЧСЧ-сервісу.

"Та не домовляйтеся ви з каналами, домовляйтесь з людьми. З журналістами і журналістками. З редакторками й редакторами.

У нас на акції в день камін-ауту було десятки зо три журналістів, якщо не чотири, бо це питання підтримки людей – людьми", – думаю я собі, не говорячи цього вголос, бо ми недостатньо знайомі з аудиторією. От буде моя секція, там і скажу.

І це спільна помилка номер один. Ми не можемо змінювати парадигму існування тих чи інших спільнот, якщо виходимо з того, що "мій голос іще не на часі, от прийде момент – скажу".

Момент може або не прийти ніколи, або прийти надто болісно. Говорити вголос – про те, з чим ти не згодна, що тебе не влаштовує, – єдиний можливий вихід.

Ми навчилися виходити на свої мікро- і макромайдани в публічному полі, коли ми не згодні, ми навчилися вести адвокаційні кампанії (одна з них цієї осені привела-таки, попри всю нашу вже майже зневіру, до прийняття законодавчої основи медреформи).

Але ми досі часто затикаємось у полі приватному. Ми щодня піднімаємося сходами в офіс наших компаній і не приходимо до керівників зі словами: "Ми повинні побудувати пандус". Ми чуємо гомофобні жартики на вечірках і максимум на що спромогаємось – на "ну що ви, так не можна казати".

"Многим из нас все детство и юность убедительно объясняли, что чем меньше вякаешь, тем целее рёбра и самоуважение. Наверное, самое противное последствие – это некомпетентность, когда вякнуть надо по мелочи.

"Вы недодали пять гривень сдачи", "не подскажете, в каком кабинете принимает доктор Пупкин?", "сойдите, пожалуйста, с моего чемодана", вот это всё. Сердце заходится, голос срывается, и возникает вопрос, надо ли тебе к тому Пупкину и не лучше ли эту стыдобу придержать при себе.

Так вот, надо и не лучше. С каждым разом голос будет срываться чуть меньше – только так", – читаю пост на Facebook Море Оранське, однієї з учасниць харківського ЛГБТ-хору Dorothy's Friends.

Море говорить про себе в середньому роді, і тому я не певна, чи маю написати "однієї з учасниць" чи "одного з учасників". Я маю спитати. Поки я не спитаю, я не дізнаюся. Але мені ніколи б не прийшло в голову спитати, якби Море не підіймало це питання вголос.

Комунікація і взаємне пізнання – це завжди процес двосторонній

Ну зрештою, будучи відповідальним господарем, ви ж запитуєте у нових гостей: чи у вас немає на щось алергії?

Поза тим, відповідальний гість і сам не посоромиться написати у відповіді на запрошення: "Не переймайтеся особливо, але попередьте, будь ласка, у яких стравах є арахіс та яйця, я маю на них алергію".

Та у реальному світі одночасні осяяння зустрічаються рідко. І якщо чекати, поки "бізнес зрозуміє" і "сам захоче" (стоп! не бізнес, а люди, які ним керують!) – можна не дочекатися.

"Помнишь, в Пивобанке была лесбофобная и мизогинная реклама, "1+1=3", где три изображалось как мужчина, обнимающий двух женщин? Я им в свое время оборвала телефон, поаутила всех своих подружек, – сміється Аня Шаригіна, співзасновниця харківського ГО "Жіноче об’єднаня "Сфера" та програмна директорка "КиївПрайду".

Я им звонила и говорила: зачем вы так делаете? К вам ходит минимум полтора десятка лесбиянок, нас это обижает, и других женщин десятки. Убрали".

Я заздрю Ані, бо, сатаніючи від безглуздо сексистської реклами ПриватБанку, я змогла лише написати обурливий пост, хоча декого з людей, які її створюють, знаю особисто багато років. Заздрю конструктивно, знаючи, що наступного разу я зроблю інакше.

Аніна партнерка в житті та громадській діяльності Віра Чернигіна може вже давати майстер-класи "як побороти мізогінію всередині ІТ-компанії":

"Прихожу, офис HR-менеджерок завален цветами, они с самого утра вяжут букеты и рубят бутерброды, – 8 марта, – говорить Віра.

Спрашиваю: нет ли у вас скотча случайно? А зачем тебе скотч, уточняют. Да вот, говорю, плакат над столом повесить. А у меня, знаешь, с нашего Марша женской солидарности остался плакат "Квіти – клумбам. Права – жінкам".

Запитую: чи менеджерки не образились? "Ну как, – каже, – растерялись, удивились сначала. Спрашивали – тебя что, это правда обижает?" – "А ти?" – "Я объяснила, почему. Ну, я в тот год вообще заморачивалась. Иду по офису, мне все радостно: "Ой, с 8-м марта!" А я так серьезно: "И вас поздравляю с праздником борьбы женщин за свои права". Оно может странно звучало, но это как щелчок такой, хлопок, заставляет людей задуматься. Потому что, ну правда же, 8 марта – это не о бутербродах и мертвых цветах".

Питаю: а що було цього року? Сміється, каже "много выпивки и открытки We can do it. Ну, это еще не конец".

Директор ІТ-компанії, де працює Віра, 11 жовтня прийшов на акцію до Міжнародного дня камінг-ауту, яку ми робили разом із ГО "Сфера", Dorothy's Friends та Alcohol Ukulele. Сказав потім: "Я думаю, ми всі мали б сьогодні тут бути".

Віра говорить: "Ти знаєш, але він уже давно включений у якісь соціальні речі. Наприклад, коли всі планували вести себе в День захисників і захисниць [Віра обов’язково проговорює фемінітиви] Вітчизни як зазвичай – бухло-бутерброди – поставив в офісі коробку для збору коштів для військових потреб.

А ще був момент, коли хтось із наших вирішив збирати сміття роздільно – тут було за принципом "ви вирішили – ви й робіть", але так і має бути, директор не завжди має включатися, його задача – дати ініціативі відбутися. А наша задача – підказувати, що можна зробити краще".

Я згадаю старий принцип політтехнологів: Не навертайте язичників.
Себто, починайте розмову не з тими, хто ментально ще дуже далеко, і чия хата завжди стоїть скраю, а з тими, кому вже хоча б якось болить. З тими, хто вже готовий підтримати той або інший дискурс, але поки що не знає, як саме.

І якщо ми хочемо чиєїсь допомоги, давайте для початку спробуємо визначитися – чого конкретно ми потребуємо?

І зразу після того – яким чином наші бажання корелюються з потребами людей, яких ми просимо про допомогу. Що саме вони виграють – як негайно, так і в довгостроковій перспективі – від включеності у певні соціальні процеси та дії?

Як громадська активістка і як керуюча партнерка PR-аґенції я час від часу вступаю в таку комунікацію.

Прозвучить цинічно, але найпростіше було з потребами, пов’язаними з війною. У 2014-2015 роках багато представників та представниць бізнесу досить легко давали гроші на різні волонтерські проекти для допомоги армії та переселенців (говорю в минулому часі, бо десь із 2016 року хибне відчуття кінця війни – значно скоротило потік "щедрості").

Чого ми від них хотіли? Грошей. Іншої матеріальної допомоги. Людських ресурсів (наприклад, залучення працівників до риття окопів уздовж кордону області). Виробничих потужностей (наприклад, для виробництва щитів для ЗУ або станків для кулеметних установок особливих конструкцій).

Ми хотіли публічного озвучування позиції: "Росія – окупувала частину України. Ми – підтримуємо ЗСУ" – чіткого посилу своїм і чужим (і – закордонним партнерам).

Спільних проектів, які б не просто вирішували матеріальні задачі, але й працювали як соціальна промоція та допомагали вибудувати соціальні зв’язки.

Чому вони це робили?

Найперше – тому ще це було питанням спільної безпеки (і чи не варто нам почати пояснювати, що дотримання прав людини – це теж питання спільної безпеки нас усіх).

Сотням людей справді було небайдуже.

Донори, котрі ставали публічними, отримували репутаційні зиски, активну промоцію бренду чи імені в інформаційних волонтерських кампаніях, нових співробітників та співробітниць, лояльність персоналу, дехто – державні або приватні замовлення.

Для когось було важливим випередити офіційну владу і першими налагодити ті або інші сервіси (наприклад, для переселенців).

Інтереси бувають різними, важливо їх визначити. Так само, як не варто починати з язичників, не варто і витрачати життя на пошук "святих" – тих, хто підтримає ідеї виключно "бо болить". Починати змінювати світ краще із тими, чия особиста вигода збігається з вигодою соціальною.

А от її треба вміти знайти, побачити і сформулювати. І часто саме це – задача громадських активістів та активісток.

Часто люди не знають, із чого почати. Вони відчувають, що навколо відбуваються зміни, але не знають, в якому місці стати точкою-пікселем, а де — очолити новий рух. Варто аналізувати й підказувати.

Ми роками ходимо в один і той самий ресторан? Чому б не познайомитися з менеджером чи менеджеркою і сказати, наприклад: "Серед моїх друзів є люди на візках, я не можу з ними приходити до вас, бо в залу ведуть десять сходинок, зробіть пандус".

Часто люди бояться почати розмову на теми, які в нашому суспільстві поки що вважаються незручними. Скористаймося позитивною провокацією.

Скажімо, на тренінгу для однієї юридичної компанії ми з колегами імітували телевізійне інтерв’ю. Задавали юристам питання про податковий кодекс, медичну реформу, трудове право… І, звичайно, – "як ви ставитеся до легалізації в Україні одностатевих шлюбів?"

Серед приблизно 40 людей в залі своє обурення ідеєю одностатевих шлюбів висловило лише троє. Інші – і серед них очільниця компанії та її партнери – висловили абсолютну підтримку ідеї одностатевих партнерств та щире обурення відсутністю гуманістичних принципів у своїх колег.

[L]Я поки що не знаю, чи готова буде ця компанія зробити щось більше для ЛГБТ-руху. Але я переконана: якщо серед її працівників є гей чи лесбійка, готові зробити свій камінг-аут, їм буде легше це зробити, знаючи, що серед чотирьох десятків співробітників їх підтримають як мінімум три десятки.

Я не знаю, як перевести на мову корпоративних прибутків щастя однієї людини, але я впевнена, що персональні трагедії ведуть до зруйнованих економік.

Я знаю, що якщо збудувати на вході в компанію пандус – одного дня можна отримати співробітника, який виведе компанію на новий рівень.

Якщо виїхати всією командою магазину чи ресторану на Велодень, який має адвокаційну мету, – можна отримати не лише гарні фото на Facebook, але й щастя бути в класній команді. А ще – щастя відкрити новий магазин чи ресторан біля відвойованої велодоріжки (ви ж пам’ятаєте – люди на машинах їздять у супермаркети, люди на велосипедах сприяють розвитку локальної торгівлі).

І саме це ми, громадські активісти, маємо пояснити керівницям та керівникам бізнесу. І саме це, ми, представниці та представники бізнесу, маємо почути від громадських активістів і підтримати їх у нашій спільній боротьбі за наші спільні права.

І я знаю, що коли люди нещасні від власної маргіналізованості – ми їх втрачаємо. А люди – надто важливі, аби за них не поборотися. Ми всі – важливі.

Іванна Скиба-Якубова, керуюча партнерка PR-аґенції "Bagels & Letters", волонтерка соціальних проектів, спеціально для УП.Життя