Побачити дитину. Про що насправді реформа інтернатів для дітей

12-річний Марко (ім'я змінено з етичних міркувань – авт.) вже 5 років живе в інтернаті.

Не тому, що його батьки загинули чи сидять у в'язниці. Мама з татом свідомо віддали його до інтернатного закладу, бо дитина не говорила.

[L]В інтернаті сталося "чудо" - дитина почала розмовляти, бо тільки там, в 7 років виявили, що потрібно підрізати вуздечку під язиком.

Ані батьки, ані лікарі в селі, де мешкала сім’я, ані сусіди чи спеціалісти з району не поцікавились тим, чому саме дитина не говорить. Вони просто не бачили дитини та її родини аж до семирічного віку, коли хлопчику потрібно було йти до школи.

Відтак тепер Марко змушений жити окремо від рідних, отримувати низькоякісну освіту, не мати нормальної моделі стосунків та навичок самостійного життя у соціумі.

Чому я так впевнено про це говорю?

Бо безліч міжнародних досліджень доводять: інтернатні заклади шкодять розвитку дитині. Вони були виправдані у повоєнний час, аби дати прихисток і турботу сиротам. Але за останні 50 років кількість сиріт в інституціях стрімко зменшувалась, чого не скажеш про загальну кількість дітей в них.

Нині зі 106 тисяч дітей в закладах інституційного догляду в Україні, лише 6 тисяч є сиротами. Відтак вони потребують влаштування у сімейні форми. Усі інші діти мають хоча б одного з батьків і могли б жити у власній родині.

Це – останні наявні статистичні дані. Незабаром ми матимемо нові цифри, але співвідношення буде приблизно таким самим – це типова картина у країнах без проведеної реформи інтернатних закладів для дітей. Цю реформу називають деінституціалізацією (якщо коротко, то просто ДІ).

В Україні ДІ розпочалась минулого літа з затвердженням Кабінетом міністрів Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки і Плану реалізації її першого етапу.

Відповідно до Стратегії, вже у 2026 році дітей в інституціях має бути менше 0,5% від загальної кількості (зараз – 1,5%). А ті діти, хто за різних причин все ж залишаться в інституціях, а не в сім'ях – житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних, – до 10 осіб в одному закладі.

У кожній громаді мають з'явитися доступні і якісні послуги для сімей з дітьми.

Наразі триває перший етап реалізації стратегії. За цей час, кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних закладів, з'ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які є соціальні, освітні, реабілітаційні, медичні послуги вже зараз, а яких немає.

На наступному етапі кожен регіон буде готувати власний план реформування так, щоб від його реалізації виграли діти. Тобто зараз ніхто нічого не закриває, ніхто нікого не звільняє – триває період оцінки, яку проводить місцева влада.

І на цьому етапі важливо подбати про обмеження потрапляння дітей в такі заклади. Як саме? Відповідь на це питання читайте нижче.

Відколи ми почали говорити про реформу, вона обростає безліччю міфів, здогадок та жахастиків.

Я хочу дуже коротко пояснити її суть. Якщо після прочитання тексту у вас залишаться запитання щодо реформи – напишіть в коментарях і в наступному тексті я дам на них відповідь.

(для подальшого читання скористайтеся стрілочками)

Деінституціалізація – не про закриття інтернатів. Вона про створення таких умов для сімей та їхніх дітей, щоб потреби в інтернатах просто не було.

Якось одна мама під час конференції обурювалась. Мовляв, не чіпайте інтернати, в мене шестеро дітей, з них двоє – інвалідів. Я не можу дати собі ради з ними. А в інтернаті з дитиною займаються, вона має п'ятиразове харчування і все чудово.

Завдання реформи – зробити так, щоб батьки не віддавали дитину ЖИТИ в інтернат лише тому що там годують, одягають і слідкують за нею. Можна зранку відвозити дитину туди, щоб з нею позайматись і погодували, а ввечері забирати додому. Зараз інтернати є тим місцем, де дитина живе окремо від родини роками.

А послуги, які в них надаються, є дуже низької якості.

Деінституціалізація – це про створення умов, щоб дитина не опинилась в закладі, який увесь цивілізований світ вважає місцями несвободи.

По суті, в'язниці. Хай і з п'ятиразовим харчуванням та додатковими заняттями. Але без життєво необхідних любові, турботливого дорослого, навичок самостійного життя.

Історій сімей, чиї діти живуть в інтернатах, безліч:

• дитина опиняється в інституції, бо батьки зловживають алкоголем чи наркотиками

• або ж вони не можуть прогодувати її, бо мало зароблять (чи не працюють зовсім)

• або ж педагогічно запущену дитину не хоче брати звичайна школа і одразу "списує" в інтернат

• або ж в дитини інвалідність, а сім'я не має можливостей подбати про малюка з особливими потребами...

У світі ці проблеми вирішуються створенням системи послуг для сімей у кризі, щоб вона мала змогу сама дбати про свою дитину.

Тому що всі знають: навіть "хороший-відремонтований-з великою кількістю персоналу" інтернат шкідливий для дітей.

Так, інтернат шкідливий. Не треба обманювати себе тим, що діти щасливі в таких інституціях – просто почитайте кілька досліджень.

Я спілкуюсь з багатьма випускниками. Іноді чую про біль втрачених можливостей і тугу за рідними людьми.

Іноді від їхніх розповідей в жилах холоне кров – я дізнаюсь про насильство над ними, побиття, цькування та знущання. Адже інтернат – це закрита система, природним захисним середовищем для дитини є сім'я.

Якось, повертаючись з відрядження до Києва, поряд зі мною сіла дівчина. Виявилось, що її звати Вікторія, вона п'ятикратна чемпіонка світу з паратеквандо. Вікторія привезла 5 золотих медалей з усіх п'яти чемпіонатів, в яких брала участь.

Дівчина зізналась, що 14 років жила в інтернаті. Лише після нього потрапила до коледжу і тренера, який взявся її навчати.

Ось кілька цитат з розповіді Вікторії, які вона погодилась опублікувати.

"Коли я вийшла з інтернату, почувала себе Мауглі. Я місяць-два не могла взагалі адаптуватися. Боялась переходити дороги, бо не знала, як це зробити. Не знала, як варити їжу"

"У нашому інтернаті були різні діти, у тому числі з психологічними проблемами. Але якщо дитина обпісялась, мокре простирадло зав'язували їй на голову... і ти сидів так годину"

"Нас лякали, що якщо будемо погано себе вести – виженуть з інтернату і відправлять у дім для престарілих чи психушку".

Діти в цьому інтернаті мають складні форми інвалідності.

Таких дітей і закордон дуже рідко всиновлюють. Але там вони живуть у рідних сім'ях, або ж малих групових будинках на 8-10 осіб з відповідним доглядом та реабілітацією. Це гідне життя, яке має бути і в українських дітей.

ДІ – не про економію грошей. Є ще один популярний міф про те, що оскільки на інтернати виділяється багато коштів, от тепер їх хочуть оптимізувати.

Насправді ДІ потребує додаткових коштів. Тому що всі ці послуги спершу треба створити. А без них не можна зупинити влаштування дітей до закладу або повернути додому, інакше вони справді постраждають.

Якісні послуги не є дешевими. Тобто фінансові витрати держави на створення та забезпечення якісної системи підтримки дітей зростуть. Та хіба заради дітей цього не варто зробити?

Від ДІ виграють у першу чергу діти – вони залишаться в сім'ях, які отримуватимуть якісні послуги. А в разі неможливості проживання у власній родині, про них вчасно подбають і знайдуть нову сім’ю.

Ця реформа – не про те, аби звільнити весь персонал нинішніх інтернатів.

Хороші спеціалісти будуть працевлаштовані: у соціальній, медичній та освітній сферах, з'являться нові місця для колишніх працівників інтернатних закладів. Крім того, громада зможе продавати свої послуги іншим, сусіднім громадам.

Розвиток послуг, які мають прийти на заміну інституцій, дуже потребує хороших спеціалістів. Головною відмінністю в їх роботі має бути надання сімейно-орієнтованих послуг.

Крім того, спеціалісти матимуть можливість підвищити свою компетентність.

В інтернатах – не сироти. Абсолютна більшість цих дітей має рідні сім'ї і мріє в них повернутися.

Щоб діти таки повернулись до своїх родин, в Україні має побільшати фахівців з соціальної роботи, які допомагатимуть сім'ям у складних життєвих обставинах: вчасно виявляти кризу в родині та  спланувати кроки з її подолання, навчити батьків самостійно дбати про дитину (багато мам-випускниць інтернатів не мають цих навичок), знайти роботу чи перекваліфікуватися, допомогти подолати алкогольну чи наркотичну залежність тощо.

Усе це вміють і можуть робити фахівці соціальної роботи, яких в країні дуже не вистачає.

Мають з'явитися додаткові дитячі садки, групи продовженого дня в школі та секції з гуртками – щоб діти були зайняті корисною справою у той час, поки батьки працюють.

Має збільшитися кількість спеціально підготованих патронатних сімей, які беруть дітей до себе на той час, поки з біологічними мамою й татом працюють фахівці і допомагають подолати кризу.

А після цього дитина повертається у рідну сім'ю.

Якщо це неможливо – до всиновлювачів чи прийомну сім'ю.

Вона не має опинитися в інтернаті просто через те, що з його родині не було кому допомогти.

Має побільшати прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, куди потрапляють діти-сироти та ті, які позбавлені батьківського піклування. Вони живуть у цих родинах до 18-річного віку, а в разі продовження навчання до 23-річчя разом з біологічними дітьми прийомних мами й тата, ходять до звичайних шкіл, в кіно та магазин, а не живуть в ізольованому від усіх інтернаті.

Має розвинутися послуга раннього втручання для дітей з інвалідністю, інклюзія, денний догляд для них та інші для дітей з особливими потребами. Інакше у родин не буде іншого виходу крім як віддати дитину до інтернату.

Попереду ще дуже багато роботи усіх міністерств, місцевої влади та громадських організацій, але вона варта зусиль.

Адже кінцева мета – щастя і благополуччя дітей. А що може бути важливіше за це?

Микола Кулеба, уповноважений президента України з прав дитини, спеціально для УП.Життя