Поліцейська традиція, яка завжди з нами

Чи бачите ви різницю між двома повідомленнями наведеними нижче?

"13 грудня привели заарештованого і приступили до "допиту", допитували кулаками, ляпасами, стусанами й ударами. Зривали одяг і били. Ставили на коліна, піднімали, саджали на стілець і все це супроводжували ударами кулаків. Бив хтось в кашкеті з червоним кантом.

Випадок цікавий, але не новий: в старорежимних катівнях чинили те ж саме. Були жандармські катівні і залишилися такими ж – тільки під новим соусом – "Кримінального комісаріату". Навіщо було змінювати форму, якщо сутність залишилася та сама?"

"У жовтні  співробітники патрульної поліції безпідставно зупинили авто, відмовилися представлятися і показувати свої службові посвідчення та висували незаконні вимоги – вимагали вийти з машини та пред’явити документи.

Хоча один із хлопців був неповнолітнім та інвалідом, проти нього було незаконно застосовано фізичну силу, в результаті чого у підлітка стався напад та хлопця було терміново госпіталізовано.

Тим не менше, патрульні склали протокол про непокору "законним" вимогам поліцейських і направили справу до суду.

Районний суд визнав дії патрульних поліцейських незаконними та зобов’язав поліцейських заплатити грошову компенсацію за розбите скло і нанесену моральну шкоду потерпілим"

Особисто я – ні.

Перше з них датовано 1917 роком (і знову побачило світ завдяки унікальному проекту www.starosti.com.ua), а друге – 2017 роком.

Сьогодні, дедалі очевидніше, що ми можемо переживати революції, війни, голод, економічні підйоми і спади, бути частиною імперій і направлятися в Європу, але є явища, які залишаються з нами завжди.

І, як показує соціологічний моніторинг, поліцейське насильство – одне з них.

Так, одним з висновків дослідження, яке Харківський інститут соціальних досліджень регулярно проводить з 2004 року (за підтримки Харківської правозахисної групи) показує, що оцінна кількість людей, які протягом останніх 12 місяців ставали жертвами навмисного завдання працівниками поліції побиття, страждань чи катувань, зросла до 641 326 осіб у 2017 році.

А це означає, що сьогодні кожні 49 секунд в країні відбувається акт незаконного насильства в поліції.

Так, у 2014 році поліція трохи знизила оберти – позначилися зовнішні чинники – післямайданні побоювання народного гніву; введення нового кримінально-процесуального кодексу і робота системи безоплатної правової допомоги.

Потім почався проект "Нова патрульна поліція" і критикувати "успішну реформу" стало навіть поганим тоном і "зрадофільством".

Однак час ішов, шестерінки системи крутилися і перемелювали люстрації, атестації, нових поліцейських, наївних громадських активістів з палаючим поглядом. Система не поспішаючи, крок за кроком забрала своє.

Цифри показують, зворотні тенденції після певних позитивних зрушень 2014 року, коли кількість жертв катувань та жорстокого поводження з боку міліції зменшувалась.

Фактично ми повернулися до масштабів насильства семирічної давнини.

Чому? Відповідь проста: за три роки нічого не було зроблено, щоб зменшити незаконне насильство.

Всупереч вимогам громадськості й міжнародних організацій, всі фактори, які визначали масштаби поліцейської жорстокості десятками років, продовжують існувати – скарги на поліцію розглядає сама правоохоронна система; "паличкова" система показників нікуди не поділася; більшість фактів насильства залишаються безкарними або оцінюються як дисциплінарна провина, а не як злочин.

До цього варто додати, що робота в поліції так і не стала престижною і привабливою, а керівництво поліції часто порушує права і самих поліцейських, що, в кінцевому підсумку, не сприяє ані відбору "кращих з кращих", ані мотивації бути "добрим копом".

Однак не це вражає найбільше. Небезпечною тенденцією є те, що зростає кількість українців, що толерують жорстокість у поліції.

Майже кожен четвертий українець (24,4%) так чи інакше допускає можливість застосування поліцією незаконного насильства або навіть катувань.

Війна, побоювання, тривожні повідомлення ЗМІ та заяви політиків збільшують кількість громадян, які прагнуть безпеки настільки, що починають підтримувати ідеї "сильної руки", яка нібито "наведе лад".

Хтось скаже, що ми знаходимось у стані війни, а хтось згадає про "закон Савченко", який став неформальною амністією для тисяч злочинців.

У якості контраргументу можу запропонувати переглянути перелік депутатів парламенту, які приймали "закон Савченко" (з Генеральним прокурором включно), а всім нам пам’ятати за що саме ми воюємо.

Навряд чи хтось гадає, що за можливість для поліції безкарно бити та катувати громадян, як це відбувалось у СРСР та відбувається у країні-правоприємниці. 

Крім цього, досвід поколінь та особистий досвід багатьох потерпілих показує, що від незаконного насильства з боку поліції не застрахований ніхто, навіть ті, хто це підтримує, та і самі працівники поліції.

До речі, значна частина українців це знає.

Що з цим робити?

Відповідь проста – досить відкладати справжню реформу поліції.

Ми витратили неприпустимо багато часу на зміну шевронів, назв підрозділів, обговорення "презумпції правоти" та інші гучні заяви – сьогодні країна потребує реальних змін – у системі оцінки діяльності поліції; у системі збору та розслідування скарг; у системі відбору, навчання та професійної підготовки; у системі захисту прав самих працівників поліції.

І відкладати нема куди, бо досвід підказує, що з неправомірних дій поліції іноді починається незворотне.

Денис Кобзін, директор Харківського інституту соціальних досліджень, спеціально для УП.Життя