Культурний макіяж, або Як і чому Марина Порошенко стала головою Культурного фонду

"Не може бути. Настільки зухвало, що важко в це повірити".

Такою була моя перша реакція на новину про те, що міністр культури Євген Нищук своїм указом призначив Марину Порошенко головою державного Українського культурного фонду.

Приблизно так само відреагувала на це фахова спільнота, дізнавшись, чим увінчалася чергова псевдореформа: культуру на наших очах віддали сімейному підряду першої родини.

Як повідомлено у лапідарному прес-релізі, за кандидатуру пані Порошенко "одноголосно проголосували всі члени Наглядової ради Фонду".

Отже, дружина чинного президента внаслідок одноголосного "одобрямсу" очолила підпорядкований Міністерству культури фонд.

Організацію, державне фінансування якої в цьому році становить 200 млн гривень.

Дружина чинного президента стала підлеглою міністра культури – ніхто ж не має сумнівів у тому, що це Марина Порошенко прислухатиметься до розпоряджень Євгена Нищука, а не навпаки?

Якщо полишити сарказм, то охарактеризувати нинішню ситуацію можна не просто недемократичною, але й навіть вульгарною.

Так, світовий досвід перших леді справді містить багато прикладів того, як президентські дружини очолюють суспільно значущі ініціативи.

Мішель Обама проводила кампанії за рівну оплату праці чоловіків та жінок, за здорове харчування заради запобігання дитячому ожирінню, за промоцію освіти в галузі мистецтв.

Хілларі Клінтон створювала організації, що борються за права жінок в тих частинах світу, де вони жорстко обмежуються.

Принцеса Діана опікувалася численними благодійними фондами, які допомагали хворим на СНІД та наркозалежність, безхатькам та літнім людям, які опинилися без підтримки.

Але між цими прикладами і нинішнім обранням Марини Порошенко є одна величезна, світоглядна різниця.

Ані Обама, ані Клінтон чи Діана не були керівницями державних агенцій, що мали б розподіляти кошти платників податків. Бо за умов їхнього шлюбу із президентом чи принцом такий кар’єрний поворот виглядав би кричущою корупцією та конфліктом інтересів.

Навіть дружини лідерів центральноазіатських країн, яких важко запідозрити у надмірній повазі до демократичних традицій, не дозволяють собі подібних фортелів.

Майрам Акаєва, дружина колишнього президента Киргизстану, була головою неурядового фонду "Меерім".

Мехрібан Алієва керує неурядовим Фондом культури Азербайджану.

Сара Назарбаєва вже більш як чверть століття очолює неурядовий фонд "Бобек".

Звичайно, розуміючи специфіку пострадянських країн, ми можемо уявити собі реальну участь адмінресурсу в роботі цих організацій. Але ж ніхто з них не влаштував такого відвертого знущання над нормами поведінки можновладців, яким супроводжувався наш "кадровий конкурс".

На жаль, фарс навколо Культурного фонду був передбачуваним.

Ще рік тому я наголошувала, що вже в зародку від законопроекту про "Культурний фонд" тхнуло кон’юнктурою та корупцією.

Тоді ціле політичне угрупування включилося у боротьбу із реформаторським законопроектом про створення Державного фонду гуманітарного розвитку України.

Цей закон – авторами якого були визначні представники культури, освіти, спорту – передбачав створення в Україні механізму фінансування суспільно важливих проектів за рахунок індустрій, що несуть суспільні ризики. А саме, тютюнової, алкогольної та азартної.

Ми пропонували впровадити в нашій країні досвід найпрогресивніших держав Європи, де гуманітарна галузь фінансується саме за таким принципом і тому не залежить від бюджетних субсидій, обумовлених поточними домовленостями всередині влади.

І після того, як пройшли тривалі громадські обговорення Фонду гуманітарного розвитку, створеного на європейських демократичних засадах і захищеного від політичної кон’юнктури, після того, як на його підтримку було зібрано більше сотні підписів від лідерів думок та авторитетних особистостей, влада розпочала власну спецоперацію проти реформи, що якісно змінила соціокультурний ландшафт країн ЄС.

Почалося проштовхування ампутованої копії цього законопроекту із протилежними стратегічними задачами: не дати культурі вільно розвиватися, а утримувати її на короткому повідку.

Замість того, аби запустити механізм автономного фінансування гуманітарної галузі, на якому наполягала громадськість, АП протиснула через парламент закон про Культурний фонд, що є повністю підпорядкованим поточній владі й фінансування якого залежить виключно від "політичної волі" – себто, результатів "договорняків" щодо розподілу держбюджету.

Проштовхуючи свій закон, влада попрала усі можливі принципи демократії та прозорості.

Закон про Культурний фонд не проходив жодних громадських обговорень, а був затверджений на підконтрольній Національній раді реформ при президентові.

Роль його публічних адвокатів взяли на себе штатний реформатор АП пан Дмитро Шимків та той-таки міністр культури Нищук.

У Верховній Раді їхній політичний сигнал підхопили Ірина Луценко, Ірина Геращенко, Ірина Подоляк та інші лояльні нардепи, які стали офіційними ініціаторами цього законопроекту.

Більшість з них ніколи не мали до культури жодного відношення.

Потім було ганебне голосування – протягом трьох годин і десяти (!) голосувань депутатів примушували включити цей законопроект у порядок денний і ухвалити його у першому читанні.

Вже тоді ходили вперті чутки про те, що перша леді куруватиме роботу новоствореної культурної інституції.

Але ніхто не міг уявити собі, що пані Порошенко очолить державний фонд у прямому сенсі цього слова.

Що, власне, означає це призначення для української культури?

Воно означає повний провал реформи за європейськими зразками, на яку роками сподівалася фахова спільнота, смертельно втомлена від оборудок та рознарядок Мінкульту.

Зміни парадигми не сталося.

Фінансування культури розподілятиме залежний від владних примх фонд, де-юре підпорядкований Мінкульту, а де-факто працюючий на конкретну політсилу.

Отже, і культурні проекти, які підтримуватиме Культурний фонд, муситимуть вкладатися в уяву про "прекрасне і потрібне" наших чиновників.

Що на практиці означатиме виділення коштів на нескінченну та безпечну шароварщину авторства митців, наближених до можновладців.

Згідно із ухваленим законом, більшість членів наглядової ради Культурного фонду так чи інакше залежать від влади – це по два кандидати від президента, від Мінкульту, від закладів культури, які також фінансуються з державного бюджету, і, власне, голова фонду.

Тому можна сміливо робити прогнози щодо програмної політики фонду: її головною метою буде робота з електоратом на місцях.

Втілення "добрих справ" від імені та під патронатом влади, яка посилено готується до доленосного 2019-го року.

Наразі Культурний фонд очікуватиме на спільників, які втілюватимуть завдання політичної пропаганди.

Тож, усі, хто планує мати справу із такою організацією, мають відповісти на питання: а чи варто своєю співпрацею легітимізувати політичну деспотію, створюючи їй пристойний макіяж?

Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя