13-й район. Прифронтовий експеримент у Торецьку

Є такий фільм – "13-й район".

За сюжетом, один з районів Парижа, населений злочинцями, мігрантами та наркоманами, за рішенням влади обгородили високим колючим парканом, а поліція охороняє периметр.

Невдовзі ситуація стає критичною і корумпована влада Парижа, щоб приховати власні оборудки, вирішила підірвати 13-й район, але супергерой-паркурник вирішив, що фільм має бути з хепі-ендом – всіх врятував, злочинців з обох боків, звісно, покарав.

Прифронтове місто Торецьк Донецької області, яке розташоване поруч з окупованою Горлівкою, поки що не обгородили бетонною стіною, але з часом збільшується відчуття міцного муру навколо, який стаханівськими темпами будує держава.

Постає питання – чи не є це цілеспрямованою політикою, направленою на відторгнення міста від "великої землі"?

Міф про місто "на лінії зіткнення"

Торецьк (колишній Дзержинськ), згідно з розпорядженням уряду, входить до переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення.

Такий юридичний статус суттєво відрізняє місто від сусідньої Костянтинівки чи будь-якого іншого населеного пункту, який знаходиться під контролем України.

Серед усіх міст обласного значення Донецької та Луганської областей лише Торецьк та Авдіївка отримали це клеймо, інші населені пункти – селища міського типу, селища та села.

Що ж насправді криється під "особливим статусом" для прифронтового Торецька і яка ж різниця у порівнянні з сусідніми містами?

Мабуть, в уяві людини, яка не була в зоні АТО, населений пункт на лінії зіткнення – це таке місто, де в одній частині стоять війська ЗСУ, а в іншій – підконтрольні російським військам бойовики.

Є такі населені пункти, наприклад Зайцеве, де уявна лінія фронту перетинає селище, але це у Торецьку ситуація інша.

Відстань від адміністративного кордону Торецька до лінії фронту – 7 км.

В місті періодично чутно артилерійські залпи і бої, а іноді снаряди російських гібридних формувань вбивають наших мирних жителів і українських воїнів на передовій. Але за три роки війни ми говоримо про це досить буденно, адже перебування у стані перманентної загрози життю призводить до звикання.

Не можемо ми звикнути лише до одного – відчуття відторгнення.

Законодавство фактично прирівнює місто до окупованої території з усіма відповідними наслідками і це незважаючи на той факт, що всі органи державної влади здійснюють свої повноваження, а вся територія міста знаходиться під контролем українських Збройних Сил.

Більше того, в Торецьку працюють підприємства, ринки, кафе, лікарні, магазини, відбуваються культурні заходи, є автобусне та залізничне сполучення.

До нас переїхало близько 7,5 тисяч переселенців з окупованих територій, які планують розпочати нове життя тут, на звільненій від бойовиків території.

За інформацією місцевої влади, в місті разом з прилеглими селищами наразі проживає близько 70 тисяч мешканців.

Відбудова для обраних – наслідки відторгнення

Подорожуючи областю, подекуди видно процеси ніби післявоєнної відбудови: ремонтуються мости, шляхопроводи, школи, дороги і тротуари, впроваджуються програми енергоефективності, міжнародні донорські організації реалізують цікаві і корисні проекти.

[L]Особливо це помітно в "обласному центрі" – Краматорську, але в Добропіллі, Дружківці, Селидовому, Покровську, Бахмуті та навіть Лимані теж вирує життя.

Минулого року міста Донеччини отримали 2,4 мільярда гривень на розвиток інфраструктури за рахунок залишків коштів місцевих бюджетів окупованих територій, з яких засвоїли лише 6%, вчергове продемонструвавши неефективність системи засвоєння бюджетних надходжень наприкінці року.

Серед причин зриву відновлення інфраструктури минулого року також можна назвати і провальну тендерну централізацію, запроваджену керівником Донецької обласної ВЦА Павлом Жебрівським, і певний саботаж підрядників разом з монополістами-проектантами, які "вдягнули корону" через зростання пропозицій на ринку.

Цього року керівництво області вже більш вдало навчилося "засвоювати кошти", але відновлення інфраструктури торкнеться Торецька лише на копійчані суми за залишковим принципом.

Справа в тому, що, відповідно до Бюджетного кодексу, заборонено виділяти кошти на відновлення об’єктів на тимчасово окупованих територіях та у населених пунктах, що розташовані на лінії зіткнення.

У випадку з непідконтрольними територіями все зрозуміло, але чи є логіка в такому "привілеї" для Торецька?

Можна припустити, що уряд виходив з позицій доцільності – навіщо давати гроші з Держбюджету на відбудову школи, якщо в будь-який момент в неї може влучити російський снаряд.

Але ж той самий уряд у травні цього року задовольняє "хотєлку" одіозного депутата-мажоритарника Ігоря Шкірі про виділення на ті ж самі об’єкти 5 мільйонів гривень коштів з того ж самого Держбюджету України.
То про яку логіку доцільності з боку Кабміну може йти мова?

Обласна влада і уряд чудово знають про складну економічну ситуацію в Торецьку – скорочення робочих місць, закриття шахт, небажання інвесторів заходити в місто, порожній місцевий бюджет.

Але навіщо в процесі створення з Торецька "зони відчуження" піарити члена депутатської групи "Партії "Відродження", який зухвало хизується власною безкарністю за регулярні візити до окупованого Криму, де Шкіря насолоджується життям у власному парку-готелі "Марат"?

Питання риторичне.

Іншим прикладом відсутності логіки є реконструкція міського парку за кошти обласного екологічного фонду.

Сам по собі факт відновлення парку є позитивним явищем, але в зону відпочинку може "прилетіти" так само як і в інші об’єкти. Виходить, що парк будувати можна, а виділяти десятки мільйонів на благоустрій, як в Покровську, – ні.

Якщо ми погоджуємося з тезою, що в гібридній війні ми насамперед маємо виграти надважливу ідеологічну битву проти російської пропаганди, то ні в якому разі не можна допускати подвійних стандартів.

Так, відстань від околиць прифронтового Маріуполя до Широкиного – лише 10 кілометрів, але цього промислового гіганта з півмільйонним населенням ви не зустрінете в переліку населених пунктів на лінії зіткнення.

Різниця між містами у відстані до фронту лише 3 кілометри, а різниця у підходах – прірва.

Зараз можна констатувати, що подібна державна політика виснаження виявилася провальною.

Місто 9 місяців прожило в умовах безвладдя, поки пекельна українська бюрократія змінювала міську раду, яка самоусунулася від виконання обов'язків, на військово-цивільну адміністрацію.

З іншого боку, обласна влада послідовно продовжує зачитувати місту вирок про неможливість утворення об’єднаної територіальної громади.

Але, не зважаючи на всі ці негаразди, уряду та обласному керівництву поки що не вдалося перетворити Торецьк на 13-й район: у свідомо знекровленому бюджеті знаходять копійки на проведення заходів, місцеві комунальні служби працюють, відкриваються нові магазини.

Наразі місто відчуває дефіцит на супергероїв, які б могли вмить вирішити всі проблеми, але просто так ніхто не збирається опускати руки на шляху до мети – створення сучасного розвиненого міста під носом у російських окупантів.

Андрій Грудкін, координатор регіональної мережі руху "Сильні громади", спеціально для УП.Життя